Де взяти сил для кволих крил?
Страшно думати про те, що одного дня сили все таки вичерпаються. Закінчаться. Я закінчусь. І настане абсолютна апатія. До всього. До всіх. Навіть до себе самої. Просто погляд у стелю і жодних думок. Жодних відчуттів. Ні переживань більше, ні почуттів, ні бажань.
Просто від втоми. Від емоційного перенасичення. Від неможливості більше витримувати весь цей жах.
Мені страшно, що одного дня я просто не витримаю. Зірвусь. Здамся. І я нічого не зможу більше відчувати. Що перетворюсь на овоч зі скляним поглядом.
Абсолютна апатія. Небажання і неможливість робити хоч щось. Навіть підводитись з ліжка.
Це так, наче ти зникаєш. Фізично ти ніби є, а от духовно тебе більше нема.
Я не знаю де брати сили щоранку.
Я насправді не знаю, що робити щоб не здатись. Щоб не перетворитись на засновану на вуглероді двоногу форму життя. Щоб залишатись живою.
Іноді я думаю може все це не про мене. Може краще було би народитись неістотою. Чиєюсь парою взуття чи пачкою цигарок.
Вміння відчувати - це надто тяжкий тягар.
А потім я думаю про моїх хлопців. Про наших хлопців, які на війні. Напевне я не можу уявити, що відчувають вони і наскільки їм там важко. Але ж вони не здаються.
Тож і мені не можна. Той Хто Зверху зробив мене мною, а не пачкою цигарок. Значить так було треба. Значить я буду робити все, що в моїх силах. І навіть більше. Буду допоки це буде потрібно.
Я щосекунди думаю про тих, хто готовий помирати за нас всіх, за нашу свободу. І лише вони не дають мені здатись. Я просто не маю права.
Той Хто Зверху, дай нам всім сил.
Коли небуть все це закінчиться, правда ж? Скажи мені що так.