Пошуки й кардіограми.
Цікаво було б порахувати, скільки кілометрів пройдено нічними вулицями цього міста у пошуку. В першу чергу - пошуку відповідей на сформульовані, своїм же глуздом, питання. У пошуку невідомих локацій за для перетину з кимось важливим, але частіше - не дуже. У пошуку місця, яке могло би стати затишним чекпоінтом у цих нічних столичних міграціях. У пошуку пригод, які шокують своєю абсурднісю й антилогічностю. У пошуку людей, які могли би стати персонажами твоїх історій...
І взагалі, скільки часу проведено у пошуку? А насправді - надто багато. Насправді - це весь той час, який ти маєш. Не рахуючи ті моменти, коли ти здаєш себе в аренду.
Здаєш себе в аренду чомусь, так само, важливому або не дуже. Не має значення.
Комусь. На мить чи довгостроково - теж не важливо.
І поза цією арендою лишаються миті. Твої, лише твої.
Це миті, у яких ти усамітнюєшся. Це миті кілометражів нічним містом. Миті сновидіннь. Це навіть ті миті, коли ти опиняєшся в метро у годину пік. Доречі, останні - заглиблюють тебе у себе значно якісніше. Головне мати саунтреки у плеєрі/книжку в руках чи хоча б темні окуляри, за якими можна сховатись від натовпу, в епіцентрі якого ти існуєш у цю мить.
І справа не у самих відповідях/локаціях/пригодах/людях. Справа у пошуку. Бо він - невід'ємність існування. Він, навіть, одна з його найважливіших складових. Бо коли стається так, що ти перестанеш шукати - ти просто зникнеш. Навіть не фізично. Тебе не стає, як часточки величезного механізму. У цієї часточки, ніби, закінчується термін придатності. Ця часточка, якою є саме ти, стає не ефективною. Ти стаєш пустим. А відповідно - непотребом.
Пошук - це те, без чого ти зупиняєшся. І страшно за тих, хто нічого і нікого не шукає. Хто просто існує у створеній, кимось іншим, реальності і почувається задовільно.
Задовільно - це означає не плюс і не мінус. Це не ейфорія і не депресія. Це не скажена ненависть і не божевільне кохання. Задовільно - це рівно посередині. А, відповідно, - нуль. Просто нічого. Звичайна алгебра. Коли і "x" і "y" дорінюють нулю.
Це - кардіограма. Все наше існування - кардіограмма. Від плюсу до мінусу. Від самотності до популярності. Від щастя до страждання.
А середина - це нічого. Це порожнеча. Коли всі падіння і піднесення зводяться на нівець. Коли все дорівнює нулю. Це не гармонія, як хибно вважають деякі. Бо гармонія - елементарна відсутність аритмії. А абсолютна середина це - смерть, як показує нам електрокардіограф. Просто довгий, дратуючий вуха, звук і пряма лінія... Так візуалізується зупинка серця. Так само можна візуалізувати і зупинку особистості.
Одже, давайте не боятися шукати. Не боятися злітати і падати. Без остраху народжувати в середині метеликів і так само приймати розбиття наших сердець. Найкраще, звісно, не допускаючи аритмії своїх емоційних станів. Давайте радісно приймати все нове, не знане раніше. Давайте наповнюватися відчуттями та емоціями. Давайте жити! Бо це і є життя. Головне не ставати байдужими. Не ставати апатичними. Головне не зависнути на стадії нуль...
І якщо погано чи боляче всередині - це означає лише те, що все нормально. Що ти живеш і вмієш відчувати. Що далі обов'язково буде підйом. Бо кардіограма працює. Це означає, що ти жива людина. Що ти не сірість. Ти - не нуль. А саме це і є важливим.
Posted via LiveJournal app for iPhone.