Зачепило...
Бувають такі моменти, коли спогади заполоняють всю свідомість. Коли вони у кожній клітині твого тіла і ти нічого не можеш із цим вдіяти, як би не намагався.
Бувають такі місця, де ти не можеш нормально існувати. Ти взагалі не можеш там знаходитись. Не тому що тобі погано. А тому, що занадто багато всього.
Всього минулого. Всього, що колись було. Всього твого. Ти розумієш, що колись ти залишила тут, у цьому місці, суттєву частину себе. І те, що ти відчуваєш, знаходячись тут, піддтверджує, що ця твоя частина нікуди не поділась.
Якісь дрібнички, запахи, речі, все те, частиною чого ти колись була...
Знаходитись тут, це мабутьсвідомий мазохізм.
І чомусь так дивно. Не згадується нічого поганого.
Лише моменти, які дарували радість. Моменти які були наповнені щастям, божевіллям, бурхливістю, спокоєм, сварками, примиреннями, світанками... Моменти, які були наповнені життям. Тим життям.
Знаходитись у місці де ти була щасливою. Там, де вам обом було добре. Там, де ти вірила, що проведеш, ще багато щасливих років. Там, куди ти свідомо не повернулася.
Відчуваю присутність чогось дуже рідного. Чогось такого далекого. Минулого? Сподіваюсь він уже не помічає цієї частинки, яку я колись тут залишила.
Мабуть ні.
І це правильно.
Бо мене вже тут давно нема...
Але я не можу тут знаходитись. Занадто нагрібає. Я їду додому.