babylon.
Ми витрачаємо себе на побутовості, тоді коли справжність зовсім в іншому.
До біса ці годинники, дедлайни, понеділки, новини.
До біса ці мегаполісності.
Просто навчитись заново дихати. От, що насправді має сенс.
Щастя - воно у митях, таких спонтанних і, нажаль, швидкоплинних.
Ми задихаємось від перенасичення відповідальністю, від власних простоїв у заторах та самореалізаціях.
І так сильно душить ця осінь своїм колючим шарфом навколо шиї. Своїм калейдоскопом непотрібностей та болючих втрат.
Вона душить годинами пік у переповнених вагонах метрополітену.
І я стою на пероні станції, в очікуванні саме Того, саме Свого єдиного потягу, який точно знає маршрут.
Але чомусь замість омріяного «потяг прямує до станції «Щастя»», я чую від цих шиплячих гучномовців: «Таких, як ти не беруть у принцеси…».
Але я не вірю їм.
Я вже не вірю нікому, окрім відчуттів.
А відчуття кажуть, що «беруть!».
А шиплячі гучномовці повторюють: «Видихай. ТАКИХ, ЯК ТИ НЕ БЕРУТЬ У ПРИНЦЕСИ! Видихай і їдь краще додому.»
І мій колючий шарф ще дужче затягується на мені цією, відчуженою мені, реальністю.
Він, подібно кокону обіймає мене занадто міцно. Занадто грубо. Занадто.
Занадто багато всього, щоб з цього вирватись. І вже просто так не позбавитись.
Адже мегаполіс інтегрований в мене. Бо з кожним цим світанком він стає мною.
І я вже не в змозі цього зупинити.
Всі ці процеси розростаються сіро-бетонним павутинням всередині.
І хмарочоси цього коханого пекла намагаються переконати мене, що дивовижностей не існує.
А я просто закриваю очі. Просто вимикаю пульс. Просто видихаю і не вірю.
Все одно не вірю нічому, окрім відчуттів.
А відчуття - це і є реальність, хіба не так?
Бо ж десь далеко за містом ростуть сосни над водою.
І одна щира посмішка маленької дівчинки руйнує всі ці сіро-битонні сурогати.
І кожен подоланий кілометр нормалізує дихання і плавно позбавляє від тахікардії.
І так, щастя - воно у митях. у відчуттях. у кілометрах. у соснах, врешті решт.
Один вдих, але справжній. Глибокий і чистоповітряний.
І я не знаю наскільки вистачить цього кисню, але точно вистачить, щоб прокинутись зранку.
Прокинутись і далі виживати. Далі боротись, думаючи що з буденням, а насправді з самою собою.
Бо все - в середині. Все лише так, як бачиться і фантазується.
І колючий шарф буде затягуватись на шиї все сильніше, адже до зими лишилось так мало.
І якщо вже від цієї задушливості не можливо позбавитись, то важливо хоча б вірити.
Вірити, що вона не назавжди.
Важливо фіксувати ці ексклюзивні миті, та цінувати їх.
Бо щастя - воно у митях.
А дивовижності все одно існують, ігноруючи собою всі ті мегаполісності та гучномовці на станціях метрополітену.
Головне помічати їх, та впізнавати серед всієї цієї сукупності сурогатів.
До біса ці годинники, дедлайни, понеділки, новини.
До біса ці мегаполісності.
Просто навчитись заново дихати. От, що насправді має сенс.
Щастя - воно у митях, таких спонтанних і, нажаль, швидкоплинних.
Ми задихаємось від перенасичення відповідальністю, від власних простоїв у заторах та самореалізаціях.
І так сильно душить ця осінь своїм колючим шарфом навколо шиї. Своїм калейдоскопом непотрібностей та болючих втрат.
Вона душить годинами пік у переповнених вагонах метрополітену.
І я стою на пероні станції, в очікуванні саме Того, саме Свого єдиного потягу, який точно знає маршрут.
Але чомусь замість омріяного «потяг прямує до станції «Щастя»», я чую від цих шиплячих гучномовців: «Таких, як ти не беруть у принцеси…».
Але я не вірю їм.
Я вже не вірю нікому, окрім відчуттів.
А відчуття кажуть, що «беруть!».
А шиплячі гучномовці повторюють: «Видихай. ТАКИХ, ЯК ТИ НЕ БЕРУТЬ У ПРИНЦЕСИ! Видихай і їдь краще додому.»
І мій колючий шарф ще дужче затягується на мені цією, відчуженою мені, реальністю.
Він, подібно кокону обіймає мене занадто міцно. Занадто грубо. Занадто.
Занадто багато всього, щоб з цього вирватись. І вже просто так не позбавитись.
Адже мегаполіс інтегрований в мене. Бо з кожним цим світанком він стає мною.
І я вже не в змозі цього зупинити.
Всі ці процеси розростаються сіро-бетонним павутинням всередині.
І хмарочоси цього коханого пекла намагаються переконати мене, що дивовижностей не існує.
А я просто закриваю очі. Просто вимикаю пульс. Просто видихаю і не вірю.
Все одно не вірю нічому, окрім відчуттів.
А відчуття - це і є реальність, хіба не так?
Бо ж десь далеко за містом ростуть сосни над водою.
І одна щира посмішка маленької дівчинки руйнує всі ці сіро-битонні сурогати.
І кожен подоланий кілометр нормалізує дихання і плавно позбавляє від тахікардії.
І так, щастя - воно у митях. у відчуттях. у кілометрах. у соснах, врешті решт.
Один вдих, але справжній. Глибокий і чистоповітряний.
І я не знаю наскільки вистачить цього кисню, але точно вистачить, щоб прокинутись зранку.
Прокинутись і далі виживати. Далі боротись, думаючи що з буденням, а насправді з самою собою.
Бо все - в середині. Все лише так, як бачиться і фантазується.
І колючий шарф буде затягуватись на шиї все сильніше, адже до зими лишилось так мало.
І якщо вже від цієї задушливості не можливо позбавитись, то важливо хоча б вірити.
Вірити, що вона не назавжди.
Важливо фіксувати ці ексклюзивні миті, та цінувати їх.
Бо щастя - воно у митях.
А дивовижності все одно існують, ігноруючи собою всі ті мегаполісності та гучномовці на станціях метрополітену.
Головне помічати їх, та впізнавати серед всієї цієї сукупності сурогатів.