Польсько-українське порозуміння та перешкоди (V)
Підготував на одну конференцію розвідку на тему "Польсько-українське порозуміння та перешкоди". Буду щодня викладати в ЖЖ по розділу з неї. Cьогодні "п'ятий" - Історичні міфи та необхідність їх подолання.
Читайте також IV. Ментальний «острів» між Віслою та Збручем
.
Головною перешкодою руху українців, білорусів та поляків на зустріч один одному є історичні міфи. Частина з них виникла вперіод формування національної ідентичності і ставали частиної її наріжного каменя. Інші створювалися штучно та навязувалися суспільству впродовж століть з ціллю віддалити народи один від одного. Таким чином Росією втілювалася успішна стратегія «Розділяй та володарюй»
.
Світоглядний батько української нації Тарас Шевченко народився занадто пізно для того, щоб змогти оцінити історію не зі слів російської імперської історичної думки, глибоко вкоріненої в умах українців, а відтак своїми творами він також несвідомо гіперболізовано тиражував польсько-українську середньовічну ворожнечу. Чого варте його майже крилате «кАтолики», тоді як у відношенні росіян настільки безжальних епітетів вживати він не неважувався. Хоча саме російське військо утопило в крові оспіваних ним гайдамаків.
Історія цих стосунків дійсно має мало років миру. Починаючи окупацією Червенських городів у X столітті (щоправда невідомо ким початково) і закінчуючи «Волинською різнею» 1943 року. Проте, значно більше шкоди завдає помилковий історичний дискурс, що панує в Україні і ототожнює українців 15-18 століття виключно з селянством та козацтвом. Це виглядає особливо дивно, оскільки саме руська шляхта була однієї з найбагатших в Речі Посполитій, а відтак і мала неабиякий політичний та військовий вплив.
«Річ Посполиту Двох Народів штучно ідентифікують тільки із польським народом, забуваючи про литовський, не кажучи про инші, які теж брали участь в утворенні та функціонуванні цього політичного конструкту», - слушно зауважує Тарас Возняк [10].
В українській історичній традиції акцентується увага на серії козацьких повстань супроти «польскої шляхти», попри те, що у переважній більшості випадків ця шляхта на території нинішньої України була руського походження, а часто навіть православного віросповідання. Героїзуючи Наливайка чи Кониського українці чомусь не беруть до уваги, що повстання розгромив українець Василь Острозький - фактично ніким необмежений правитель Волині.
Український історичний дискурс фактично ігнорує той факт, що шляхта польського походження серед усього аристократиіного загалу складала на етнічно українських теренах менішсть (що переконливо довела своїми працями Наталія Яковенко), а руські шляхтичні були одними з найбільш заможних і впливових у Речі Посполитій [11]. Відтак православні магнати Острозькі, Радзивіли, Сапіги назначалися канцлерами, гетьманами й намісниками та, власне, творили вертикаль держави. Іншими словами, козацькі повстання до 1648 років - це знавчною мірою була внутрішньоруська справа станових конфліктів між українцями.
«Більшість з тих, хто вже після розпаду Речі посполитої, опонуючи російським загарбникам, називав себе «поляками», були насправді нащадки українських, білоруських та литовських родів. Їх прізвища можна знайти в усіх сьогочасних підручниках історії. Годі згадати Білевичів, Вишнивецьких, Воловичів, Гедройців, Гейшторів, Довгялів, Костюшків, Мілошів, Міцкевичів, Огінських, Пілсудських, Пузин, Радзивилів, Рейтанів, Сангушків, Сапєг, Ходкевичів, Хрептовичів, Четвертинських, Чорторийських. Історики знають, що ці славні мужі після Люблінської унії продовжують підкреслювати свої звязки не з Польщею, а з Литвою і Руссю (Білоруссю і Україною). Вони належать водночас і історії своїх держав, і історії Речі Посполитої, яку разом творили і разом нею керували», - пише Анжей Сулима Камінський [5]
«Концепція «козацько/селянсько - магнатське/панське протистояння» у XIX столітті була широко розтиражована тогочасною українською літературою та народницькою ідеологією. Причому це протистояння важко назвати етнічним протистоянням, оскільки більшість шляхти, попри те, що вона була культурно полонізована і окатоличена (тоді це були синоніми), не відчувала себе чужою на землі своїх предків і навіть була патріотично "проукраїнськи" (щоправда, в територіальному сенсі) настроєною», - вважає Тарас Возняк [10].
Ще одним міфом, що точно характеризує дещо туманне та сповнене стереотипів бачення історії польсько-українських відносин пересічними українцями є постать Яреми Вишневецького - батько польського короля Михайла Корибута та нащадок славетного українського роду з Волині (один із Вишневецьких, Дмитро Байда, у XVI столітті заснував Запорізьку Січ). В українців цей видатний військовий та політичний діяч асоціюється зі «зрадництвом» та викликає лише негативні емоції. Той факт, що цей українець був шляхтичем, католиком та підняв меча супроти Хмельницького (при чому успішно) повністю перекреслює в очах загалу такі його здобутки, як вдала економічна колонізація Лівобережжя та щедра підтримка православної Церкви.
Такі постаті як Ярема Вишневецький не вписуються у спрощену схему «українско-польського протистояння», а тому записуються «в поляки», а це у свою чергу спотворює уявлення про те чим насправді була Річ Посполита. Українці через власну недалекоглядність самі відмовляються від шляхетської спадщиині та чималої кількості славетних героїчних сторінок на користь хуторянства, асоціюючи своє минуле виключно з козацтвом та безправним селянством, що в умовах середньовіччя не могло відігравати більш-менш помітної політичної ролі, окрім бунтування. А відтак, українці самі себе стирають з історичної мапи Європи та надають сусідам достатньо аргументів, щоб не помічати їхньої історичної ваги.
Вишневецькі, Острозькі, Киселі та інша славетна шляхта українського походження - це та ланка, що здатна органічно привести українську та польську середньовічну історію до спільного знаменника. Козацька шляхта, що прийшла до влади в Гетьманщині по смерті Хмельницького, навідміну від промосковської «голоти», також була схильна до польсько-українського порозуміння, що вилилось у Гадяцький договір 1658 року. Цей документ був фактично передостанньою реальною альтернативою подальшій інтеграції України в російському напрямку (останьою слід важати поразку Мазепи 1709 року).
Анджей Сулима Камінський подає цікаву ремарку про те, що Адам Кисіль, як і Хмельницький чи Виговський напевно мріяли про велику вільну Україну. Проте Кисіль, як згодом і Немирич, її уявляв як Князівство Руське, повязане з Короною Польською і Великим Князівством Литовським спільним парламентом і спільно обраним королем та наділеним власною адміністрацією, військом та скарбницею. [12]
Подальша орієнтація українців на Росію, що було викликано наростаючим польським націоналізмом, обернулася для Польщі сумнозвісними поділами. «Довший час православно-католицьке протистояння залишалося актуальним на більшій території України. Така парадигма стосунків врешті-решт призвела не тільки до війн Хмельницького, але й спричинила поділи Речі Посполитої. І тільки після часткового усвідомлення безперспективности цього протистояння, як форми співіснування, почався пошук нової парадигми, нової моделі порятунку Речі Посполитої та польсько-українсько-білорусько-литовської єдности. Почала вибудовуватися модель Речі Посполитої не Двох, а Трьох народів - з її Руською, українською компонентою. Себто федерація Корони та Великого Князівства мала б трансформуватися у федерацію Трьох. Періодично це питання то піднімалося, то забувалося, або ж відкидалося, однак ніколи воно так і не стало державним підходом до справи порятунку держави. І, врешті, цей період анемічних шукань порятунку та нових моделей стосунків закінчився у 1795 році з остаточним розбором Речі Посполитої. При цьому, очевидно, виграла Римо-Католицька Церква з її Контрреформацією, однак програв державний інтерес Речі Посполитої», - вважає Тарас Возняк. [10]
Період між 1918 і 1945 роком є найбільш вразливим та болючим в історії польсько-українських відносин. Він розпочався війною за Львів та закінчився «Волинською різнею» і операцією «Вісла». Нажаль, саме він значною мірою визначає якість міжетнічних стосунків поляків та українців сьогодні.
Коли у 2003 році в селі Павлівка, що на Волині, президенти Польщі та України Александр Квасневський та Леонід Кучма відкривали меморіальний комплекс загиблим у «Волинській різні» полякам, вони були змушені робити це під захистом декількох численних кордонів міліції. Мешканці регіону - переважно жертви акції «Вісла» (примусово переселені з Холмщини) та інша патріотично налаштована громадськість не могла погодитися з одностороннім засудженням «злочинності» дій УПА. Позавсяким сумнівом, стереотипи про Бандеру та перебільшені уявлення про кількість жертв «Волинської різні», а особливо ігнорування причин конфлікту та його історичного тла, творять в польському суспільстві міф «безневинної польської жертви», який також необхідно подолати. Відмова українців від пошанування УПА та ОУН в обмін на євроінтеграцію та польсько-українську дружбу є так само нейприйнятною, як, наприклад, відмова Варшави шанувати вояків Армії крайової заради вступу в Шенген. Тому такі спроби і сигнали, що в останні роки часто посилаються польськими політиками можна розцінювати виключно як провокації спрямовані на дискредитацію лінії Гедройца-Мірошевського та підрив іміджу Польщі в Україні.
Нащастя, ми маємо приклад того, що перспективи порозуміння та навіть інтеграції знаходять собі прохід крізь цвинтарі значно численніші, ніж польсько-українські. Ненависть між німцями та французами та жертви цього протистоянні були куди більшими, ніж «Волинська різня» та війна за Львів 1918 року. Зрештою, французи не захищали Берлін так, як українці боронили Варшаву у битві що увійшла в історію як «Диво на Віслі 1920 року».
Сьогодні вже мало хто знає, що меморіальний комплекс та Свято-Георгієвський монастир в с.Пляшева, на місці битви під Берестечком 1651 року (найбільшої з тих, що трактуються як польсько-українські), було зведено у 1908-14 роках за ініціативи відверто проросійських сил. Монастир на місці тієї трагічної козацької поразки за задумом насельника Почаївської Лаври запеклого монархіста архімандрита Віталія повинен був підсилити антипольські настрої на Волині. Проект фінансувався на найвищому рівні, особисті пожертви надав навіть імператор Микола ІІ. Велетенський дзвін спеціально тягли волами через села настільки довго, наскільки можна було, щоб підсилити пропагандивну мету.
Втім, свою поразку українці зуміли перетворити на місце перемоги. У 1989 році, саме на «Козацьких могилах» вперше на Рівненщині українці провели масовий мітинг і здійняли жовто-блакитні прапори. Таким чином, попри задуми архімандрита Почаївського, натхненні польським і литовським прикладом, вони обернули свою козацьку звитягу проти Кремля. Механізм історичної памяті виявився сильнішим за ідеологічні ігри окремих діячів. Пляшева була полем поразки від польського війська, але стала місцем перемоги над адміністрацією російською - спільним ворогом усіх народів, що колись творили Річ Посполиту.