(no subject)
трохи за південь. стигле сонце різної форми клаптями лежить на столі, на книгах і на мені. дивлюсь на нього - мерехтить веселкою на моїх віях. заплющую очі - тепер воно дивиться на мене зі спогадів внутрішньої сторони повік.
нахиляю голову, ось так, як цей зелений листок - до плеча, муркочу німо від дотиків сонця, що гладить по волоссю, як поле по ланах пшениці.
вслухаюсь в цикад і птахів, що так раптово почали прославляти день.
дивлюсь на свої руки. на дороги й стежки на них, які витоптує час. водночас уявляю/бачу і ті - з борознами старості. я буду любити їх. роздивлятимусь так само ці шляхи часу і дотики. дотики, залишені ним, нею, вітром, сьогоднішнім сонцем. я любитиму ці руки на фортепіано, у фарбі, у траві, у хмарах.
я буду любити своє обличчя, пооране, проте - ясне. очі, що ловили Ті погляди, губи, що тремтіли від Тих цілунків, повіки, що бачили ті сни та мружились від сонця, скроні що відчували холод Тих пальців, чоло, що затаїло у собі дотик маминих губ "у тебе висока температура"
я любитиму час, що зморщує моє тіло, що наповнює його небом. любитиму своє тіло, що приймає це небо і цю землю.
землю, що прийме тіло. небо, що прийме вже не тіло.
я любитиму цей спогад, цю мить. вісімнадцятої весни. і тої - Весни - що насправді ж одна. Єдина. з ось цим, незмінно ясним всевидячим оком.
я люблю свій шлях до Тебе.