Дорога додому.
Вібрації залізничних колій, з кожним кілометром, розсіювали відчуття суму. Коли я стояла на пероні у Пітері, то по-дитячому чекала дива. Якого саме я не знала, але я щиро вірила, що от зараз, наступної миті станеться щось таке, що змусить мене лишитись. Я фантазувала, як я не встигаю на потяг, як гублю квиток, як на мій перон приземлюється НЛО і від того всі рейси відміняються... За ці хвилини я намалювала у себе в голові десятки сценарієв. І всі вони були спрямовані на те, щоб залишитися у місті, яке так вкарбувалося в мою свідомість.
Але, напевне, казку варто лишати поки вона ще лишається казкою. Поки вона не перетворилася на побутовість і тим самим втратила всю свою казковість.
Потяг - не літак. Мені не вдасться телепортуватися до Києву так, як я це зробила, коли залишала його.
Тиждень тому я практично зі знімального майданчику, не спавши і майже нічого не тямлячи , дрімала на задньому сидінні таксі, яке їхало в Бориспіль. Коли я зібралася з думками, то піді мною вже зникало моє місто. Це останнє що я бачила перед тим, як провалитись у глибокий, такий необхідний організму сон. Наступної миті я відкрила очі а мій літак вже робив посадку в аеропорті Санкт-Петербургу. В моїй голові це був справжнісенькій, що не є, телепорт.
Пртяг - зовсім інакший за формою і особливо - відчуттями.
Ти ніби законсервований у задушливому вагоні, де тобі потрібно знаходитись наступні 25 годин твого життя і жодного варіанту втечі у тебе немає. І ти займаєш себе книгами, саундтреками, крізьвіконними спостереженнями... Але у більшості - звісно ж спогадами. Ти прокручуєш у голові кожну прожиту тобою пітерську мить. Ти передивляєшся фотографії і вже неймовірно сумуєш.
Пітер надихнув мене настільки, що цього натхнення має вистачити до осені. Так я собі задумала. Ці історії, ці персонажі, пригоди, співпадіння, у які важко повірити... Це все заполонило собою мій мозок і пробудило метеликів, які за останні дні в Києві, були знищені болючими вчинками і необережними словами.
Пітер же стався дуже доречно. У той самий момент, коли це було потрібно. І мені, і моїм метеликам і персонажам пітерських історій. Як сказав один з них: "я так подумав, те що ми з тобою зустрілися тут і зараз - це доля". І я думаю він має рацію.
А попереду ще майже два з половиною місяці літа. А це означає лише те, що ВСЕ ТІЛЬКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ.
Posted via LiveJournal app for iPhone.