зморшки.
Між днями і містами пролітали думки. Мрії. Автомобілі. Спогади. Роздуми. Час, врешті решт. Життя собі спливало, і вже від цього факту робилося спокійніше. Адже могло бути і не так.
Воно спливало досить активно. Мабуть надто активно, щоб сумістити швидкоплинність подій із їх сприйняттям.
Це зовні. А всередині було тихо. Не те щоб спокійно, а якось безжиттєво. Через насиченість подій, перенасиченість роботою, постійну необхідність творчого піднесення, через це все натхнення звелося до нуля. Очі вже не палали, так, як це було раніше. Не тому що мені не подобалось, те що я роблю. А тому, що творчості було забагато а часу надто мало. Я не встигала закохатись. Проникнутись повною мірою одним чи іншим проектом. Та що там, я навіть виспатись не встигала.
І мене це гнітило все більше. З кожним днем.
Ранком я прокидаюся втомленою. І з, непритаманними мені, приступами агресії.
Я не хотіла пахати безупинно і конвеєрно. Я хотіла не цього. Я хотіла творчості. Я хотіла вкладати себе у те що роблю. І від цього отримувати насолоду.
А я перестала отримувати. Я отримувала лише втому. Стрес і численні фобії. Одною з них була паніка від дзвінка власного телефону. Як на мене - зародки шизофренії.
Люди навколо мене змінювались як у вагонах метро. Постійно з’являлись, йшли, з’являлись нові. Безупинний рух людей.
Але це зовні. А всередині було тихо.
Я відчувала власну швидкоплинність. Я відчувала старість. І сумісну з нею втому. Ще, як неминучій додаток, послаблення організму і через це постійні проблеми зі здоров’ям.
І хотілося лише одного. Спокою.
Спокою і турботи.
Я більше не можу. Я не те щоб здаюсь, я просто намагаюсь не померти від старості. У своєму то віці.
Воно спливало досить активно. Мабуть надто активно, щоб сумістити швидкоплинність подій із їх сприйняттям.
Це зовні. А всередині було тихо. Не те щоб спокійно, а якось безжиттєво. Через насиченість подій, перенасиченість роботою, постійну необхідність творчого піднесення, через це все натхнення звелося до нуля. Очі вже не палали, так, як це було раніше. Не тому що мені не подобалось, те що я роблю. А тому, що творчості було забагато а часу надто мало. Я не встигала закохатись. Проникнутись повною мірою одним чи іншим проектом. Та що там, я навіть виспатись не встигала.
І мене це гнітило все більше. З кожним днем.
Ранком я прокидаюся втомленою. І з, непритаманними мені, приступами агресії.
Я не хотіла пахати безупинно і конвеєрно. Я хотіла не цього. Я хотіла творчості. Я хотіла вкладати себе у те що роблю. І від цього отримувати насолоду.
А я перестала отримувати. Я отримувала лише втому. Стрес і численні фобії. Одною з них була паніка від дзвінка власного телефону. Як на мене - зародки шизофренії.
Люди навколо мене змінювались як у вагонах метро. Постійно з’являлись, йшли, з’являлись нові. Безупинний рух людей.
Але це зовні. А всередині було тихо.
Я відчувала власну швидкоплинність. Я відчувала старість. І сумісну з нею втому. Ще, як неминучій додаток, послаблення організму і через це постійні проблеми зі здоров’ям.
І хотілося лише одного. Спокою.
Спокою і турботи.
Я більше не можу. Я не те щоб здаюсь, я просто намагаюсь не померти від старості. У своєму то віці.