Oceana.
У цьому місті всі кудись поспішають. Так тут прийнято.
А я не можу. Я повільно пропливала вечірніми вулицями коханої столиці, за якою насправді сумувала. Я про це не кажу нікому, навіть собі вголос про це не кажу, але Київ він все знає. Він відчуває мене. У нас це взаємне. Наша взаємозалежність лише міцнішає завдяки періодичним розставанням. І я думаю, на цьому і ґрунтується ідеальність наших з ним стосунків.
Поки мене не було - прийшов квітень. Я люблю його. З дитинства вірю, що квітень - найщасливіший місяць у році. І у більшості своїй мої квітні не руйнували цих дитячих стереотипів.
Я відлітала з засніженого сірого і змореного від зими міста, а повернулась в осяяну сонцем столицю, яка зустріла мене велосипедами та закоханими людьми, що заполонили собою київські вулиці.
Я пропливала крізь вулиці мого квітневого міста і невимовно раділа тому факту, що я вмію відчувати. Червоні кеди по сухому асфальту в концепції з саундтреками у плеєрі та зав'язаними у хаотичний вузол дредами - складові мене квітневої. Квітень у цьому місті має бути саме таким. А я у цьому квітні - тим більше.
Я посміхалась перехожими на вулиці, зовсім не боючись, що про мене щось не те подумають. Взаємообмін посмішками - невід'ємна складова весняного настрою.
Я відчувала себе такою легкою, може навіть повітряною. Наче зробленею з хмаринок і наповненою чимось дуже світлим. Іноді мені здавалось, що це світло настільки заполонило мене, і тепер я вже не можу його приховати. Це від мене вже не залежить. Та хіба це не дурня почувтися незручно через те, що ти йдеш по вулиці й світишся?
Я почувала себе не так. Навпаки, я почувалася такою впевненою та щасливою, що хотілось ділитись цим світлом з усіма, хто зустрічається мені.
А вони всі кудись поспішали. По справах, чи може просто, щоб не вибиватися із біоритмів мегаполісу. І жоден з них не знав мого секрету. Від цього секрет набирав вагомості і ставав ще більш сакральним.
А секрет полягав в океані....
Я повернулася до свого міста, але не сама. Тепер всередині мене живе океан. Це неймовірне відчуття. Його важко, навіть майже неможливо пояснити. Лише відчути. Цього не можна побачити. Лише, якщо дуже придивитися, можна помітити світло. Десь в глибинності очей. Те саме світло про яке я казала.
У моєму місті немає океану, але він є в мені. І це наш маленький секрет. Секрет розміром з безкінечність. У мені живе кожний захід сонця над безмежним простором хвиль. Кожна краплина, розлита кілометрами узбережжя. Кожен промінь сонця, що відблискує у дзеркальних хвилях... У мені живе кожна мить.
І от блукаючи задвірками весняного Києва я вигулюю свій океан.
І я вже не пам'ятаю, що було раніше. Я не пам'ятаю, як це жити без океану всередині. Так, ніби все як має бути. Ніби так було завжди і буде ще багато тисячолітть опісля.
Є лише відчуття.
І нічого не лякає. І нічого не важливе.
А дійсно, що може бути важливішим за океан?...
Posted via LiveJournal app for iPad.