Читаючи щоденники Довженка
Олександр Довженко - один з небагатьох радянських кінорежисерів, визнаних в усьому світі. Чарльз Чаплін у 1954 році заявив, що "...слов`янство дало світові поки що лише одного мислителя і поета-кіномитця - Олександра Довженка". Чарльзу Чапліну прощається його незнання або умисне уникання етнічних реалій. Для світу усі радянські були "русские" - лапідарність європейського й американського світосприйняття за флеш-символами зручна для них річ. Не треба морочити голову з якимись там українцями чи білорусами. Ми й не ображені: самі ж називаємо нерідко шотландців англійцями. Та менше з тим; тим більше, що Ч.Чаплін назвав Довженка таки слов`янським митцем, розширивши рамки його авторитету.
Думаю, що назви Ч.Чаплін Довженка українським кінематографістом, його слова стали б ще менш відомими. Адже вони й так не афішуються особливо, бо ж сказано не про Ейзенштейна чи Пудовкіна...
Автор також скромно назвав Довженка радянським кінематографістом, частково з одвічного підсвідомого страху бути звинуваченим у національній обмеженості. Але основна причина не та - я усе ж маю певний рівень розуміння історичних реалій і знаю, що формально Довженко таки радянський митець.
Але ж і український також. І фактично перш за все український! Про це свідчить і тематика, і дух його творчості. Навіть насильно й надовго, майже довіку пересаджений на московський грунт, Довженко вболівав за долю України й українського народу. Ба, навіть більше, аніж, здається, він переживав би, знаходячись на рідній землі. Тут напрошується аналогія з Шевченком...
Довженків "Щоденник" зараз відомий усім, хто цікавится не лише його творчістю, а й духом часу, в який він жив і творив. Ці записки викликають великий інтерес, бо чіпке око художника бачило те, чого не помічали інші.
Але вони свідчать перш за все про те, в яку страшну павутину потрапив Довженко, розриваючись між чуттям рідної крові і обов`язком більшовицького "горлапана-главаря". Ця ситуація була характерною для тих українських митців, які свято вірили "у геній партії і комунізм", але в той же час бачили, що насправді усе далеко не так, як писано в партійних програмах і передовицях "Правди". Трагічні долі Скрипника, Хвильового, Шумського (і далі за списком) і зламані і спаскуджені долі Тичини, Корнійчука та іже з ними свідчать лише про одне: не було, не могло бути поєднання непоєднуваного: національного й інтернаціонального; неможливо було перевести імперські замашки кагановичів-троцьких у русло мирного діалогу з національним життям, що формувалося століттями. То окрема тема, але її чи не найяскравішим виразником долею було призначено стати саме Довженку. Бо совість корнійчуків була давно куплена, найбільш неприйнятні були згноєні у ГУЛАГу або емігрували. Лишалися одиниці...
Довженка Сталін цінував. Будь-хто інший на місці Олександра Петровича вже давно "загримів" би в табори. Як Остап Вишня - улюбленець українського простолюду (не менше, аніж Довженко, а чи не більше). Довженко ж не лише не був заарештований, розстріляний чи ув`язнений. Він був постійно коло Самого; на відстані постійного контакту, на відстані протягнутої трубки Вождя. Довженко був обласканий і нагороджений, знаний і, виражаючись сучасною мовою, розпіарений. І ця милість до нього - дивно - не була обумовлена зрадою чи стукачеством митця. Довженко був в міру здорового глузду чесною і принциповою людиною. Чим він привабив Сталіна - невідомо. Можна лише припустити, що "Батько народів" бачив геній і чистоту Олександра Петровича Довженка. Був таки прозоривим Сталін і мав втіху від тримання на свободі, але неподалік себе кількох подібних людей. Але ця "милість" була данайською: сидів Довженко в московській золотій клітці і мріяти не міг про повернення на батьківщину; твори його нещадно редагувалися і заборонялися; над ним витончено знущалися "царедворці".
Незважаючи на більшовицьку риторику, повторювану раз по раз у щоденнику, Довженко часто відкриває рани свого серця. Він бачить усю підлоту його часу і ницість влади імущих; його око бачить приниження українського народу, витончене знущання над його мовою, історією; над простими людьми врешті. Але висновки, які з цього виносить автор, доволі спірні. А оскільки Довженко був чесною людиною, то сумніватся в його більшовицьких поглядах немає підстав. Тим страшнішою була його роздвоєність. Спаливши себе остаточно, О.Довженко помер в 1956 році...
Деякі місця з його "Щоденника" актуальні зараз не менше, аніж у 1940-і - 1950-і...
Із записів 1942 року.
"... Секретар Херсонського обкому виступив з доброю доповіддю. Голос у нього молодий, і сам він міцний і здоровенний. Намагався говорити найчистішою руською мовою, що йому й удалось на 150%: він акав більш, ніж се роблять самі руські люде... Перестарався."
"Треба написати про долю і характеристику народу, що протягом століть втрачав свою інтелектуальну верхівку, яка кидала його з різних причин і діяла на користь культури польської, руської, залишаючи свій народ темним і немічним на фоні передової культури. Слід написати про відсутність вірності, легку асиміляцію і безбатьківщину. Пригадати занедбані пам`ятники старовини, розбазарювання Лаври, занепад музеїв. Витравлюється все українське в Художньому інституті. А ще написати про безбатченків і лакиз, і дурників убогих, і про холодних боягузів із замками на душевних вікнах і дверях".
"Коли подумаю, що навіть якийсь мізерний поетик N збирається розстріляти мільйони українців, стає страшно. Скільки ж темної шушвалі ненавидить наш народ".
"Якось заговорив із друзями про словник український історію. Двадцять п`ять років немає історії і нема словника! Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім`я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені..."
"Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться звідусюди і наповнять її замість померлих і загиблих? Чи так і лишать(ся) там, а на наші руїни наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно. Хотів подати заяау до Комуністичної партії, але нікому. Я не бачив там чистих рук"".
"Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія важалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним - це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рожадатися, де плодитися дезертирам, як не у нас?"
"Ніхто не хотів учитися на історичному факультеті, бо професорів заарештовували щороку, і всі знали, що історія - це "паспорт на загибель".
"Селян не люблять і не поважають міські людці. В душі їх ненавидять і бояться. І не хотять думати, що на селянському багатомільйонному горбі і шкурі виросла індустріалізація країни і все, чим користується інтелігентне державне міщанство".
"Перше, що треба зразу ж після війни категорично змінити, - це всю систему шкільного і дошкільного виховання. Причина наших перебільшених втрат, хаосу і слабкодухості в жалюгідному становищі вчителя, у хибній системі виховання. Безправний, нешанований учитель і такий же малорозумний Наркомос не можуть забезпечити державі гарну молодь, якими б високими і гарними не були тези прагнень компартії. На жаль, немає в нас народного вчителя - взірця для наслідування, достойного, чистого й авторитетного. Він часто є безправним попихачем будь-якого голови колгоспу, будь-якого дядька. Тому й потонула молодь у неуцтві, безхарактерності, безвідповідальності і зраді".
Думаю, що назви Ч.Чаплін Довженка українським кінематографістом, його слова стали б ще менш відомими. Адже вони й так не афішуються особливо, бо ж сказано не про Ейзенштейна чи Пудовкіна...
Автор також скромно назвав Довженка радянським кінематографістом, частково з одвічного підсвідомого страху бути звинуваченим у національній обмеженості. Але основна причина не та - я усе ж маю певний рівень розуміння історичних реалій і знаю, що формально Довженко таки радянський митець.
Але ж і український також. І фактично перш за все український! Про це свідчить і тематика, і дух його творчості. Навіть насильно й надовго, майже довіку пересаджений на московський грунт, Довженко вболівав за долю України й українського народу. Ба, навіть більше, аніж, здається, він переживав би, знаходячись на рідній землі. Тут напрошується аналогія з Шевченком...
Довженків "Щоденник" зараз відомий усім, хто цікавится не лише його творчістю, а й духом часу, в який він жив і творив. Ці записки викликають великий інтерес, бо чіпке око художника бачило те, чого не помічали інші.
Але вони свідчать перш за все про те, в яку страшну павутину потрапив Довженко, розриваючись між чуттям рідної крові і обов`язком більшовицького "горлапана-главаря". Ця ситуація була характерною для тих українських митців, які свято вірили "у геній партії і комунізм", але в той же час бачили, що насправді усе далеко не так, як писано в партійних програмах і передовицях "Правди". Трагічні долі Скрипника, Хвильового, Шумського (і далі за списком) і зламані і спаскуджені долі Тичини, Корнійчука та іже з ними свідчать лише про одне: не було, не могло бути поєднання непоєднуваного: національного й інтернаціонального; неможливо було перевести імперські замашки кагановичів-троцьких у русло мирного діалогу з національним життям, що формувалося століттями. То окрема тема, але її чи не найяскравішим виразником долею було призначено стати саме Довженку. Бо совість корнійчуків була давно куплена, найбільш неприйнятні були згноєні у ГУЛАГу або емігрували. Лишалися одиниці...
Довженка Сталін цінував. Будь-хто інший на місці Олександра Петровича вже давно "загримів" би в табори. Як Остап Вишня - улюбленець українського простолюду (не менше, аніж Довженко, а чи не більше). Довженко ж не лише не був заарештований, розстріляний чи ув`язнений. Він був постійно коло Самого; на відстані постійного контакту, на відстані протягнутої трубки Вождя. Довженко був обласканий і нагороджений, знаний і, виражаючись сучасною мовою, розпіарений. І ця милість до нього - дивно - не була обумовлена зрадою чи стукачеством митця. Довженко був в міру здорового глузду чесною і принциповою людиною. Чим він привабив Сталіна - невідомо. Можна лише припустити, що "Батько народів" бачив геній і чистоту Олександра Петровича Довженка. Був таки прозоривим Сталін і мав втіху від тримання на свободі, але неподалік себе кількох подібних людей. Але ця "милість" була данайською: сидів Довженко в московській золотій клітці і мріяти не міг про повернення на батьківщину; твори його нещадно редагувалися і заборонялися; над ним витончено знущалися "царедворці".
Незважаючи на більшовицьку риторику, повторювану раз по раз у щоденнику, Довженко часто відкриває рани свого серця. Він бачить усю підлоту його часу і ницість влади імущих; його око бачить приниження українського народу, витончене знущання над його мовою, історією; над простими людьми врешті. Але висновки, які з цього виносить автор, доволі спірні. А оскільки Довженко був чесною людиною, то сумніватся в його більшовицьких поглядах немає підстав. Тим страшнішою була його роздвоєність. Спаливши себе остаточно, О.Довженко помер в 1956 році...
Деякі місця з його "Щоденника" актуальні зараз не менше, аніж у 1940-і - 1950-і...
Із записів 1942 року.
"... Секретар Херсонського обкому виступив з доброю доповіддю. Голос у нього молодий, і сам він міцний і здоровенний. Намагався говорити найчистішою руською мовою, що йому й удалось на 150%: він акав більш, ніж се роблять самі руські люде... Перестарався."
"Треба написати про долю і характеристику народу, що протягом століть втрачав свою інтелектуальну верхівку, яка кидала його з різних причин і діяла на користь культури польської, руської, залишаючи свій народ темним і немічним на фоні передової культури. Слід написати про відсутність вірності, легку асиміляцію і безбатьківщину. Пригадати занедбані пам`ятники старовини, розбазарювання Лаври, занепад музеїв. Витравлюється все українське в Художньому інституті. А ще написати про безбатченків і лакиз, і дурників убогих, і про холодних боягузів із замками на душевних вікнах і дверях".
"Коли подумаю, що навіть якийсь мізерний поетик N збирається розстріляти мільйони українців, стає страшно. Скільки ж темної шушвалі ненавидить наш народ".
"Якось заговорив із друзями про словник український історію. Двадцять п`ять років немає історії і нема словника! Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім`я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені..."
"Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться звідусюди і наповнять її замість померлих і загиблих? Чи так і лишать(ся) там, а на наші руїни наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно. Хотів подати заяау до Комуністичної партії, але нікому. Я не бачив там чистих рук"".
"Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія важалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним - це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рожадатися, де плодитися дезертирам, як не у нас?"
"Ніхто не хотів учитися на історичному факультеті, бо професорів заарештовували щороку, і всі знали, що історія - це "паспорт на загибель".
"Селян не люблять і не поважають міські людці. В душі їх ненавидять і бояться. І не хотять думати, що на селянському багатомільйонному горбі і шкурі виросла індустріалізація країни і все, чим користується інтелігентне державне міщанство".
"Перше, що треба зразу ж після війни категорично змінити, - це всю систему шкільного і дошкільного виховання. Причина наших перебільшених втрат, хаосу і слабкодухості в жалюгідному становищі вчителя, у хибній системі виховання. Безправний, нешанований учитель і такий же малорозумний Наркомос не можуть забезпечити державі гарну молодь, якими б високими і гарними не були тези прагнень компартії. На жаль, немає в нас народного вчителя - взірця для наслідування, достойного, чистого й авторитетного. Він часто є безправним попихачем будь-якого голови колгоспу, будь-якого дядька. Тому й потонула молодь у неуцтві, безхарактерності, безвідповідальності і зраді".