Про дітей, юнацтво та Павла Ар'є
Всім відомо, що в Їжака безупинно бурхливе театральне життя, але на справжню першу виставу цього року ваш щирий покірник потрапив щойно тиждень тому, навіть не зазирнувши заздалегідь до книжки з п’єсою. Що є суттєвим, драматичне втілення твору пана Павла Ар’є глядачі майже одночасно побачили на сценах Львова і Києва, однак поганський Їжак, ясна річ, передусім пішов саме на столичну виставу, яку на один вечір ласкаво вкрали аж із Золотих воріт.
Власне, театр "Золоті ворота" грав сумний фільозофський анекдот про двох пересічних сучасних пенсіонерів, що вони втрапили до спільної палати у дещо привілейованім шпиталі у Львові. Тонка іронія щодо вітчизняної медицини полягала вже в тому, що ліжко на сцені було одне. Хоч і велике. Проте непереборні суперечки розпочинаються тоді, коли виявляється, що перший дідусь є ветераном Червоної Армії, а другий - ветераном УПА і, якщо трохи зачекати, буде вже сто років, як нема на то ради. Тільки медичні працівники розводяться про гроші, власні негаразди й аж ніяк не сприяють решткам здоров’я, натомість - як про те йдеться у п’єсі - занурені у нескінченні побоювання на зворотнім боці шахрайства з розподілом ліків і гуманітарної допомоги.
У київській виставі "Слава героям" є дивовижна російськомовна медична сестра Оля у виконанні Віталіни Біблів, є химерне минуле, що воно тисне на сучасність, і є сучасність, котра зрештою дає таку жалюгідну надію, що годі й сподіватися на… принаймні порозуміння. Саме того порозуміння, що про нього йдеться в повідомленні Інституту національної пам’яті, який сприяв створенню вистави. І, якщо пан Павло Ар’є у п’єсі позначає таке собі потойбічне перемир'я, щоправда, поза репліками персонажів, якщо текст радше обурює і порушує питання, то вистава перетворює все на строкатий телевізійний вир по той чи той бік барикад.
Прикро й те, що п’єса постає з купи наближених до читача дрібниць, які, як на позір, пасували б камерній сцені, але геть втрачаються у великій залі. Принаймні у виставі з Києва, де згаданий вир обертається навколо єдиної і дуже патетично проголошеної репліки: "Слава Богу, в нашій країні все продається, а то всі вже повиздихали б". Власне, на ці слова зала відповідає оплесками.
Подеколи Їжакові здавалося: над цим гармидером мають сидіти веселі білки з тієї вистави львівських курбасів і вигукувати "До пекла їх! До пекла!". І навіть за відсутності жодної привабливої особи у п’єсі, вередливому Їжакові в гучному столичному театрі забракло тієї тихої зворушливості, що саме вона зазвичай змушує шпичасту тваринку хлипати, нестримно шарудіти паперовими хустинками й ридати у партер з гальорки. Прошу зауважити, на квитках офіційно заборонені фени і парасольки, тому, вельмишановне панство, не сідайте до партеру, якщо помічаєте в театрі Їжака.
Зворушливим було місце, де грав у Львові столичний театр. Цей будинок сьогодні належить Першому українському театрові для дітей та юнацтва, що він колись - ще за товариша Сталіна - переїхав до Львова з Харкова. Тоді Театр казки,а згодом - Театр юного глядача, посів стиснутий серед кварталу легкий функціоналістський будинок. Зараз перемагають довжелезні назви, а колись це був Гебрейський театр, що в ньому серед багатьох інших акторів і митців працювала пані Іда Камінська. А вже з новітньою історією цієї будівлі і цього театру пов’язаний пан Віктюк.
Тиждень тому в легкому та геометрично-помірному будинку Їжака зустріли суворим застереженням, що до третього дзвінка тваринам на балькон дряпатися заборонено. "Зрозуміло?" - лагідно закінчила жорстокі репресії проти звичних дітей та юнацтва пані Гарпія й брутально роздерла квиточок, а ваш щирий покірник навіть пошкодував, що в нього немає нахабно-розпорошеного погляду і, що найголовніше, жуйки. На невеличкому екрані біля роздягальні нескінченно повторювалася дивовижна місцева соціяльна реклама про безпритульних песиків. Коридорами походжав сивий пан Адміністратор, котрий вчетверте чи вп’яте йдучи повз Їжака вказав на гардероб й ласкаво по-лікарському запросив: "Роздягайтеся". А Їжак трохи не спитав в пана Адміністратора, де, власне, дають театральний коньяк з канапками, але майже вчасно пригадав про дітей, юнацтво, репресії, подумки перетворив коньяк на молочний коктейль, а канапки на чоколяду, проте... мить була остаточно втрачена.
Власне, сувора доля влаштовує Їжакові потрійне навантаження, бо, окрім вистави й споруд, доведеться складати опис ще й виставки малюнків дітей та юнацтва, що вона прикрашала саме ті коридори, котрими походжав пан Адміністратор. Намалювати щось з теми "Техніка безпеки" - дитяча мрія кожного Їжака, щоправда більшість юних митців не скористалися чудовим приводом створити щось влучне про цю вашу прекрасну дійсність: здебільшого молодше панство зображало нудну криваву різанину на виробництві. Проте майбутнього генія образотворчого мистецтва Їжак таки одшукав у групі "11-14 років": на достоту Брьоґелівськім полотні було зображено Чорнобиль, чорного шахтаря у чорній касці на тлі чорного цвинтаря, загрозливу вантажівку з ракетами під безпорадним літаком в небі, вражене навантаженнями серце Ісусове вчительки і сумну лікарську рукавичку, котра не захищає медичних працівників від усіляких хвороб. Гучне гасло посередині: "Державо, дбай про своїх людей!"
Чи "бережи". Їжак вже й не пригадає.
* * *
Тому колись наступного разу Їжак сподіватиметься на відсутність раптових виставок, читатиме п’єси і таки дочалапає до театру Лесі Українки, адже там у "Славі героям" надихає вже самий акторський склад.
P.S. У п’єсі є чудовий львівський шляк, неперевершене львівське вопше, а холєру Їжак остаточно братиме для вжитку на щодень. Проте - навіть за умови, що ваш щирий покірник щосили дослухавсь, але чув з тієї гальорки не дуже певно - актори й не намагаються відтворювати вимову львів’ян, що її подеколи ще можна почути в Місті Лева.
* * * Барьер языковой * * *
О детях, юношестве и Павле Арье
Всем известно, что у Ежа безудержно бурная театральная жизнь, но на настоящий первый спектакль этого года ваш покорный слуга попал только неделю назад, даже не заглянув заранее в книжку с пьесой. Что существенно, драматическое воплощение пьесы Павла Арье зрители почти одновременно увидели на сценах Львова и Киева, однако безбожный Ёж, ясное дело, прежде всего пошёл именно на столичный спектакль, который на один вечер любезно украли, вы не поверите, с Золотых ворот.
Собственно, театр "Золоті ворота" играл печальный философский анекдот о двух обыкновенных современных пенсионерах, которые угодили в одну палату в несколько привилегированной больнице во Львове. Тонкая ирония касательно отечественной медицины состояла уже в том, что кровать на сцене была одна. Хоть и большая. Однако непреодолимые препятствия начинаются тогда, когда оказывается, что первый дедушка является ветераном Красной армии, а второй - ветераном УПА и, ежели немного подождать, будет уж сто лет, как... чума на оба ваши дома. И только лишь медицинские работники распространяются о деньгах и собственных печалях и, в общем-то, ни в чём не способствуют остаткам здоровья, в то же время - как об этом говорится в пьесе - озабочены бесконечными опасениями, которые на противоположной стороне мошенничеств с распределением лекарств и гуманитарной помощи.
В киевском спектакле "Слава героям" есть чудесная русскоязычная медицинская сестра Оля в исполнении Віталіни Біблів, есть химерное прошлое, давящее на современность, и есть современность, дающая в конце концов настолько жалкую надежду, что не стоит рассчитывать на... по крайней мере взаимопонимание. Именно то взаимопонимание, о котором говорится в сообщении Института национальной памяти, который содействовал созданию спектакля. И, если пан Павел Арье в пьесе обозначает эдакое потустороннее примирение, которое, правда, вне реплик персонажей, если текст скорее будоражит, то на сцене всё превращается в пёстрое телевизионное буйство с той или иной стороны баррикад.
Печально и то, что пьеса собирается из множества близких читателю мелочей, которые, возможно, звучали бы на камерной сцене, но совсем исчезают в большом зале. Во всяком случае в спектакле из Киева, где помянутое буйство вращается вокруг единственной и очень патетически заявленной реплики: "Слава Богу, в нашей стране всё продаётся, а то все бы уже поздыхали" (очевидно, что криво переводил Ёж). Собственно, на эти слова зал отвечает аплодисментами.
Часом Ежу казалось: над этим балаганом должны сидеть весёлые белки из того спектакля львовских курбасов и выкрикивать "До пекла їх! До пекла!". И даже при отсутствии хоть одного привлекательного персонажа в пьесе, переборчивому Ежу в шумном столичном театре не хватило той тихой трогательности, которая обыкновенно заставляет колючее животное всхлипывать, безудержно шелестеть бумажными платками и рыдать в партер с галёрки. Прошу заметить, на билетах официально запрещены фены и зонтики, посему, уважаемые господа, не садитесь в партер, ежели замечаете в театре Ежа.
Трогательным было место, где играл во Львове столичный театр. Строение принадлежит сегодня Первому украинскому театру для детей и юношества, который когда-то - ещё при товарище Сталине - переехал во Львов из Харькова. Тогда Театр сказки, а позднее - Театр юного зрителя, занял стиснутый среди квартала лёгкий функционалистский дом. Сейчас уверенно побеждают длиннющие названия, а когда-то это был Еврейский театр, в котором среди многих других актёров и художников работала пани Ида Каминская. А с новейшей историей дома и этого театра связан пан Виктюк.
На прошлой неделе в лёгком и геометрическо-умеренном доме Ежа встретили суровым предостережением, что до третьего звонка животным на балкон лезть запрещено. "Понятно?" - ласково закончила жестокие репрессии против привычных детей и юношества пани Гарпия и брутально разорвала билетик, а ваш покорный слуга даже пожалел, что у него нет нахально-рассеянного взгляда и жвачки. На небольшом экране возле раздевалки бесконечно повторялась удивительная местная социальная реклама о бездомных собачках. По коридорам расхаживал седой пан Администратор, который в четвёртый или в пятый раз минуя Ежа указал на гардероб и любезно по-врачебному пригласил: "Раздевайтесь". А Ёж чуть не спросил у пана Администратора, где, собственно, дают театральный коньяк с бутербродами, однако же почти вовремя вспомнил о детях, юношестве, репрессиях, мысленно превратил коньяк в молочный коктейль, а бутерброды в чоколяду, но, увы... момент уж был упущен.
Собственно, суровая судьба устраивает Ежу тройные нагрузки, ибо, кроме спектакля и сооружений, придётся составлять описание ещё и выставки рисунков детей и юношества, украшавшей те самые коридоры, что по ним расхаживал пан Администратор. Нарисовать что-то на тему "Техника безопасности" - детская мечта любого из Ежей, правда, большинство юных художников не воспользовались чудесным поводом создать что-нибудь особенно меткое об этой вашей прекрасной действительности: по большей части юные авторы изображали унылую кровавую расчленёнку на производстве. Однако будущего гения изобразительного искусства Ёж таки отыскал в группе "11-14 лет": на поистине Брейгелевском полотне изображался Чернобыль, чёрный шахтёр в чёрной каске на фоне чёрного кладбища, угрожающий грузовик с ракетами под беспомощным самолётом в небе, поражённое нагрузками сердце Исусово учительницы и грустную медицинскую перчатку, которая не защищает врачей от всяческих болезней. Громогласный призыв посередине: "Держава, заботься о своих людях!".
Или "береги". Ёж уж и не вспомнит.
* * *
Поэтому когда-нибудь в следующий раз Ёж будет надеяться на отсутствие внезапных выставок, будет читать пьесы и таки доползёт до театра Леси Украинки, ибо там в "Славе героям" вдохновляет уж сам актёрский состав.
P.S. В пьесе есть дивный львовский шляк (благостное пожелание шляк би трафив примерно соответствует пожеланию чтоб тебя!), есть непередаваемое львовское вопше (все, конечно, угадали в этом вопшэ сверхчастотное вообще), а вот холєру Ёж таки возьмёт для повседневного употребления. Однако - даже при условии, что ваш покорный слуга изо всех ушей прислушивался, но слышал с галёрки не всё, - актёры и не пытаются воспроизводить произношение львовян, которое ещё иногда можно услышать в Місті Лева.
Власне, театр "Золоті ворота" грав сумний фільозофський анекдот про двох пересічних сучасних пенсіонерів, що вони втрапили до спільної палати у дещо привілейованім шпиталі у Львові. Тонка іронія щодо вітчизняної медицини полягала вже в тому, що ліжко на сцені було одне. Хоч і велике. Проте непереборні суперечки розпочинаються тоді, коли виявляється, що перший дідусь є ветераном Червоної Армії, а другий - ветераном УПА і, якщо трохи зачекати, буде вже сто років, як нема на то ради. Тільки медичні працівники розводяться про гроші, власні негаразди й аж ніяк не сприяють решткам здоров’я, натомість - як про те йдеться у п’єсі - занурені у нескінченні побоювання на зворотнім боці шахрайства з розподілом ліків і гуманітарної допомоги.
У київській виставі "Слава героям" є дивовижна російськомовна медична сестра Оля у виконанні Віталіни Біблів, є химерне минуле, що воно тисне на сучасність, і є сучасність, котра зрештою дає таку жалюгідну надію, що годі й сподіватися на… принаймні порозуміння. Саме того порозуміння, що про нього йдеться в повідомленні Інституту національної пам’яті, який сприяв створенню вистави. І, якщо пан Павло Ар’є у п’єсі позначає таке собі потойбічне перемир'я, щоправда, поза репліками персонажів, якщо текст радше обурює і порушує питання, то вистава перетворює все на строкатий телевізійний вир по той чи той бік барикад.
Прикро й те, що п’єса постає з купи наближених до читача дрібниць, які, як на позір, пасували б камерній сцені, але геть втрачаються у великій залі. Принаймні у виставі з Києва, де згаданий вир обертається навколо єдиної і дуже патетично проголошеної репліки: "Слава Богу, в нашій країні все продається, а то всі вже повиздихали б". Власне, на ці слова зала відповідає оплесками.
Подеколи Їжакові здавалося: над цим гармидером мають сидіти веселі білки з тієї вистави львівських курбасів і вигукувати "До пекла їх! До пекла!". І навіть за відсутності жодної привабливої особи у п’єсі, вередливому Їжакові в гучному столичному театрі забракло тієї тихої зворушливості, що саме вона зазвичай змушує шпичасту тваринку хлипати, нестримно шарудіти паперовими хустинками й ридати у партер з гальорки. Прошу зауважити, на квитках офіційно заборонені фени і парасольки, тому, вельмишановне панство, не сідайте до партеру, якщо помічаєте в театрі Їжака.
Зворушливим було місце, де грав у Львові столичний театр. Цей будинок сьогодні належить Першому українському театрові для дітей та юнацтва, що він колись - ще за товариша Сталіна - переїхав до Львова з Харкова. Тоді Театр казки,а згодом - Театр юного глядача, посів стиснутий серед кварталу легкий функціоналістський будинок. Зараз перемагають довжелезні назви, а колись це був Гебрейський театр, що в ньому серед багатьох інших акторів і митців працювала пані Іда Камінська. А вже з новітньою історією цієї будівлі і цього театру пов’язаний пан Віктюк.
Тиждень тому в легкому та геометрично-помірному будинку Їжака зустріли суворим застереженням, що до третього дзвінка тваринам на балькон дряпатися заборонено. "Зрозуміло?" - лагідно закінчила жорстокі репресії проти звичних дітей та юнацтва пані Гарпія й брутально роздерла квиточок, а ваш щирий покірник навіть пошкодував, що в нього немає нахабно-розпорошеного погляду і, що найголовніше, жуйки. На невеличкому екрані біля роздягальні нескінченно повторювалася дивовижна місцева соціяльна реклама про безпритульних песиків. Коридорами походжав сивий пан Адміністратор, котрий вчетверте чи вп’яте йдучи повз Їжака вказав на гардероб й ласкаво по-лікарському запросив: "Роздягайтеся". А Їжак трохи не спитав в пана Адміністратора, де, власне, дають театральний коньяк з канапками, але майже вчасно пригадав про дітей, юнацтво, репресії, подумки перетворив коньяк на молочний коктейль, а канапки на чоколяду, проте... мить була остаточно втрачена.
Власне, сувора доля влаштовує Їжакові потрійне навантаження, бо, окрім вистави й споруд, доведеться складати опис ще й виставки малюнків дітей та юнацтва, що вона прикрашала саме ті коридори, котрими походжав пан Адміністратор. Намалювати щось з теми "Техніка безпеки" - дитяча мрія кожного Їжака, щоправда більшість юних митців не скористалися чудовим приводом створити щось влучне про цю вашу прекрасну дійсність: здебільшого молодше панство зображало нудну криваву різанину на виробництві. Проте майбутнього генія образотворчого мистецтва Їжак таки одшукав у групі "11-14 років": на достоту Брьоґелівськім полотні було зображено Чорнобиль, чорного шахтаря у чорній касці на тлі чорного цвинтаря, загрозливу вантажівку з ракетами під безпорадним літаком в небі, вражене навантаженнями серце Ісусове вчительки і сумну лікарську рукавичку, котра не захищає медичних працівників від усіляких хвороб. Гучне гасло посередині: "Державо, дбай про своїх людей!"
Чи "бережи". Їжак вже й не пригадає.
* * *
Тому колись наступного разу Їжак сподіватиметься на відсутність раптових виставок, читатиме п’єси і таки дочалапає до театру Лесі Українки, адже там у "Славі героям" надихає вже самий акторський склад.
P.S. У п’єсі є чудовий львівський шляк, неперевершене львівське вопше, а холєру Їжак остаточно братиме для вжитку на щодень. Проте - навіть за умови, що ваш щирий покірник щосили дослухавсь, але чув з тієї гальорки не дуже певно - актори й не намагаються відтворювати вимову львів’ян, що її подеколи ще можна почути в Місті Лева.
* * * Барьер языковой * * *
О детях, юношестве и Павле Арье
Всем известно, что у Ежа безудержно бурная театральная жизнь, но на настоящий первый спектакль этого года ваш покорный слуга попал только неделю назад, даже не заглянув заранее в книжку с пьесой. Что существенно, драматическое воплощение пьесы Павла Арье зрители почти одновременно увидели на сценах Львова и Киева, однако безбожный Ёж, ясное дело, прежде всего пошёл именно на столичный спектакль, который на один вечер любезно украли, вы не поверите, с Золотых ворот.
Собственно, театр "Золоті ворота" играл печальный философский анекдот о двух обыкновенных современных пенсионерах, которые угодили в одну палату в несколько привилегированной больнице во Львове. Тонкая ирония касательно отечественной медицины состояла уже в том, что кровать на сцене была одна. Хоть и большая. Однако непреодолимые препятствия начинаются тогда, когда оказывается, что первый дедушка является ветераном Красной армии, а второй - ветераном УПА и, ежели немного подождать, будет уж сто лет, как... чума на оба ваши дома. И только лишь медицинские работники распространяются о деньгах и собственных печалях и, в общем-то, ни в чём не способствуют остаткам здоровья, в то же время - как об этом говорится в пьесе - озабочены бесконечными опасениями, которые на противоположной стороне мошенничеств с распределением лекарств и гуманитарной помощи.
В киевском спектакле "Слава героям" есть чудесная русскоязычная медицинская сестра Оля в исполнении Віталіни Біблів, есть химерное прошлое, давящее на современность, и есть современность, дающая в конце концов настолько жалкую надежду, что не стоит рассчитывать на... по крайней мере взаимопонимание. Именно то взаимопонимание, о котором говорится в сообщении Института национальной памяти, который содействовал созданию спектакля. И, если пан Павел Арье в пьесе обозначает эдакое потустороннее примирение, которое, правда, вне реплик персонажей, если текст скорее будоражит, то на сцене всё превращается в пёстрое телевизионное буйство с той или иной стороны баррикад.
Печально и то, что пьеса собирается из множества близких читателю мелочей, которые, возможно, звучали бы на камерной сцене, но совсем исчезают в большом зале. Во всяком случае в спектакле из Киева, где помянутое буйство вращается вокруг единственной и очень патетически заявленной реплики: "Слава Богу, в нашей стране всё продаётся, а то все бы уже поздыхали" (очевидно, что криво переводил Ёж). Собственно, на эти слова зал отвечает аплодисментами.
Часом Ежу казалось: над этим балаганом должны сидеть весёлые белки из того спектакля львовских курбасов и выкрикивать "До пекла їх! До пекла!". И даже при отсутствии хоть одного привлекательного персонажа в пьесе, переборчивому Ежу в шумном столичном театре не хватило той тихой трогательности, которая обыкновенно заставляет колючее животное всхлипывать, безудержно шелестеть бумажными платками и рыдать в партер с галёрки. Прошу заметить, на билетах официально запрещены фены и зонтики, посему, уважаемые господа, не садитесь в партер, ежели замечаете в театре Ежа.
Трогательным было место, где играл во Львове столичный театр. Строение принадлежит сегодня Первому украинскому театру для детей и юношества, который когда-то - ещё при товарище Сталине - переехал во Львов из Харькова. Тогда Театр сказки, а позднее - Театр юного зрителя, занял стиснутый среди квартала лёгкий функционалистский дом. Сейчас уверенно побеждают длиннющие названия, а когда-то это был Еврейский театр, в котором среди многих других актёров и художников работала пани Ида Каминская. А с новейшей историей дома и этого театра связан пан Виктюк.
На прошлой неделе в лёгком и геометрическо-умеренном доме Ежа встретили суровым предостережением, что до третьего звонка животным на балкон лезть запрещено. "Понятно?" - ласково закончила жестокие репрессии против привычных детей и юношества пани Гарпия и брутально разорвала билетик, а ваш покорный слуга даже пожалел, что у него нет нахально-рассеянного взгляда и жвачки. На небольшом экране возле раздевалки бесконечно повторялась удивительная местная социальная реклама о бездомных собачках. По коридорам расхаживал седой пан Администратор, который в четвёртый или в пятый раз минуя Ежа указал на гардероб и любезно по-врачебному пригласил: "Раздевайтесь". А Ёж чуть не спросил у пана Администратора, где, собственно, дают театральный коньяк с бутербродами, однако же почти вовремя вспомнил о детях, юношестве, репрессиях, мысленно превратил коньяк в молочный коктейль, а бутерброды в чоколяду, но, увы... момент уж был упущен.
Собственно, суровая судьба устраивает Ежу тройные нагрузки, ибо, кроме спектакля и сооружений, придётся составлять описание ещё и выставки рисунков детей и юношества, украшавшей те самые коридоры, что по ним расхаживал пан Администратор. Нарисовать что-то на тему "Техника безопасности" - детская мечта любого из Ежей, правда, большинство юных художников не воспользовались чудесным поводом создать что-нибудь особенно меткое об этой вашей прекрасной действительности: по большей части юные авторы изображали унылую кровавую расчленёнку на производстве. Однако будущего гения изобразительного искусства Ёж таки отыскал в группе "11-14 лет": на поистине Брейгелевском полотне изображался Чернобыль, чёрный шахтёр в чёрной каске на фоне чёрного кладбища, угрожающий грузовик с ракетами под беспомощным самолётом в небе, поражённое нагрузками сердце Исусово учительницы и грустную медицинскую перчатку, которая не защищает врачей от всяческих болезней. Громогласный призыв посередине: "Держава, заботься о своих людях!".
Или "береги". Ёж уж и не вспомнит.
* * *
Поэтому когда-нибудь в следующий раз Ёж будет надеяться на отсутствие внезапных выставок, будет читать пьесы и таки доползёт до театра Леси Украинки, ибо там в "Славе героям" вдохновляет уж сам актёрский состав.
P.S. В пьесе есть дивный львовский шляк (благостное пожелание шляк би трафив примерно соответствует пожеланию чтоб тебя!), есть непередаваемое львовское вопше (все, конечно, угадали в этом вопшэ сверхчастотное вообще), а вот холєру Ёж таки возьмёт для повседневного употребления. Однако - даже при условии, что ваш покорный слуга изо всех ушей прислушивался, но слышал с галёрки не всё, - актёры и не пытаются воспроизводить произношение львовян, которое ещё иногда можно услышать в Місті Лева.