Відлуння осені.
Кольори змішувалися між собою і, замість очікуваної веселки, утворювали брудно-болотну палітру. А хотілось іншого. Хотілось молочних за додиками простирадл та рожево-пастельних візуалів. Мурашки, що хвилями розтікалися шкірою, говорили про те, що вміння відчувати все ж таки вижило серед намаганнь поховати будь які прояви емоцій. І, напевне, це добре. Бо кому з нас хотілося б померти з середини, залишаючи при цьому свою зовнішню оболонку на розтинання сіро-байдужому буденню?
А хтось, тим часом, фіксує миті. Хтось переплітається пальцями і ігнорує будильники. Хтось, але вже давно не ми.
А ми що? А ми - осередки померлих світів, які вже давно запліснівіли під нашаруванням інших натхненнь.
Місто не нав'язливо починало пахнути осінню. Знову.
І всі інші запахи довкола скоро почнуть змінюватися, вкарбовуючи у свій букет осінні ноти. Так само, як і музика у навушниках. Так само, як всесвіти в очах пересічних перехожих.
І все буде за тою ж осінньою схемою.
І мікросни на сидіннях чужих автівок. І прокидання у чиїхось сорочках та обіймах. І кава, якої в організмі стане забагато, коли наближатиметься зима. Все це буде. Буде знову, але в інших інтерпритаціях. Так відбувається вже багато вереснів. Я навіть не в змозі згадати скільки саме.
І це місто продовжуватиме пресувати свідомість хмарочосовими приходами.
І ми ніколи не зустрінемось у метро, допоки не настане абсолютний грудень. А потім буде перетин поглядів та короткотривалі перемовини. А потім будуть есемеси "зновимроком" та нерелізрвана "каваякосьввечеріпісляроботи".
І мої дитячо-незгасаючи і твої ніжно-зелені без перспективи взаємофіксування...
І я знову закохуватимусь у когось ще. І щоразу робитиму це щиро. І щоразу віритиму, що в останнє. А ти з'являтимешся у мої сни і щоразу, ніби, випадково.
І я відкриватиму нові світи і заповнюватиму себе ними. А ти все знатимеш. Відчуватимеш і ніколи не скажеш про це. Так само, як і я.
Так і існуватимемо. Паралельно. Не перетинаючись. Так, як і всі ці роки. Вірячи у власних муз та шукаючи щось, що буде сильнішим. Сильнішим за наше.
І все існування - це суцільне божевілля та калейдоскоп емоцій. Відчуття, події, країни міста, люди, релігії, самоаналізи, миті, самореалізації, музи...
Все за для того, щоб відчути щось сильніше.
І важливим буде не результат, а сам пошук. Бо завдяки цьому пошуку кожен з нас проживе неймовірно насичене подіями і відчуттями життя.
А потім я дивитимусь у твої зелені і казатиму, що не знайшла. Шукала, чесно шукала, все життя шукала. Але не знайшла.
А ти, з докором посміхнешся і проведеш пальцями по моєму сивому волоссю. І переплетення зморшкувато-онімілих пальців подарує відчуття абсолютного щасття. Того, яке я так шукала всі ці роки.
Але, якщо буде так, то це буде років за п'ятдесят. А поки є пошук. Поки є натхнення, закоханості, самодосконалення та есемеси "зновимроком".
Поки ще є час переконувати себе, що все тільки починається. Поки ще є час та можливість не визнавати, що найсильніше вже відчулося.
Posted via LiveJournal app for iPhone.