Пан Кейхан
Я щодня користуюся японською приватною залізницею Кейхан, яка з"єднує Кіото з Осакою (Кей - перший ієрогліф від слова "Кіото", Хан - другий ієрогліф від слова "Осака"). Кілька днів тому вчергове милувався злагодженістю дій співробітників залізниці, коли до вагону заходить-виходить (точніше, заїжджає-виїжджає) хтось на інвалідному візку.
На станції, де ця людина сідає у поїзд, із нею на платформу прямує дядечко із спеціальними розкладними дошками, аби було легше заїжджати до вагона. І тоді, коли приїхав поїзд, дошки слугують містком між платформою і вагоном. А коли пасажир у візку доїжджає до своєї станції, при виході його теж чекає співробітник станції із розкладною конструкцією, причому йому зарані повідомляють вагон і двері, коло яких треба чекати. Отаак. Ну і само собою, що на кожній станції є ліфт для "людей із невільним тілом", осіб похилого віку і так далі. Пригадую, як я здивувася ліфту на одній із нових станцій Київського метрополітену - ото дивина!
Але оцей Кейхан інколи буває по-японськи послідовним у бюрократичному позбавленні тебе дорогоцінного часу. Треба було мені поновити проїзний, я підійшов до пенсійного віку екііна (співробітника станції) і пояснив йому ситуацію, він мені видав тимчасову картку, на яку ввів у кампутері моє ім"я, і сказав що через тиждень треба буде ту картку об"єднати із моїм теперішнім проїзним у спеціальному пристрої. Пішов я об"єднувати - а воно пише що картки належать двом різним людям.
Як виявилося, транскрипція мого прізвища виявилася для дядечка трохи заскладною, і він увів його якось по-своєму. А розумний японський пристрій різницю у прізвищах зрозумів дуже швидко. Довелося знову йти до того самого віконечка, неадекватного дідугана там не було, а молоді колєґи його послали мене на іншу станцію. Приїхав туди - а вони до семої вечора тільки працують, довелося знову йти наступного дня. Зрештою на просту в теорії процедуру поновлення проїзного я витратив чотири сеанси спілкування з паном Кейханом в особі його працівників. Но что дєлать!
Зате його суперекспреси розвивають швидкість до 110 км-год на кількох участках лінії ближче до Осаки, і це - аналог нашої приміської електрички. А ще - молодий рис під естакадами мостів і магістралей коло річки Кідзуґава має дивовижну здатність заспокоювати розум і серце. Добре, що нарешті пішов дощ - рису без нього зовсім погано, і навіть кіотоська річка Камоґава знемагає від спеки.
На станції, де ця людина сідає у поїзд, із нею на платформу прямує дядечко із спеціальними розкладними дошками, аби було легше заїжджати до вагона. І тоді, коли приїхав поїзд, дошки слугують містком між платформою і вагоном. А коли пасажир у візку доїжджає до своєї станції, при виході його теж чекає співробітник станції із розкладною конструкцією, причому йому зарані повідомляють вагон і двері, коло яких треба чекати. Отаак. Ну і само собою, що на кожній станції є ліфт для "людей із невільним тілом", осіб похилого віку і так далі. Пригадую, як я здивувася ліфту на одній із нових станцій Київського метрополітену - ото дивина!
Але оцей Кейхан інколи буває по-японськи послідовним у бюрократичному позбавленні тебе дорогоцінного часу. Треба було мені поновити проїзний, я підійшов до пенсійного віку екііна (співробітника станції) і пояснив йому ситуацію, він мені видав тимчасову картку, на яку ввів у кампутері моє ім"я, і сказав що через тиждень треба буде ту картку об"єднати із моїм теперішнім проїзним у спеціальному пристрої. Пішов я об"єднувати - а воно пише що картки належать двом різним людям.
Як виявилося, транскрипція мого прізвища виявилася для дядечка трохи заскладною, і він увів його якось по-своєму. А розумний японський пристрій різницю у прізвищах зрозумів дуже швидко. Довелося знову йти до того самого віконечка, неадекватного дідугана там не було, а молоді колєґи його послали мене на іншу станцію. Приїхав туди - а вони до семої вечора тільки працують, довелося знову йти наступного дня. Зрештою на просту в теорії процедуру поновлення проїзного я витратив чотири сеанси спілкування з паном Кейханом в особі його працівників. Но что дєлать!
Зате його суперекспреси розвивають швидкість до 110 км-год на кількох участках лінії ближче до Осаки, і це - аналог нашої приміської електрички. А ще - молодий рис під естакадами мостів і магістралей коло річки Кідзуґава має дивовижну здатність заспокоювати розум і серце. Добре, що нарешті пішов дощ - рису без нього зовсім погано, і навіть кіотоська річка Камоґава знемагає від спеки.