Новели: Зачарована (ч. 1) - багатобукоф, підкат із дед
Жінка бігла через ліс, чіплялася за колючі кущі та гілки дерев, збиваючи босі ноги об корчі та каміння. Дощ безжально вимочив до нитки її коси та пошматований хижим лісом одяг. Дощові краплі змішувалися із кров’ю, що сочилася із подряпин, а на обличчі - зі сльозами. Волога земля утруднювала шлях, ноги ковзали по ній, і жінка час від часу падала в багнюку. Проте хоробро підводилася і продовжувала бігти. Як божевільна, як мара, як стихійне лихо… Ніби якась потойбічна сила додавала цій вимученій істоті неймовірної снаги. Вона бігла не розбираючи дороги вперед…
…Ядвіга мешкала сама у невеличкій хаті, яку заповіла їй покійна бабця. Те, що хатина залишилася у напівзруйнованому стані, та й саме розташування у самій глушині поблизу Чорних Озер, чомусь не спинило молоду жінку. Вона з ентузіазмом заходилася змітати павутину із цих знайомих кутів, які були невіддільні від її дитячих спогадів: у шкільні роки Ядвіга чи не щоліта приїздила до баби Людмили на канікули. Усі дорогі бабиному серцю дрібнички, вишиті рушники, вицвілі гардини, поскладала до скрині: нехай не тривожиться баба на тому світі. А згодом запросила майстрів із найближчого містечка, і за кілька місяців хатину було й не впізнати. Подейкували, ґаздиня щедро платила, а на додачу й смачно годувала наймане робітництво - то й на ремонти до неї йшли із великою охотою.
Ззовні хата ніби посвітлішала, подвір’я вимостили дрібним бруком і звели невисоку кам’яну огорожу довкола. А всередині годі було впізнати колишню халупчину баби Людмили - вистелена блискучою дошкою підлога, пофарбовані на світле стіни та новенькі дерев’яні меблі на замовлення. Ядвіга доручила подбати і за найсучасніші вигоди в будиночку. Вона із жахом згадувала, як їй малій, в часи гостювання у баби доводилося і влітку, і взимку чалапати через двір до дощатої халабуди, яка слугувала за туалет, а митися - у великій емальованій мисці.
Чого тільки не навигадувала молода жінка, майстри тільки тихо свистіли у вуса: і маленькі квадратові ніші, вписані в коридорну арку, і розписані візерунками двері шафи у спальні… Чи не в кожному кутку світильники-бра, які додавали освітлення у невеличкій оселі. В залі цілу стіну від підлоги до стелі зайняли книжкові полиці. Покійні баба з дідом до пенсії працювали вчителями, жили бідно, але на книги скромних заробітків не шкодували. Отож назбирався Ядвізі немалий книжковий статок.
«Певне, чоловіка принаджуватиме файною господою», - пліткували між собою робітники. «А що, вона жінка видна», - додавали одразу ж. «Хто б відмовився, хай і без такого посагу?» Одначе Ядвіга до всіх спроб залицяння ставилася стримано ввічливо, і не більше.
Дрібні зморшки в кутиках очей та на шиї видавали вік Ядвіги, а хто із місцевих знав про неї, припускав, що була вона чи то вдова, чи то розлучена. Дивно було б, якби ця висока молодиця з довгою русявою косою - чи то обкрученою навкіл голови, чи по-дівочому розділеною на дві, кокетливо переплетені нитками кольорового бісеру - ніколи та й не мала чоловіка. Дехто зі старих людей схвально хитав головою і на її природну красу, не захаращену штучними фарбами, і на хазяйновитість та привітність. Молоді дівчата йойкали і припускали, що в неї було велике нещасне кохання, і наречений чи то загинув на війні (мало зараз в Іраку полягло наших юнаків), чи з намови батьків одружився з іншою.
Ядвіга про себе не розповідала, що давало ще більшу волю домислам і пересудам. Ач, господарки ніякої не веде, і грошей не бракує їй - чи спадок ще якийсь отримала, чи де на заробітки їздила? Та жінка лише частувала півусміхом заздрісні очі та робила своє. У сусідньому містечку з’являлась нечасто, лише купувала якийсь крам та свіжі харчі. Тому здебільшого тішилася спокоєм своєї затишної хати та навколишніх лісів, де її ніхто не турбував.
Усі пожитки, що Ядвіга привезла з собою, вмістилися у багажник її старої, однак добротної німецької машини. Та й везти було нічого, окрім шмаття, а ще розмаїтих дрібниць, які б мали зробити її нове житло особливим. Величезні полиці в залі заповнили книги, які бабуся Людмила тримала раніше на горищі у кількох великих скринях. Через оту силу-силенну книг бабі теж дісталося від пліткарів: злі люди поза очі називали її відьмою. Дід помер досить рано, залишивши дружину з малолітньою дочкою, - то ж навіть подейкували, що вона зжила чоловіка зі світу своїми чарами. На щастя, таких лихословів були одиниці, а бабу дуже любили учні за доброту душевну та справедливість. Місцеві жителі її поважали і трохи побоювалися.
Ядвіга дбайливо витирала від пилу палітурки книжок, розрівнювала своїми тонкими пальцями сторінки, ніби пелюшки у сповитку немовляти. Деякі відсиріли, і довелося просушувати їх на сонці, просто на цераті, розкладеній на веранді. Скоро на полицях юрмилися кілька сотень томів, здебільшого давніх - деякі у шкіряних палітурках і декоровані металом.
Якби хто-небудь із добрих знайомих баби Людмили навідався до нової хазяйки в хату, то одразу б помітив, що зі стіни у спальні зникла одна важлива річ. Масивне мідне розп’яття споконвіку займало чільне місце на стіні, і, здається, було освячене самим кардиналом з Риму, що якось проїжджав через цю місцину. А тепер стіна стояла гола-голісінька, розп’яття зникло, наче корова язиком злизала.
Через кілька місяців люди почали помічати, як зовні змінилася Ядвіга. Якось вона гуляла по суботньому ринку та перебирала полотняні скатертини, розшиті дрібною мережкою. Її пильне око одразу ж вихоплювала найтоншої роботи речі, і вона неголосно торгувалася з рум’янощокою молодицею, яка не хотіла вступати ані гривні. Аж раптом Ядвіжине обличчя скривилося від болю, і вона зігнулася, схопившись рукою за живіт. Але це тривало якусь коротку мить, і жінка випроставшись, винувато усміхнулася молодиці з полотном.
- Ну що, даєте за двісті? - спитала вона спокійно. Молодиця трохи перелякано зиркнула на її живіт, і зрозуміла, що не варто сперечатися. Хрусткі купюри опинилися в її коротких пальцях, і вона ніяково одразу ж запхала їх у кишеню фартуха. Так, у Ядвізі спостерігалася зміна. Вона так само впевнено крокувала по містечку, у своїх мисливського вигляду чоботах із високою халявкою, куди були заправлені блакитні джинси. А простора блуза під розстебнутою на теплу погоду короткою шубкою приховувала її особливий стан. Мешканці містечка все чекали, що за кермом синього «Фольксвагена» з’явиться особа чоловічої статі, а сама Ядвіга покірно перекочує на пасажирське сидіння. Але ж ні - місяці минали, і цього не сталося. У людей з’явився новий привід для пліток, одначе Ядвіга усе рідше навідувалася до містечка, тому скоро про неї почали забувати.
...По кутках будинку тьмяно й мерехтливо горіли світильники-бра, а в повітрі стояв сильний аромат чорного чаю з розмаїтими спеціями.
«Він не відбере вас у мене, ніхто не відбере...» - бурмотіла собі під ніч Ядвіга, обхопивши обома руками уже доволі величенький живіт. Нехай вона сама собі не вірила, але це самонавіювання заспокоювало. «Люлі-люлі, найдорожчі мої…» - наспівувала вона майбутній малечі. У найближчому місті знайшла лікарку, якій щедро віддячила, аби не ходити на обов’язкові огляди, а папери усі мати в порядку. Адже дитину, а точніше, дітей - треба було після народження зареєструвати, як годиться. Лікарка приворожена шурхотом зелених папірчиків довго не пручалася, тільки спитала Ядвігу про самопочуття і просила дзвонити в будь-який час доби про поміч.
Ядвіга почувала себе напрочуд добре. Тільки-от надто прудкими, наче в’юни, були ще ненароджені малюки. Часто-густо не давали спати, мотлошили її зсередини ноженятами та рученятами, як футбольний м’яч. Давали про себе знати у найбільш неочікувані моменти, як ото тоді на ринку. Нібито нагадували про себе: «Агов, мамо, ми тут - не забувай цього!» А вона й не забувала про них, ні на хвилину - як могла забути?! Читала їм із товстих фоліантів на різних мовах, вмикала симфонічну музику, джаз та інші приємні для вуха мелодії - аби вони слухали разом із нею і вбирали усе почуте. Переглядала книги з репродукціями картин світових майстрів, аби вони милувалися разом із нею. Аби народилися і росли розумними та небайдужими до прекрасного, особливими дітьми. Врешті-решт їм на роду написано стати особливими… Ядвіга намагалася навіть не думати про це.
З поверхні Чорних Озер піднімався густий туман, навколо роїлася хижа комашня - з тих, які й живого сліду не залишать на тілі. Густі ялини стояли, наче воїни, стіною навколо, ближче до води росли берізки, схожі на печальних дів. А колючі кущі вздовж стежок слугували цілодобовою охороною цієї дивної місцини. Ядвіга часто прогулювалася лісом, вдихаючи запах свіжої хвої, а всередині неї боролися суперечливі відчуття. Озера і манили, і водночас лякали її своїм темно-карим бездонним поглядом.
Одного разу, коли вона сиділа в залі у глибокому кріслі, підібгавши під себе ноги і злегка дрімаючи під «Чотири пори року» Верді, по стіні ковзнула тінь. Ядвіга не могла не помітити і здригнулася, кутаючи плечі у вовняну хустку.
- Ех онучко, - промовив голос баби Людмили. - Що робитимеш тепер, шалапутко?
Ядвіга не злякалася, одначе не знала, що відповісти. Бабця Людмила присіла на краєчок софи, потім осмілівши зручніше вмостилася.
- Ач, який палац із халупи зробила, очам не вірю. Усе для них, для малих правнучат моїх, - не без задоволення в голосі промовила вона. Обличчя Ядвіги прояснішало. Але від тіні бабці знову повіяло холодом.
- То ж гріх, дитино, подумай про їхні невинні душі, - переплела стара пальці і притиснула до вуст, ніби молячись.
- Та нема шляху назад, бабо, - схопилася на ноги Ядвіга, аж у попереку їй запекло. Тінь сахнулася від неї геть. - Вони мої, тільки мої крихітки. І з ними все буде гаразд.
…Дарма вона не погодилася народжувати у клініці. Грошей не бракувало, і найкращі лікарі могли бути з нею і дбати про неї і про дітей, запобігти біді, якби щось пішло не так. «Дурепа, дурепа, дурепа!» - мовчки кричала на себе Ядвіга, корчачись від болю у ванній з підігрівом, наполовину заповненій водою. На шафці лежали чисті рушники, пелюшки, поряд - прокип’ячені ножиці і ніж. На підлозі стояла колиска. Ще відчувши, що відходять води, Ядвіга запхала поміж ніг рушник і заходилася готуватися до важливої місії. Найважливішої у своєму житті.
Перейми почалися швидко. Ядвіга вирішила народжувати у воді, адже посилено готувалася до цього усі останні місяці. Замовляла поштою масу книжок про пологи у воді, читала статті в мережі, для чого просиджувала годинами у містечковому клубі серед молоді, зануреної по вуха у комп’ютерні ігри.
А тепер вона почувалася зовсім розгубленою та неготовою. Пекельний біль плутав її думки, страх накочувався гарячою солоною хвилею, у якій вона, надто важка, аби плисти, захлиналася. Молитися Ядвіга перестала дуже давно, тому просто стиснула зуби і намагалася зосередитися.
Десь за дві години переймів - а жінка принесла із собою годинник і поставила на край умивальника поряд, аби не загубитися в часі - відчула, як маленьке тільце вислизнуло з неї просто у воду. Долаючи запаморочення від перенапруження, Ядвіга підхопила його на руки і витягла з води - і скоро хлопчик закричав на все горло. «Який він дивовижний, безцінний мій скарб», - метнулося в її думках.
- О, дякую тобі, Бо.. - почала вона вголос, і затнулася. Швидко обтерла рушником малого і на хвильку притулила до грудей, адже сестричка не барилася… Її намоклий чубчик був кольору міді, наче те розп’яття, що так берегла баба. Того ж кольору, як і кучері баби Людмили.… Ось вже все позаду, і двоє малюків лежать у неї на грудях і задоволено цмокають. І це диво варто будь-якої жертви, хіба якась мати посміє не погодитись?
Духмяна весна перейшла в тепло літо, і Ядвіга проводила якомога більше часу на вулиці разом із малюками. Виїздити із господи жінка наразі боялася - щотижня чи на вимогу до неї приїздив хлопець із продуктової крамниці, заодно привозячи і решту необхідного, чітко за інструкціями Ядвіги. Подвійну колиску та візочок вона сама купила в місті досить давно, наче знала наперед, що все буде гаразд. А інакше й не могло статися, думала Ядвіга, гойдаючи крикливих янголят у візочку. На щастя, сутінки діяли на двійнят заспокійливо, вони майже синхронно починали сопіти носиками. Жінка поралася у хаті та побіля хати, час від часу вигинаючи спину, неначе кішка, і вдихала запахи польових квітів.
За півроку Ядвіга почала з’являтися з дітьми в сусідньому містечку, вочевидь, знудившись у своїй хатині та прагнучи знову взяти до рук власне життя. Із двох кріселок для малят на задньому сидінні вона перекладала їх у подвійний візочок, і гордо штовхаючи його перед себе, йшла по своїх звичних справах. Перехожі не могли оминути цю ідилічну картину без посмішки і часто агукали малим, на що ті заразливо сміялися. Які милі щебетуни: рудоволоса пампушка Єва і русявий, як мама, голубоокий Марко.
«Коте, коте Марку,
Ходить по ярмарку
Не купує, не гендлює
Тільки робить сварку…»
Але Марко не робив сварок ані коли лежав у колисці чи повзав, ані коли вже зіп’явся на свої, на диво зграбні, дитячі ноги і почав бігати. Зазирав у кожну шпарку, мав надзвичайну цікавість до рослин і комах, та й до людей ставився дуже привітно. Його, кольору неба, великі очі зводили з розуму і молодих дівок, і зрілих кобіт, і стареньких бабусь - кожна згідна була його на руках носити і виконувати будь-яку забаганку.
Єва поводилася шляхетно, рухалася обережно, поводячись, наче принцеса. Ходити почала значно пізніше, що, як вичитала Ядвіга, досить поширено серед дівчаток. Одначе обрала собі доволі дивну розвагу: сиділа на килимі в залі та нишпорила рученятами по книжкам - яку вдавалося витягнути, гортала, уважно розглядала малюнки - обережно, не нищачи сторінки, як зазвичай роблять малі діти. Ядвіга могла заприсягтися, що вже у рочок, мала дуже свідомо сприймала все побачене у книжках. «Так наче вона вже вміє читати», - подумала жінка, але відмахнулася від тієї думки, наче від настирливої мухи під вухом.
Завершення тут
© Юлія-Ванда Мусаковська, 2008-2010