Запис втомлений. (Позбавлений сенсу і грунтований на перенасичені кофеїном)
Виходити останньою з продакшну, дописавши тексти новорічної програми, вимикаючи за собою світло на поверсі. Засніжено-асфальтною дорогою пертися на зупинку, і поглянувши на годинник зрозуміти, що нічого вже не ходить. Викликати таксі. Заснути на передньому сидінні машини і прокинутися від слів: "Дєвушкаприєхалі".
Втома від сьогоднішніх зйомок, вчорашнього монтажу і щойнозакінченої (хвала за це... хммм? та мабуть мені) писанини.
Вийшла з таксі, воно собі поїхало, а я так і стою.
Стою на морозі, вдивляючись в уповите хмарами небо, і розомію, що додому мені зовсім не хочеться.
А що там? Зелена кухня з порожнім холодильником, холодний душ, за для змивання з себе важкого дня і і така ж холодна постіль.
Не надто душевно, чи не так?
Єдиний, хто мене чекає, вже давно спить на своєму собачому місці і бачить свої цуцинячі сни.
Я курю і думаю. Хоча можливість думати вже на сьогодні вичерпано.
Тому думаю картинками. Уривками. Безсенсовими та не пов*язаними між собою кадрами.
Думаю про завтрашню зйомку. Про сьогоднішній вінігрет. Про найки з Вінні Пухами. Про теплоту лижних штанів. Про помираючих дельфінів. Про день св.Миколая, з яким мене привітав лише Булкін і той телефоном пізно ввечері. Про те, що Betacam - це старенька турботлива бабуся XDCAM-у. Про те, як найдоцільніше перекласти російською слово "схованка". Про те, як мої тьолочки потусили вчора без мене. Про моїх діток з дитбудинку "Отчій дім". Про зимову колекцію взуття Лубутена. Про Берлінський університет. Про те, що тут ніколи не буде таких зірок, як у Карпатах...
Якесь дурне, позбавлене сенсу, необгрунтоване, нелогічне, запите кавою, нічим не закріплене, втомлене і врешті решт - гедь пусте.
І от стою я, як дурень, під будинком, тримаючи цигарку замерзлими пальцями і поміж затяжками облизуючи обвітряні губи. І розумію ж прекрасно, що треба іти спати, бо спати лишилось всього декілька годин, а зранку знову на зйомки. Але всеодно стою і нікуди не рухаюсь.
Може варто пити меньше кави у вечірню пору.
Може варто не запивати цю каву редбулом.
Може варто шукати щастя ще у чомусь окрім роботи.
***
І от все ж таки підіймаюсь на свій поверх. Відчиняю двері своєї квартири. Вмикаю світло в коридорі. І тихо. Ані звуку. Аж тут з пригальмованою реакцію, з кімнати виповзає моя дитина.
Сонна і від цього ще більш кумедна. Зустрічає мене з любов*ю в очах і сотячи на задніх лапах, облизує моє обличча.
І вже у квартирі, втома нарешті модифікується в емоції.
Від її сонливо-дитячої відданості я розчулююсь.
І сидимо ми в двох на підлозі у передпокої, я чухаю її вухо, а вона облизує мені руки і щиро радіє, тому що я нарешті вдома.
Любов є.
Втома від сьогоднішніх зйомок, вчорашнього монтажу і щойнозакінченої (хвала за це... хммм? та мабуть мені) писанини.
Вийшла з таксі, воно собі поїхало, а я так і стою.
Стою на морозі, вдивляючись в уповите хмарами небо, і розомію, що додому мені зовсім не хочеться.
А що там? Зелена кухня з порожнім холодильником, холодний душ, за для змивання з себе важкого дня і і така ж холодна постіль.
Не надто душевно, чи не так?
Єдиний, хто мене чекає, вже давно спить на своєму собачому місці і бачить свої цуцинячі сни.
Я курю і думаю. Хоча можливість думати вже на сьогодні вичерпано.
Тому думаю картинками. Уривками. Безсенсовими та не пов*язаними між собою кадрами.
Думаю про завтрашню зйомку. Про сьогоднішній вінігрет. Про найки з Вінні Пухами. Про теплоту лижних штанів. Про помираючих дельфінів. Про день св.Миколая, з яким мене привітав лише Булкін і той телефоном пізно ввечері. Про те, що Betacam - це старенька турботлива бабуся XDCAM-у. Про те, як найдоцільніше перекласти російською слово "схованка". Про те, як мої тьолочки потусили вчора без мене. Про моїх діток з дитбудинку "Отчій дім". Про зимову колекцію взуття Лубутена. Про Берлінський університет. Про те, що тут ніколи не буде таких зірок, як у Карпатах...
Якесь дурне, позбавлене сенсу, необгрунтоване, нелогічне, запите кавою, нічим не закріплене, втомлене і врешті решт - гедь пусте.
І от стою я, як дурень, під будинком, тримаючи цигарку замерзлими пальцями і поміж затяжками облизуючи обвітряні губи. І розумію ж прекрасно, що треба іти спати, бо спати лишилось всього декілька годин, а зранку знову на зйомки. Але всеодно стою і нікуди не рухаюсь.
Може варто пити меньше кави у вечірню пору.
Може варто не запивати цю каву редбулом.
Може варто шукати щастя ще у чомусь окрім роботи.
***
І от все ж таки підіймаюсь на свій поверх. Відчиняю двері своєї квартири. Вмикаю світло в коридорі. І тихо. Ані звуку. Аж тут з пригальмованою реакцію, з кімнати виповзає моя дитина.
Сонна і від цього ще більш кумедна. Зустрічає мене з любов*ю в очах і сотячи на задніх лапах, облизує моє обличча.
І вже у квартирі, втома нарешті модифікується в емоції.
Від її сонливо-дитячої відданості я розчулююсь.
І сидимо ми в двох на підлозі у передпокої, я чухаю її вухо, а вона облизує мені руки і щиро радіє, тому що я нарешті вдома.
Любов є.