А що, як реальність - це лише хвороба?
До абсурдності кришталева чистота помислів подекуди навіть лякала. Точніше не так лякала, як вносила абсолютний дисонанс у конект між відчуттями і фактичними діями. Все частіше я задавалась питанням: "Що я тут роблю?". Питанням, не риторичним, як це було раніше, на кожному етапі формування власної особистості та дорослішання. А абсолютно логічним питанням, ґрунтованим на конкретних фактах, поривах та розуміннях певних життєвих цінностей.
"Що я тут роблю?" питала я себе, намагаючись подивитись на своє існування зі сторони. Я уявляла все, конструктором LEGO. Дрібні різнокольорові детальки, що так різнились за формою та змістом і у купі створювали щось цілісне. Така уявна візуалізація навколишнього та свого існування у ньому - була досить простою і від цього цілком зрозумілою. Апстрагуватись і дивитись на все, як на модель дитячого конструктору - досить дієво. У такий спосіб ти можеш побачити все зі сторони. Понижуючи важливість абсолютно всього. І про яку надважливість може йти мова, якщо це просто пластмасові детальки дитячого конструктору?
"Що я тут роблю?"
Слово "тут", напевне мало найбільшу важливість.
Що я роблю у цьому місті? У місті, де більшість часу я задихаюсь. Де мною залишені сліди кедів, у кожному задвірку. Де я помираю від нестерпності літньої спеки та меланхолічності зимового холоду. Де люди не дивляться в очі одне одному, а зовнішня реклама вбиває собою, і без того майже зруйновану, естетику й архітектуру вулиць. Що я досі роблю у місті, де кожен квартал перенасичений флешбеками найсильніших у житті почуттів? Де в асфальтну бруківку та трамвайні колії глибоко вкарбоване минуле, яке я так старанно винищувала з себе...
"Що я тут роблю?" У цьому соціумі. Серед людей, які у більшості своїй егоїстичні. І не тому, що погані, а тому, що тут інакше не вижити. Що я роблю там, де кожен думає лише про себе і інстинкт виживання за своєю необхібністю, притупляє інстинкт взаємотурботи? Де для людей є нормою іллюзорність стосунків та взаємокомунікацій, а насправді вони просто використовують одне одного за для досягнення своїх, досить сумнівних, цілей.
"Що я тут роблю?"
У сфері шоубізнесу та медіа, яка є, напевне, найбільшою із клоак. Яка засмоктує та ламає життя?
Що я роблю там, де цинізм є головною складовою твоєї діяльності. Де ти знаходишся у стані перманентного недосипання і перевтоми. Що я роблю тут, де від мистецтва не залишилось а ні краплини, а вже давно - суцільний бізнес. Де бабло та зв'язки вирішують абсолютно все. А ті, хто посміхається тобі - насправді тільки і чекають, коли ти проявиш найдрібнішу слабкість, щоб знищити тебе та виїхати за рахунок безжалісного усунення конкуренції.
Де нервові зриви і заспокійливе є нормальністю існування. А найголовніше- що я роблю там, де суспільство є об'єктом для промивання мізків і нав'язування абсолютно пошлих та, до блювотиння, сурогатних принципів. Де ти заробляєш на життя зомбуванням людських свідомостей.
Мені здається, що я зовсім не там, де могла би бути. Де могла би бути щасливою. Де могла би відчувати себе потрібною та насправді важливою. А я могла би. Я могла би працювати там, де речі які я роблю, були би насправді комусь потрібні. Надихали та дозволяли замислитись. Я могла би робити щось насправді красиве та наповнене зовнішньою естетикою та внутрішнім сенсом. Щось, що можливо змінить чиїсь життя на краще.
Я могла би жити там, де люди вічливі одне до одного. І не тому, що це потрібно для просування та диктування власних поглядів, а тому, що це є нормою спілкування та існування у соціумі. Я могла би існувати серед людей, у яких очі блищать не від допінгів, а від натхнення.
Серед тих, хто вміє відчувати справжнє.
Я могла би ночима гуляти вулицями, якогось міста і не боятись, що мене вдарять пляшкою по голові чи згвалтують десь у темному задвірку. Я могла би кататись на велосипеді в не відчувати на собі розкосі погляди. Не слухати всього цього спаму про відповідність статусу і необхідність автівки певної марки за для підтримання цього самого статусу. Я могла би вільно дихати там, де два колеса не є стереотипом малобютжетності, а навпаки - пропагандою екологічного транспорту та здорового способу життя.
Я могла би бути чимось більшим. Чимось важливішим.
І у мене той ідеальний вік, коли я вже маю певний багажник знаннь та досвіду, але ще зовсім молода, щоб почати все спочатку. Почати все по-новому.
То чого я чекаю? Нащо я самознищуюсь та з'їдаю себе пошуками сенсу власного існування?
То, що, власне, я тут роблю?
Posted via LiveJournal app for iPhone.