чорно-білим по живому.
"Я расскажу вам всем как,
как так бывает,
что люди делят себя на воздушные шарики,
делят себя на глазные яблоки,
делятся друг с другом
своими черными дырами,
а я просто дурочка,
которую завел себе Джек,
в доме который построил
в своей голове" (с.)
І ось вона завіса. Аплодисментів щоправда не чутно зовсім.
Напевне у цьому перфомансі надто читалась моя нещирість.
Завіса зі снігу. Біла і тендітно романтична.
Все так, як і писали ці душевнохворі у своїх казках.
І звідки вони тільки знають?
Місто так ніжно обійнялось солодкою ватою
/так сумно вкрилось сивиною
/зворушливо заполонилось білими кроликами
/безвідповідально усипалось кокаіном...
Вибирай, як тобі більше подобається.
І всі наші брудно-сірі сни мали би стати світлішими.
Адже білий покликаний робити все світлішим.
Чи це також просто фальш стереотипів?
Я дивлюсь на засніжені тротуари і не розумію, як сприймати цей білий колір.
Він же тепер буде скрізь, правда?
У моїх старих щоденниках сказано, що це нормально.
Добре, що я нічого з тих записів не пам'ятаю.
Я насправді не знаю як Її сприймати.
В мене так давно не було Зими, що я гублюсь серед усвідомленнь та намаганнь зробити вигляд ніби так і треба.
І це давно забуте бажання сховатись під ковдрою...
від чого? від кого? навіщо? і чи надовго?
Моя ковдра наврядче буде рада, якщо я опинюсь під нею і залишусь там так надовго.
А той, хто буде радий цьому, наврядче зможе захистити мене.
І чому я ставлю на Ньому хрест ще до того як?
Він же такий добрий до мене, то чому б не дозволити Йому піклуватись?
Це все моя фанатична підпорядкованість законам драматургії.
А те що відбувається між нами наврядче походить на казку.
Скоріш на дешеві істроріі п'яних підлітків.
Я малюю різнокольоровими олівцями по білому. Аби тільки додати кольору цим ілюстраціям.
Чорний олівець я навмисне не беру в руки.
Досить з мене цих монохромностей та шахових комбінацій.
Я просто хочу спокійно дихати.
Знаю, що в цьому місті це практично неможливо,
але я принаймі намагаюсь.
І хто з нас двох щасливіший цього ранку?
Я, чи все ж таки Він, коли задихається у моєму поміжніжжі?
Він ніжний так, але здається цього замало.
Мені б відчути щось справжнє.
Щось, що хочаб справжніше за ці нічні ейфорії.
Мені б не думати. Відчувати.
Я ж вмію. Так де воно це вміння поділось?
Заснуло/замерзло під нашаруванням першого зимового снігу.
Я дивлюсь на цей сніг, стоячи по іншу сторону вікна.
Оголена і розгублена.
А з підвіконня, осуджуючим поглядом, на мене дивляться мертві кактуси.
Не догледіла. Не допіклувалась. Недолюбила.
А Він ніколи не доведе мене до катарсису.
А шкода. Я могла б навіть полюбити Його.
Я в принципі багато чого могла б, але не бачу жодного сенсу намагатись.
Цій історії не личить білий колір.
Саме тому ці засніжені тротуари викликають дисонанс.
Я краще закрию себе в шафі і залишусь жити на полиці з мереживною білизною.
Я краще закрию очі і рахуватиму слоненят.
І напевне моє дитинство ніколи не закінчиться, бо я всеодно віритиму що казки трапляються.
Навіть з такими як я.
Цікаво скільки слоненят я нарахую поки настане весна?
как так бывает,
что люди делят себя на воздушные шарики,
делят себя на глазные яблоки,
делятся друг с другом
своими черными дырами,
а я просто дурочка,
которую завел себе Джек,
в доме который построил
в своей голове" (с.)
І ось вона завіса. Аплодисментів щоправда не чутно зовсім.
Напевне у цьому перфомансі надто читалась моя нещирість.
Завіса зі снігу. Біла і тендітно романтична.
Все так, як і писали ці душевнохворі у своїх казках.
І звідки вони тільки знають?
Місто так ніжно обійнялось солодкою ватою
/так сумно вкрилось сивиною
/зворушливо заполонилось білими кроликами
/безвідповідально усипалось кокаіном...
Вибирай, як тобі більше подобається.
І всі наші брудно-сірі сни мали би стати світлішими.
Адже білий покликаний робити все світлішим.
Чи це також просто фальш стереотипів?
Я дивлюсь на засніжені тротуари і не розумію, як сприймати цей білий колір.
Він же тепер буде скрізь, правда?
У моїх старих щоденниках сказано, що це нормально.
Добре, що я нічого з тих записів не пам'ятаю.
Я насправді не знаю як Її сприймати.
В мене так давно не було Зими, що я гублюсь серед усвідомленнь та намаганнь зробити вигляд ніби так і треба.
І це давно забуте бажання сховатись під ковдрою...
від чого? від кого? навіщо? і чи надовго?
Моя ковдра наврядче буде рада, якщо я опинюсь під нею і залишусь там так надовго.
А той, хто буде радий цьому, наврядче зможе захистити мене.
І чому я ставлю на Ньому хрест ще до того як?
Він же такий добрий до мене, то чому б не дозволити Йому піклуватись?
Це все моя фанатична підпорядкованість законам драматургії.
А те що відбувається між нами наврядче походить на казку.
Скоріш на дешеві істроріі п'яних підлітків.
Я малюю різнокольоровими олівцями по білому. Аби тільки додати кольору цим ілюстраціям.
Чорний олівець я навмисне не беру в руки.
Досить з мене цих монохромностей та шахових комбінацій.
Я просто хочу спокійно дихати.
Знаю, що в цьому місті це практично неможливо,
але я принаймі намагаюсь.
І хто з нас двох щасливіший цього ранку?
Я, чи все ж таки Він, коли задихається у моєму поміжніжжі?
Він ніжний так, але здається цього замало.
Мені б відчути щось справжнє.
Щось, що хочаб справжніше за ці нічні ейфорії.
Мені б не думати. Відчувати.
Я ж вмію. Так де воно це вміння поділось?
Заснуло/замерзло під нашаруванням першого зимового снігу.
Я дивлюсь на цей сніг, стоячи по іншу сторону вікна.
Оголена і розгублена.
А з підвіконня, осуджуючим поглядом, на мене дивляться мертві кактуси.
Не догледіла. Не допіклувалась. Недолюбила.
А Він ніколи не доведе мене до катарсису.
А шкода. Я могла б навіть полюбити Його.
Я в принципі багато чого могла б, але не бачу жодного сенсу намагатись.
Цій історії не личить білий колір.
Саме тому ці засніжені тротуари викликають дисонанс.
Я краще закрию себе в шафі і залишусь жити на полиці з мереживною білизною.
Я краще закрию очі і рахуватиму слоненят.
І напевне моє дитинство ніколи не закінчиться, бо я всеодно віритиму що казки трапляються.
Навіть з такими як я.
Цікаво скільки слоненят я нарахую поки настане весна?