Київ. мій.
Обійматись теплим шашликом і вигулювати свою безпосередність нічними кварталами рідного мегаполісу. І так щовечора, поки я тут. Поки я не полетіла кудись на інший кінець планети, як завжди спонтанно і на довго.
Тутешня я не можлива без цих довгих прогулянок, що супроводжуються інтимними діалогами з містом. Нам з ним просто необхідно лишатись сам на сам. У нас так багато тем для розмов, але ще більше тем для взаємомовчання.
І асфальт цих вулиць вже давно не плавиться під моїми підошвами. Моє місто стало таким цілковито осіннім. Абсолютним у цій осені. Так ніби до весни нам потрібно чекати ще тисячу років.
І я рахую власні кроки та автівки, що пролітають повз. Я рахую хвилини, кілометри, відчуття. А місто, напевне, рахує мої до нього сповіді. І збивається, бо надто багато моїх мовчазних монологів вкарбовано у бруківку цих вулиць. У цих задвірках зберігаються мої секрети, які з часом тускнішають під нашаруванням нових прожитих історій. Але вони ніколи не зникнуть остаточно. Місто зберігатиме їх ще довго. І навіть набагато довше ніж буду я.
І кожна станція метро, кожен міст через Дніпро, кожен мікрорайон - це окрема платформа для асоціацій. Бо, здається, за стільки років мною пройдені всі можливі маршрути цього павутиння із вулиць і кварталів. Мною досліджено так багато задвірків, що історій про кожен з них вистачило би на декілька томів моїх казок.
А я просто люблю його. Вже давно не ейфорично, не істерично, але все ще дуже романтично. Я люблю його якось спокійно, виважено, видихаючи. Після всіх пережитих нами непорозумінь, божевілль, катарсисів, намагань існувати окремо. Зараз я просто блукаю цими вулицями, розуміючи що нічого ріднішого у мене і не лишилось. Я люблю його якось по-дорослому, усвідомлено. Не тому що так потрібно, а тому що не любити його я не зможу. Я пробувала багато разів, але ж зараз я тут, значить щось ми таки важимо одне для одного. Значить ця любов все ж таки існуватиме до кінця.
Я люблю його заходи сонця, його світанки. Я люблю його неймовірні історії і відчуваю себе дуже справжньою, коли стаю частиною цих його історій.
А місто любить мене. Тільки тепер я відчула це по-справжньому. Тільки після того, як нам із ним було дуже боляче. Але ми змогли вистояти і після всіх цих подій ми вже ніколи не знехтуємо одне одним.
І якщо у нього є ще мільйони мені подібних, то у мене є лише він. Лише мій Київ і ці наші нічні діалоги, які стали для мене важливішими за будь які інші діалоги з будь ким.
Зараз я відчуваю такий сильний зв'язок між нами, якому я раніше не придавала стільки значення. Цей симбіоз не може залишитись безрезультатним. Ми потрібні одне одному. Я відчуваю.
За цей рік все так змінилось. Все що здавалось колись важливим вже давно втратило будь який сенс. А натомість важливими стали зовсім інші речі, інші відчуття та історії.
І якщо раніше я була навіть не в змозі пояснити собі весь цей божевільний спектр емоцій, що я переживаю в середині по відношенню до нього, то тепер я просто гуляю цими нічними вулицями і люблю його. Тихо, спокійно, з абсолютним усвідомленням цієї своєї любові.
Бо ж дійсно, чогось ріднішого за Київ у мене вже не лишилось.
Напевне я стала остаточно дорослою.
Тутешня я не можлива без цих довгих прогулянок, що супроводжуються інтимними діалогами з містом. Нам з ним просто необхідно лишатись сам на сам. У нас так багато тем для розмов, але ще більше тем для взаємомовчання.
І асфальт цих вулиць вже давно не плавиться під моїми підошвами. Моє місто стало таким цілковито осіннім. Абсолютним у цій осені. Так ніби до весни нам потрібно чекати ще тисячу років.
І я рахую власні кроки та автівки, що пролітають повз. Я рахую хвилини, кілометри, відчуття. А місто, напевне, рахує мої до нього сповіді. І збивається, бо надто багато моїх мовчазних монологів вкарбовано у бруківку цих вулиць. У цих задвірках зберігаються мої секрети, які з часом тускнішають під нашаруванням нових прожитих історій. Але вони ніколи не зникнуть остаточно. Місто зберігатиме їх ще довго. І навіть набагато довше ніж буду я.
І кожна станція метро, кожен міст через Дніпро, кожен мікрорайон - це окрема платформа для асоціацій. Бо, здається, за стільки років мною пройдені всі можливі маршрути цього павутиння із вулиць і кварталів. Мною досліджено так багато задвірків, що історій про кожен з них вистачило би на декілька томів моїх казок.
А я просто люблю його. Вже давно не ейфорично, не істерично, але все ще дуже романтично. Я люблю його якось спокійно, виважено, видихаючи. Після всіх пережитих нами непорозумінь, божевілль, катарсисів, намагань існувати окремо. Зараз я просто блукаю цими вулицями, розуміючи що нічого ріднішого у мене і не лишилось. Я люблю його якось по-дорослому, усвідомлено. Не тому що так потрібно, а тому що не любити його я не зможу. Я пробувала багато разів, але ж зараз я тут, значить щось ми таки важимо одне для одного. Значить ця любов все ж таки існуватиме до кінця.
Я люблю його заходи сонця, його світанки. Я люблю його неймовірні історії і відчуваю себе дуже справжньою, коли стаю частиною цих його історій.
А місто любить мене. Тільки тепер я відчула це по-справжньому. Тільки після того, як нам із ним було дуже боляче. Але ми змогли вистояти і після всіх цих подій ми вже ніколи не знехтуємо одне одним.
І якщо у нього є ще мільйони мені подібних, то у мене є лише він. Лише мій Київ і ці наші нічні діалоги, які стали для мене важливішими за будь які інші діалоги з будь ким.
Зараз я відчуваю такий сильний зв'язок між нами, якому я раніше не придавала стільки значення. Цей симбіоз не може залишитись безрезультатним. Ми потрібні одне одному. Я відчуваю.
За цей рік все так змінилось. Все що здавалось колись важливим вже давно втратило будь який сенс. А натомість важливими стали зовсім інші речі, інші відчуття та історії.
І якщо раніше я була навіть не в змозі пояснити собі весь цей божевільний спектр емоцій, що я переживаю в середині по відношенню до нього, то тепер я просто гуляю цими нічними вулицями і люблю його. Тихо, спокійно, з абсолютним усвідомленням цієї своєї любові.
Бо ж дійсно, чогось ріднішого за Київ у мене вже не лишилось.
Напевне я стала остаточно дорослою.