Термінологія - наше все!
Этот пост можно прочитать на русском языке
Пояснювати значення термінології не потрібно, мабуть, нікому. Вона, зокрема, є важливою складовою при формуванні образу минулого, маркуючи інтерпретовану реальність, формуючи тональність її сприйняття та позиціонування. Історична термінологія в науковому обігу, публіцистиці, художній літературі, історичній пам’яті цементує різні стереотипи, зумовлюючи використання історичних понять у значенні, яке досить часто має мало спільного з первісним історичним поняттям. Таке зміщення семантичного наповнення призводить до зміщення акцентів чи взагалі до перекручення наукових концепцій інтерпретації історичних подій.
Якщо розглядати вживання історичної термінології в Росії , то для неї по сьогодення є характерним російськоцентричний характер та розгляд української історії через призму "загальноросійської культури". Зокрема, це стосується подій середини XVII ст. на теренах України, де ключовим терміном українсько-московського зближення за наслідками Переяславської ради є термін/поняття "возз’єднання". Фактично воно не має альтернативи, його вживання має на меті підкреслення відповідної інтерпретації.
Цій же меті розчинення українського історичного наративу у російському слугує обмеження верхньої межі української Національно-визвольної війни 1654 роком (Переяславською угодою), та термін "єдина держава" для позначення царської зверхності над Гетьманщиною, що відмовляє їй у будь-якій самостійності. Існуюча на той момент Українська держава фактично зводиться на рівень особливої гетьманської влади, тобто на значно нижчий за "державний" ступінь самоорганізації суспільства. Цей курс на розмивання суверенітету Гетьманщини, цементування уявлень про те, що вона не може бути поставлена в один ряд із повноцінними ранньомодерними державами, здійснюється, зокрема, промовистим правописом, за яким поняття "Гетьманщина", "Гетьманат", "Українська держава" та подібні передаються з малої літери.
Ще один характерний вектор еволюції російських підходів стосується особливостей використання понять "Україна", "український" щодо ранньомодерної доби. Якщо до 1990-х рр. ці терміни активно вживалися, то зараз їх обмежують, мотивуючи тим, що вони постійно еволюціонували і в ті часи вживалися в інакшому семантичному наповненні, ніж у модерному ХІХ ст. й пізніше. Мета очевидна - використовуючи еволюцію самоназви українського світу навіяти враження про самоідентифікаційний розрив в Україні між ранномодерними часами і ХІХ ст., коли почала формуватися модерна українська нація. Період від середини XVII до XIX ст. в такому разі постає добою відновлення нещасливо порушеної раніше єдності в рамках "загальноросійської культури", яке не вдалося завершити, внаслідок чого у ХІХ ст. й почали конкурувати цілком органічний проект "великої російської нації" та його штучна альтернатива - українське модерне націотворення.
Підміна семантичного значення спостерігається в Росії і у вживанні термінів "Мала Русь" та "малоросійський". Вони використовуються для додаткового підкреслення органічної належності України до московського світу. Таке подання "Малоросії" як частини "Великої Росії" не має нічого спільного зі співвідношенням цих понять у головах української еліти середини XVII-XVIII ст., коли Мала Русь / Малоросія були тотожні Україні й мислилися первісною Руссю, розширення якої дало Велику Росію. Це підкреслювало спадкоємність між Київською Руссю та Гетьманщиною / Малою Руссю / Малоросією.
Чи не найбільш показовим прикладом російської підміни понять та маніпуляції з термінами є ситуації, коли йдеться про ранньомодерну самоназву українців "русини" та про Русь як тогочасну самоназву, нарівні з якою від середини XVII ст. починає використовуватися поняття "Україна". З вигодою для концепції "загальноросійської культури" русинів та Русь подають керуючись виключно фонетичними особливостями сучасної російської мови. Відтак русини стають "русскімі", а не "русінамі", прикметник же від Русі не "русинський", а "русскій".
В цілому як в російському історіографічному, так і в суспільному обігові більш ніж очевидні намагання зберегти та закріпити поняття, що формують російськоцентричний образ українського наративу. І все це має державні підвалини, ґрунтується на російській державній ідеології.
Протограф
Пояснювати значення термінології не потрібно, мабуть, нікому. Вона, зокрема, є важливою складовою при формуванні образу минулого, маркуючи інтерпретовану реальність, формуючи тональність її сприйняття та позиціонування. Історична термінологія в науковому обігу, публіцистиці, художній літературі, історичній пам’яті цементує різні стереотипи, зумовлюючи використання історичних понять у значенні, яке досить часто має мало спільного з первісним історичним поняттям. Таке зміщення семантичного наповнення призводить до зміщення акцентів чи взагалі до перекручення наукових концепцій інтерпретації історичних подій.
Якщо розглядати вживання історичної термінології в Росії , то для неї по сьогодення є характерним російськоцентричний характер та розгляд української історії через призму "загальноросійської культури". Зокрема, це стосується подій середини XVII ст. на теренах України, де ключовим терміном українсько-московського зближення за наслідками Переяславської ради є термін/поняття "возз’єднання". Фактично воно не має альтернативи, його вживання має на меті підкреслення відповідної інтерпретації.
Цій же меті розчинення українського історичного наративу у російському слугує обмеження верхньої межі української Національно-визвольної війни 1654 роком (Переяславською угодою), та термін "єдина держава" для позначення царської зверхності над Гетьманщиною, що відмовляє їй у будь-якій самостійності. Існуюча на той момент Українська держава фактично зводиться на рівень особливої гетьманської влади, тобто на значно нижчий за "державний" ступінь самоорганізації суспільства. Цей курс на розмивання суверенітету Гетьманщини, цементування уявлень про те, що вона не може бути поставлена в один ряд із повноцінними ранньомодерними державами, здійснюється, зокрема, промовистим правописом, за яким поняття "Гетьманщина", "Гетьманат", "Українська держава" та подібні передаються з малої літери.
Ще один характерний вектор еволюції російських підходів стосується особливостей використання понять "Україна", "український" щодо ранньомодерної доби. Якщо до 1990-х рр. ці терміни активно вживалися, то зараз їх обмежують, мотивуючи тим, що вони постійно еволюціонували і в ті часи вживалися в інакшому семантичному наповненні, ніж у модерному ХІХ ст. й пізніше. Мета очевидна - використовуючи еволюцію самоназви українського світу навіяти враження про самоідентифікаційний розрив в Україні між ранномодерними часами і ХІХ ст., коли почала формуватися модерна українська нація. Період від середини XVII до XIX ст. в такому разі постає добою відновлення нещасливо порушеної раніше єдності в рамках "загальноросійської культури", яке не вдалося завершити, внаслідок чого у ХІХ ст. й почали конкурувати цілком органічний проект "великої російської нації" та його штучна альтернатива - українське модерне націотворення.
Підміна семантичного значення спостерігається в Росії і у вживанні термінів "Мала Русь" та "малоросійський". Вони використовуються для додаткового підкреслення органічної належності України до московського світу. Таке подання "Малоросії" як частини "Великої Росії" не має нічого спільного зі співвідношенням цих понять у головах української еліти середини XVII-XVIII ст., коли Мала Русь / Малоросія були тотожні Україні й мислилися первісною Руссю, розширення якої дало Велику Росію. Це підкреслювало спадкоємність між Київською Руссю та Гетьманщиною / Малою Руссю / Малоросією.
Чи не найбільш показовим прикладом російської підміни понять та маніпуляції з термінами є ситуації, коли йдеться про ранньомодерну самоназву українців "русини" та про Русь як тогочасну самоназву, нарівні з якою від середини XVII ст. починає використовуватися поняття "Україна". З вигодою для концепції "загальноросійської культури" русинів та Русь подають керуючись виключно фонетичними особливостями сучасної російської мови. Відтак русини стають "русскімі", а не "русінамі", прикметник же від Русі не "русинський", а "русскій".
В цілому як в російському історіографічному, так і в суспільному обігові більш ніж очевидні намагання зберегти та закріпити поняття, що формують російськоцентричний образ українського наративу. І все це має державні підвалини, ґрунтується на російській державній ідеології.
Протограф