Мова: засіб спілкування чи останній рубіж оборони?
В приведеному нижче опусі автор піднімає насущне і архіважливе питання в українському суспільстві і хоч він максимально адаптований для широкого загалу, а гострі кути ретельно відшліфовано - майте на увазі: після прочитання цього тексту вам у більшості випадків захочеться плюнути у вічі чи кинути каменюкою в автора, а у приміщені з’явиться їдкий запах диму. Проте знайте - автор всього лиш приніс сірників, а горючі матеріали - ваші власні. Чому вони загорілися? Будемо розбиратись в коментарях, а поки…
Вступне слово
Дай Боже щастя люди добрі! Пише вам простий молодий хлопчина з самого серця Бандерштадтщини. Так так, тої самої, звідки родом більшість отих всіх страшних українських націоналістів, якими вже котрий рік підряд лякають жителів Криму, Лугандонщини та запоребрикової недоімперії™. Але мова сьогодні піде не про них, хоча згадають їх в коментарях ще не один раз незлим, тихим словом (користуючись нагодою передаю привіт пані Ірині Фаріон). Звертаюсь до вас, бо обливається моє серце кров’ю через те, що коїться в нашій державі. /*пафосний режим увімкнено*/ Живемо ми з вами в буремні часи, коли наш одвічний ворог вкотре намагається смертельно ранити наше суспільство - підло ховаючись за спинами наших співвітчизників, яким випала важка доля бути ошуканими через свою недалекоглядність та наївність. Ще важча ноша випала на долю тих мужніх воїнів і їх сімей, волонтерів та доброзичливців і всього українського люду, котрі в єдиному пориві стали на захист Батьківщини. Честь їм і хвала, та вічна пам’ять загиблим героям. /*пафосний режим вимкнено*/ Проте це не єдиний фронт, на якому ворог намагається унеможливити саме існування нашої нації і на цьому фронті з кожним роком, на жаль, захисників стає все менше і менше.
Трохи історії
21 лютого 1952 року в Банґладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту, спричинену урядовою забороною на використання у країні бенґальської мови. Відтоді цей день у країні став Днем полеглих за рідну мову. У жовтні 1999 року, на 30-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО у пам'ять про цю подію було запроваджено Міжнародний день рідної мови який відзначають у різних країнах щорічно цього дня. Право на рідну мову - одне з головних прав людини, тому розмаїття мов на земній кулі потребує уваги і захисту. Наша мова - одна з найбагатших серед тисяч мов світу. Згідно з класифікацією ЮНЕСКО, українська мова за влучністю передачі образу, дії та милозвучністю посідає третє місце у світі після французької та іранської. В 2013-ому році та ж ЮНЕСКО визнала гімн України найкращим у світі!
Віками вдовбували в наші голови переконання, що українська мова - безперспективна, селянська, придатна лише для хатнього вжитку, що з нею, мовляв, у люди не виб'єшся. Століттями намагалися упевнити, що хохол малорос, як іменували українців, - людина другосортна порівняно з великоросом, себто представником великого російського народу. Цього відчуття меншовартості, як і рабської психології, значна частина українців не позбулася й досі.
У слові рідної мови прихована та енергія, що розкріпачує людину, робить її незалежною, допомагає усвідомити свою значущість у світі, дає захисток душі й духу. Ось чому імператори, можновладці, тирани всіх мастей відчували ненависть до української мови, століттями намагалися перетворити народ у населення, безсловесну юрбу слухняних маріонеток, мовчазне, залякане, по-рабськи покірне робоче бидло.
Царська імперія вела наполегливу й жорстоку тотальну війну проти української мови, розпинала її, глумилася з неї. Починаючи від царя Михайла, видавалися укази, циркуляри, розпорядження про заборону української мови (детальніше читайте ось тут). Імперія ніколи не давала спокою українцям. Варто лишень згадати Валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський указ (1876 р.), якими вводилася пряма заборона на те, щоб українська мова вживалася у переліку царин людської комунікації. Заборонялося вживання української мови насамперед в системі освіти, книгодрукуванні з певними винятками, у театрі, сфері політики, економіки, торгівлі. Натомість проводилася тотальна русифікація. Це є класичний приклад зовнішнього тиску на мову, притаманний всім колоніальним імперіям. Та з одним осередком української нації вона нічого не могла зробити - село стояло на сторожі української мови та культури. Прості роботящі люди світу Божого не бачили, книжку в руках не тримали, грамоті научені не були, проте із покоління в покоління передавали своїм діткам рідні мову та традиції. Чи думаєте то просто так у нас по Україні що не село - то вже з якимись своїми особливостями мови?
Проте ворог виявився хитрим та підступним, і до зовнішнього тиску на мову добавився ще страшній спосіб, який руйнував мову зсередини. Класичні імперії - британська, французька, португальська, іспанська, тощо - не додумалися до того, щоби намагатися знищити мову і культуру колонізованих тим, щоби втручатися в саму систему їхньої мови і впроваджувати в неї такі зміни, які б в результаті підривали саму її життєздатність, здатність до самовідтворення самодостатнього живого організму. Це винахід радянської системи. І такі втручання мали місце наприкінці 20-х років 20-ого століття, коли почалися переслідування української інтелігенції, погром всієї української школи мовознавства, чистки і терор проти провідних українських лінгвістів. Масивне втручання в систему української мови охоплювало всі, без винятку, рівні її організації, починаючи з фонології і графічної системи, коли певні літери оголошувалися націоналістичними.
У 1938 році вийшов наказ про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках. За Хрущова, у 1958 році батькам надавалося право звільняти дітей від вивчення в школі української мови. За Брежнєва, у 1964, 1969 та 1979 pp. спецслужби СРСР спровокували кілька пожеж у відділах україністики різних бібліотек України, бібліотеках Академії наук. Те, що не згоріло, вивезли на звалище й засипали землею. Такі ж пожежі сталися в інших національних бібліотеках та університетах. У 1983 році спеціальною постановою ЦК КПРС в Україні вчителям російської мови встановлювалася зарплата більша, ніж за таке ж педагогічне навантаження вчителям української мови. Який геніальний задум для відвернення молоді від опанування професії вчителя української мови. Коли під час перебудови всі республіки почали проголошувати свої мови державними на своїх теренах, Горбачов видав постанову про оголошення російської мови державною на всій території СРСР.
Теперішній стан української мови
Ви ніколи не замислювалися над питанням: чому російська мова, не будучи державною, не тільки не здала своїх позицій, але й продовжує тіснити українську? Бо статус мови залежить від статусу її носіїв. 23 роки нами фактично правила російськомовна еліта, яка спиралася на зросійщене населення промислових регіонів, бо на момент отримання незалежності російськомовний індустріальний Схід і Південь були економічно та організаційно сильнішими за аграрний україномовний Центр та Захід. Але вже з початку нульових розстановка сил в українському соціумі починає мінятися. Індустріальні регіони починають економічно та демографічно «просідати», тоді як темпи розвитку центральних і західних регіонів невпинно пришвидшуються та зростає значення аграрного сектору (на противагу важкій промисловості). І два Майдани, які відбулися за останні 10 років, - це по суті спроба закріпити на політичному рівні ці глибинні економічні та соціальні зміни. Щоправда, спроби ці були не вельми вдалими, але вони дуже налякали і озлили українофобів і спонукали до шаленої активності.
У 2005-2010 ця активність ішла по лінії мовної анклавізації південно-східних регіонів та постійних криків про утиски російськомовних і вимоги другої державної. Кульмінацією цієї кампанії став закон Ківалова-Колісниченка, який давав російській мові де-факто статус другої державної у низці областей, що створило ідейну базу для російської інтервенції. Зараз русифікатори діють підступніше. Вони не наважуються казати прямим текстом, що ратують за другу державну, бо надто це співпадає з вимогами агресора. Усі сили зараз кинуті на переведення українізації у вузьке русло беззубого культпросвітництва та обґрунтування пріоритету корисних вчинків безвідносно до мови спілкування.
Це зовсім не значить, що культурно-просвітницька діяльність нам зовсім не потрібна, а людину не треба судити за вчинками. Але ці маніпуляції мають на меті відволікти українців від політичної боротьби, бо наші супостати прекрасно розуміють: реалізувати свої природні права, не маючи в руках реальних фінансових та політичних важелів, які б змусили опонентів ці права поважати, неможливо. Тому слід пам’ятати: боротьба за мову - це боротьба за владу. Це - боротьба за достойне життя і майбутнє для своїх нащадків. Бо якщо ви прийняли мову окупанта, промінявши на неї творчий наробіток СВОГО народу, - значить вас морально/фізично зламали, а отже - перемогли. Фізично/морально зламана нація тріумфатором бути НЕ здатна. Максимум, на що вона спроможна - це піррові перемоги.
Насправді, «боротьба за мову» - це хибна дефініція, яка спотворює суть проблеми. Бо мова не є об’єктом у класичному сенсі слова, який треба захищати. Мова - це засіб комунікації, вироблений народом протягом історичного періоду його існування. І конфлікти на мовному ґрунті виникають тоді, коли постає питання вибору мови. А вибір мови спілкування - це справа честі та базових людських прав її носіїв. Тому коли в українців питають, навіщо їм їхня мова, це означає: навіщо їм честь, гідність та елементарні людські права? Он худоба у хліві - має язика та не має мови, і живе собі не тужить (поки її не поведуть на бійню). Коли вам ставлять таке питання - значить, вас хочуть знищити як національну одиницю. Тому дискусії навколо мови слід вести не з позиції захисту мови, а з позиції реалізації природних прав її носіїв, які є корінною, титульною, державотворчою нацією.
Українофоби дістали дивовижну індульгенцію - любов до України, поєднану зі зневагою до її мови. Мова сьогодні на десятому чи сто десятому місці, головне, що я «патріот». Але питається, «патріот» чого, «патріот» якої України? України без голосу, України русифікованої, України, яка є дієтичним варіантом ліберальної Росії? Чим цей патріотизм відрізняється від «патріотизму» Табачника, Азарова, чи Януковича? Як не дивно така риторика, така ідеологія «нового патріотизму», заснованого на презирстві до української мови, обеззброїла величезну кількість національно-свідомої інтелігенції, вона їх заткнула. Вони не знають, що сказати у відповідь, і тепер поголовно мовчать.
Часто чути навіть від деяких письменників, поетів, інтелектуальної “сметанки” українського суспільства таку трошки невротичну відповідь: «Не на часі говорити про русифікацію, не чіпайте цю тему». Вони вважають, що замовчування цієї теми якось об’єднує Україну. Але ж нас це замовчування за 25 років чомусь не об’єднало! Лукава риторика людей, які органічно не сприймають українства, його мови і культури виявляється дуже дієвою. Як не дивно, суспільство зараз по суті капітулювало у культурній війні з Москвою. Нині відбувається гібридна війна в культурі. З одного боку всі звернули увагу на те, що потрібно захищати Україну від реальної військової агресії зі зброєю, танками, гарматами, але всі забули, що в тилу відбувається абсолютне спустошення української культури й мови. Всі здалися, капітулювали.
Добре, ми виграємо реальну війну з Росією, повернемося обличчям до України і виявимо, що від України нічого не лишилося. Лишився лише суржик, якесь мукання на рівні «і так понятно». У нас не було і не має україномовного кінематографу, телебачення, радіо. У нас не лишиться своєї літератури, хоч тієї, яка була, не лишиться споживача, що має духовну потребу в українському культурному продукті. Усіх переконали , що російське престижне, незважаючи на те, що російська мова і культура завжди і особливо тепер були і є найдієвішими механізмами кривавої імперської експансії Москви проти українства, тією, за яку ми тепер платимо життями українців.
Кожна демократія Європи будується на єдності однієї мови. Є країни, де є кілька мов, такі як Швейцарія, Бельгія. Але остання, наприклад, нині в процесі розпаду. Швейцарія ж - це конфедерація. Коли востаннє Франція зазіхала на франкомовну територію Швейцарії? Коли востаннє Німеччина зазіхала на територію цієї країни, де переважають німецькомовні громадяни? Коли востаннє Італія зазіхала на італомовну частину Швейцарії? Питання риторичні.
Ці люди пропонують суспільству колонізаторську програму і колонізаторські цінності, що й породжує в суспільстві глибоке відчуття меншовартості, таємне бажання бути росіянами, але в більш людській, ліберальній, малоросійській їх відміні.
Деколоніалізація України, звільнення її від московського рабства не можливі без дерусифікації, як мовної, так і ментальної. Кожна нова країна потребує нової мови. Для України цією новою мовою природно може стати українська мова, із її відмуленими народними джерелами, літературними традиціями.
Або ви хочете бути постійно роз’єднані, постійно у вічку російського прицілу, або ви нарешті будете консолідованою державою, об’єднаною однією мовою. Розумієте, національна мова - це фантастичний ресурс захисту, механізм національної безпеки. Є старозавітна історія про слово «шиболет» (колосок), яке вживалося в битвi двох біблійних племен, щоб відрізнити свого від чужого в темряві. Ворог не міг вимовити його правильно і цим видавав себе. Відтак в іудео-християнській традиції «шиболет» став метафорою могутньої захисної сили, національної мови для кожного народу. Ми, українці, зараз у темряві гібридної російської аґресії. Ми відчайдушно потребуємо свій «шиболет», що відрізнив би свого від російського ворога і його наймита. Ним може бути мова. Нас хочуть позбавити захисту, який має кожна інша нація світу. Більшість російськомовних людей звикли до цієї ситуації. Це по-перше. По-друге, ніхто ж не каже про те, щоб позбавити російськомовних громадян права користуватися рідною мовою у приватній царині.
Але ж ця більшість сама свідомо погоджується на цю дискримінацію. Українці дуже швидко переходять на російську мову, натомість російськомовні не роблять цього зовсім. Пояснюють це тим, що, мовляв, це - ознака вихованості.
Це архетип поведінки колонізованого. Для українців пристосуванство, можливо, секрет того, що вони вижили. Інакше їх би просто не було. Кожен, хто обізнаний з історією СРСР, знає, що 75% офіцерського корпусу в Імперії були українцями. Очевидно, усі вони говорили російською мовою. Цей тип поведінки притаманний не тільки українцям. Він притаманний i євреям, i поневоленим народам. Кожен, хто вивчає колоніалізм знає, що пристосуванство, це тип поведінки, притаманний переслідуваним народам і групам. У дискурсі колонізатора це незмінно відображається архетипом «двуликого, зрадливого хохла», «перфідного жида» і т.д. Пам’ятаєте, як обурювався невдячністю зрадливих галичан Дмітрій Табачник (екс-міністр освіти і науки України). Все це той самий спосіб репрезентації колонізованого, який мігрує з одного імперського дискурсу до іншого. Колонізованим не залишалося іншого виходу, як рятуватися тим, щоб бути брехливим, двоєдушними, а відтак зрадливими до імперського хазяїна.
Якщо нам говорять, що переходити на російську з росіянами це чемно, то виходить, що решта світу - грубіяни? Ніхто такої чемності ж не виявляє у Франції, наприклад, чи в тій же так милій багатьом з нас Росії. Українці так глибоко засвоїли це пристосуванство, що його тепер тяжко позбутися. Очевидно, такі українці розгортають цілі ідеології самовиправдання, легітимізації своєї рабської поведінки.
Юрій Шевельов свого часу казав, що ми можемо перемогти імперію лише тоді, коли дамо їй бій на своєму полі. А своїм полем бою, цитуючи Шевельова, може бути тільки мислення національними категоріями. Коли ми постійно говоримо з Хуйлом його мовою, відбріхуючись на його обвинувачення, відповідаючи на його посилання, ми заздалегідь приречені на поразку. Тому що якщо ми зараз відбріхуватимемося, що ми не антисеміти і не п’ємо кров російських діток замість кави, то завтра на нашу адресу буде ще фантастичніше звинувачення. Це відбріхування і самоусправедливлювання буде без кінця. Нарешті, потрібно покласти цьому край, давати бій на власному полі бою. Цим полем бою може бути мислення національними категоріями, українською мовою, своїми героями, своїми історіями, де колонізатор зник, де він зробився цяткою.
Дуже багато лінгвістики, або
Мовна шизофренія (пряма мова Юрія Шевчука, записала Галина Палажій)
Довідка
Юрій Шевчук - кандидат філологічних наук, викладач української мови у Колумбійському та Єльському університетах. Автор найновішого інтерактивного підручника для американських університетів «Українська для початківців» (Beginner’s Ukrainian), член Американської асоціації славістичних досліджень, Американської асоціації викладачів слов’янських і східноєвропейських мов, Наукового товариства імені Шевченка (США), Української вільної академії наук (Нью-Йорк), Національної спілки кінематографістів України.
Засновник і директор Українського кіноклубу Колумбійського університету, єдиного постійного форуму українського національного кінематографа поза межами України (з жовтня, 2004 р.), http://www.columbia.edu/cu/ufc. Активно популяризує українське кіно в Північній Америці та Західній Европі.
Працював кореспондентом Радіо «Свобода» в Нью-Йорку (1994-1999).
Перекладач, серед його опублікованих перекладів Джордж Орвел «Ферма тварин» (1989), Орест Субтельний «Історія України» (1991).
Як відомо, шизофренія означає роздвоєння психіки. В даному випадку йдеться не про роздвоєння розуму, а про роздвоєння мови. Хоча можна говорити про те, коли роздвоюється мова, то роздвоюється і психіка людини. Однак у самому цьому виразі присутня більше метафора, ніж наукова прецизійність, яку би належало мати науковому терміну. У науці існує кілька термінів, які означують феномен, коли в одному і тому самому місці вживаються принаймні дві мови. Одні користуються терміном білінгвізм (двомовність), соціологія також знає термін шизоглосія (краще не шукайте то слово - мізки можна зламати).
Які ж цілі ставила перед собою ця масивна маніпуляція мовою?
Те, що було введено у 1933 році як нова орфографія української мови, - нова літературна норма, - 90 % цих русифікаторських правил залишаються неторканими і зараз. Цьому сприяє фактичний параліч Інституту української мови, який би мав виконувати функцію кодифікуючого і наглядового і нормоохороняючого органу, - інституції, яка диктує літературну норму, її регулює і каже, що є українською літературною мовою, а що є поза стандартом. Інститут української мови протягом 25 років є в стані паралічу, бо він не має жодного впливу на кодифікаційні практики в українському просторі.
Отже, мовна шизофренія - постійне поєднання української і російської мов. Я пропоную розрізняти дві основні форми мовної шизофренії: 1. Окремі мовці спілкуються кожен окремою мовою, але розуміють один одного. 2. Коли окремі мовці користуються одночасно, без розбору і правил, двома мовами. Соціолінгвісти це називають макаронізацією.
Поєднання двох мов відбувається в одному місці і в один час протягом короткого часу, - це може бути формат телевізійної програми, випуску новин, аналітичної передачі, популярних передач на кшталт «Україна має талант», «Голос країни», «Свобода слова» «Вечірній Київ» тощо. Так само це поєднання може бути в радіопередачах, у мережевих публікаціях. Дедалі більше я бачу елементи цього поєднання у друкованих виданнях.
Якщо дивитися на структуру лінгвошизофренічного посилання, - те, що в Україні модно називати месидж, - в ній присутні такі елементи:
Спостерігається параліч здатності української мови до творення термінології. Першим наслідком політики мовної шизофренії є параліч механізмів мовної творчості, коли мова втрачає здатність сама творити з власних мовних ресурсів нові слова, які потрібно для повсякденного нормального функціонування. Наприклад, нам треба сказати, що дана послуга існує в міжнародній мережі. Замість того, щоб сказати, що це є мережева послуга, ми чомусь кажемо - вона існує он-лайн. Досить легка семантична операція творення нового значення і слова мережа, мережевий і вживання його в дуже легко читабельному контексті для нас виявляється не наявною. Для нас наявне готове запозичення з англійської мови, якого багато хто навіть не розуміє. Таких прикладів дуже багато. По суті, параліч здатності української мови до творення термінології настільки глобальний і масивний, що у певному сенсі слова українці перестали перекладати з англійської і стали просто вживати неперекладені англійські запозичення. Слово drone, в сенсі безпілотний літальний апарат, у нас перекладають як дрони, хоча з англійської мови це слово означає - трутень. Чому українці не можуть називати цей апарат - трутень? Це ж семантичний розвиток слова, який використовується у всіх мовах для поповнення термінології. Механізм розв’язання потреби означення нових речей не притаманний для нас.
Хто знає, що таке дедлайн? В українській мові є відповідне слово термін. Але дедлайн це по-модному. Це той самий параліч. Цей параліч виявляється у розмовній мові, сленгу, жаргоні, які в українській мові відсутні в тій мірі, в якій сленг, жаргон присутній в російській, англійській, польській і в кожній іншій нерусифікованій мові.
Ще один наслідок мовної шизофренії - підрив самого інституту мовної норми. Навіть в радянський час існував чітко окреслений, нехай зрусифікований, літературний стандарт української мови. Тепер цього стандарту де-факто не існує, - у пресі, ТБ, в мережі, для величезної більшості журналістів. Зараз новою нормою є відсутність літературної норми. Напишіть все, що завгодно, - газетна сторінка це витримає. Театр перестав бути зразком вимови, про ТБ я взагалі не говорю. Тобто всі інституції, які в інших країнах відіграють роль публічних платформ, де практикується літературна норма, в Україні відсутні з огляду на мовну шизофренію.
Деградація мовної культури підриває загальну культур як таку, а з нею систему освіти, усуваючи професіоналізм, як передумову для професійної кар’єри. Ми можемо скільки завгодно апелювати до молодого покоління про те, яка мова наша солов’їна і калинова, але якщо наш студент бачить, що люди, які займають найвищі міністерські посади в державі, роблять собі карколомні кар’єри у владі, на ТБ, радіо, пресі, науці, не володіючи українською мовою, то вони сприймають свого професора, який до них звертається, базуючись нібито на цінностях української мови, як на брехуна, фальсифікатора. Мовна шизофренія підриває всю систему освіти. У нас зникає те, що існує в кожній іншій системі освіти, - коли багатогранна, вишукана мова відкриває вам двері скрізь. Я наприклад, зі свого досвіду знаю, скільки разів мені допомагало добре знання англійської мови. Гарна вимова справляє враження у всіх країнах, крім цієї.
Отже, мовна шизофренія, за своєю логікою, - це нова, надзвичайно потужна, ефективна форма русифікації. Вона переслідує всі цілі, які ставила перед собою класична форма русифікації. На відміну від класичних форм асиміляційного тиску, мовна шизофренія як гібридний тип русифікаційної стратегії не викликає прямого масового опору. Українське суспільство у величезній своїй масі капітулювало перед нею, здалося, продовжує споживати її так, наче нічого не відбувається, тим самим беручи участь у руйнуванні власної мови, культури, цивілізації. Нам розгортають цілі нові ідеології нового патріотизму, коли русифікатори маніпулюють російськомовними патріотами України, які віддають свої життя на Сході, що, мовляв, через те, що ці люди говорять російською мовою, нам треба відмовитися від української. Я ніколи не чув такого від бійців, яких так використовують. Нам кажуть, що тепер все нормально, - коли для 67% населення в Україні рідна мова є українська, а 10 найпопулярніших радіостанцій України передають 4,6% пісень українською мовою. Це ніби все в порядку.
Шевельов писав, що нації в історії людства зазнавали військових поразок. Це далеко не обов’язково закінчувалося їхнім зникненням, скажімо, Стародавня Греція, Римська Імперія. Натомість, поразка у війні цивілізаційній з Москвою, може призвести до зникнення українців як народу і цивілізації з карти світу.
Любі українці, народе України - це і українці, білоруси, росіяни, євреї, німці, болгари, румуни і всі-всі, будьте пильні! Нас хочуть уярмити, нас хочуть порізнити, розсварити. Не даймо їм цього шансу, бо в нас його не буде. Погляньмо навколо, скрізь війни, і скрізь замішана Москва! Невже нас зловіща історія не навчила? Будьмо уважні.
Назарій Яремчук
Післяслово
П.Н. Написано та передруковано на основі матеріалів з мережі Інтернет.
Першоджерела:
http://zik.ua/news/2015/07/08/yuriy_shevchuk_movna_shyzofreniya__nova_potuzhna_forma_rusyfikatsii_605587
http://pedagogika.at.ua/publ/peredamo_nashhadkam_nash_najbilshij_skarb_ridnu_movu/3-1-0-217
http://bitter-onion.livejournal.com/111508.html
http://www.newsline.com.ua/society/ukrainskiy-gimn-luchshiy-v-mire-yunesko-video--26082013125000
http://zaxid.net/news/showNews.do?dvomovnist_yak_hvoroba&objectId=1357078
http://texty.org.ua/pg/article/kulch/read/60860/Ukrajinskoji_stalo_trohy_bilshe_v_restoranah_i
http://movaua.org.ua/?p=1483
П.П.Н. Я постійно відшліфовую свої знання з української мови, тому щойно бачите десь помилку - пишіть про це негайно. Допоможіть побороти суржик і русифікацію моєї рідної української мови http://vnukbanderivca.livejournal.com/8395.html
П.П.П.Н. Як поміркований націоналіст маю переконання, що кожен громадянин України має повне право користуватися російською мовою, благами російської культури та слухати розумних псевдоопозиціонерів по всяких каналах "Дождь" та "Эхо Москвы". В той же час у кожного такого громадянина має бути чітке розуміння і усвідомлення того, що все це є інструментами запоребрикової недоімперії, яка як метрополія має на меті тільки одне: повна асиміляція корінного і титульного народу своєї колонії - українців. І ця асиміляція добровільно і несвідомо проводиться вищеназваними українськими громадянами. Страшний результат такої асиміляції ми всі побачили - Крим і Лугандонщину відірвали від України без будь-якого серйозного спротиву з боку тамтешніх мешканців.
Попович Роман
Вступне слово
Дай Боже щастя люди добрі! Пише вам простий молодий хлопчина з самого серця Бандерштадтщини. Так так, тої самої, звідки родом більшість отих всіх страшних українських націоналістів, якими вже котрий рік підряд лякають жителів Криму, Лугандонщини та запоребрикової недоімперії™. Але мова сьогодні піде не про них, хоча згадають їх в коментарях ще не один раз незлим, тихим словом (користуючись нагодою передаю привіт пані Ірині Фаріон). Звертаюсь до вас, бо обливається моє серце кров’ю через те, що коїться в нашій державі. /*пафосний режим увімкнено*/ Живемо ми з вами в буремні часи, коли наш одвічний ворог вкотре намагається смертельно ранити наше суспільство - підло ховаючись за спинами наших співвітчизників, яким випала важка доля бути ошуканими через свою недалекоглядність та наївність. Ще важча ноша випала на долю тих мужніх воїнів і їх сімей, волонтерів та доброзичливців і всього українського люду, котрі в єдиному пориві стали на захист Батьківщини. Честь їм і хвала, та вічна пам’ять загиблим героям. /*пафосний режим вимкнено*/ Проте це не єдиний фронт, на якому ворог намагається унеможливити саме існування нашої нації і на цьому фронті з кожним роком, на жаль, захисників стає все менше і менше.
Трохи історії
21 лютого 1952 року в Банґладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту, спричинену урядовою забороною на використання у країні бенґальської мови. Відтоді цей день у країні став Днем полеглих за рідну мову. У жовтні 1999 року, на 30-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО у пам'ять про цю подію було запроваджено Міжнародний день рідної мови який відзначають у різних країнах щорічно цього дня. Право на рідну мову - одне з головних прав людини, тому розмаїття мов на земній кулі потребує уваги і захисту. Наша мова - одна з найбагатших серед тисяч мов світу. Згідно з класифікацією ЮНЕСКО, українська мова за влучністю передачі образу, дії та милозвучністю посідає третє місце у світі після французької та іранської. В 2013-ому році та ж ЮНЕСКО визнала гімн України найкращим у світі!
Віками вдовбували в наші голови переконання, що українська мова - безперспективна, селянська, придатна лише для хатнього вжитку, що з нею, мовляв, у люди не виб'єшся. Століттями намагалися упевнити, що хохол малорос, як іменували українців, - людина другосортна порівняно з великоросом, себто представником великого російського народу. Цього відчуття меншовартості, як і рабської психології, значна частина українців не позбулася й досі.
У слові рідної мови прихована та енергія, що розкріпачує людину, робить її незалежною, допомагає усвідомити свою значущість у світі, дає захисток душі й духу. Ось чому імператори, можновладці, тирани всіх мастей відчували ненависть до української мови, століттями намагалися перетворити народ у населення, безсловесну юрбу слухняних маріонеток, мовчазне, залякане, по-рабськи покірне робоче бидло.
Царська імперія вела наполегливу й жорстоку тотальну війну проти української мови, розпинала її, глумилася з неї. Починаючи від царя Михайла, видавалися укази, циркуляри, розпорядження про заборону української мови (детальніше читайте ось тут). Імперія ніколи не давала спокою українцям. Варто лишень згадати Валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський указ (1876 р.), якими вводилася пряма заборона на те, щоб українська мова вживалася у переліку царин людської комунікації. Заборонялося вживання української мови насамперед в системі освіти, книгодрукуванні з певними винятками, у театрі, сфері політики, економіки, торгівлі. Натомість проводилася тотальна русифікація. Це є класичний приклад зовнішнього тиску на мову, притаманний всім колоніальним імперіям. Та з одним осередком української нації вона нічого не могла зробити - село стояло на сторожі української мови та культури. Прості роботящі люди світу Божого не бачили, книжку в руках не тримали, грамоті научені не були, проте із покоління в покоління передавали своїм діткам рідні мову та традиції. Чи думаєте то просто так у нас по Україні що не село - то вже з якимись своїми особливостями мови?
Проте ворог виявився хитрим та підступним, і до зовнішнього тиску на мову добавився ще страшній спосіб, який руйнував мову зсередини. Класичні імперії - британська, французька, португальська, іспанська, тощо - не додумалися до того, щоби намагатися знищити мову і культуру колонізованих тим, щоби втручатися в саму систему їхньої мови і впроваджувати в неї такі зміни, які б в результаті підривали саму її життєздатність, здатність до самовідтворення самодостатнього живого організму. Це винахід радянської системи. І такі втручання мали місце наприкінці 20-х років 20-ого століття, коли почалися переслідування української інтелігенції, погром всієї української школи мовознавства, чистки і терор проти провідних українських лінгвістів. Масивне втручання в систему української мови охоплювало всі, без винятку, рівні її організації, починаючи з фонології і графічної системи, коли певні літери оголошувалися націоналістичними.
У 1938 році вийшов наказ про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках. За Хрущова, у 1958 році батькам надавалося право звільняти дітей від вивчення в школі української мови. За Брежнєва, у 1964, 1969 та 1979 pp. спецслужби СРСР спровокували кілька пожеж у відділах україністики різних бібліотек України, бібліотеках Академії наук. Те, що не згоріло, вивезли на звалище й засипали землею. Такі ж пожежі сталися в інших національних бібліотеках та університетах. У 1983 році спеціальною постановою ЦК КПРС в Україні вчителям російської мови встановлювалася зарплата більша, ніж за таке ж педагогічне навантаження вчителям української мови. Який геніальний задум для відвернення молоді від опанування професії вчителя української мови. Коли під час перебудови всі республіки почали проголошувати свої мови державними на своїх теренах, Горбачов видав постанову про оголошення російської мови державною на всій території СРСР.
Теперішній стан української мови
Ви ніколи не замислювалися над питанням: чому російська мова, не будучи державною, не тільки не здала своїх позицій, але й продовжує тіснити українську? Бо статус мови залежить від статусу її носіїв. 23 роки нами фактично правила російськомовна еліта, яка спиралася на зросійщене населення промислових регіонів, бо на момент отримання незалежності російськомовний індустріальний Схід і Південь були економічно та організаційно сильнішими за аграрний україномовний Центр та Захід. Але вже з початку нульових розстановка сил в українському соціумі починає мінятися. Індустріальні регіони починають економічно та демографічно «просідати», тоді як темпи розвитку центральних і західних регіонів невпинно пришвидшуються та зростає значення аграрного сектору (на противагу важкій промисловості). І два Майдани, які відбулися за останні 10 років, - це по суті спроба закріпити на політичному рівні ці глибинні економічні та соціальні зміни. Щоправда, спроби ці були не вельми вдалими, але вони дуже налякали і озлили українофобів і спонукали до шаленої активності.
У 2005-2010 ця активність ішла по лінії мовної анклавізації південно-східних регіонів та постійних криків про утиски російськомовних і вимоги другої державної. Кульмінацією цієї кампанії став закон Ківалова-Колісниченка, який давав російській мові де-факто статус другої державної у низці областей, що створило ідейну базу для російської інтервенції. Зараз русифікатори діють підступніше. Вони не наважуються казати прямим текстом, що ратують за другу державну, бо надто це співпадає з вимогами агресора. Усі сили зараз кинуті на переведення українізації у вузьке русло беззубого культпросвітництва та обґрунтування пріоритету корисних вчинків безвідносно до мови спілкування.
Це зовсім не значить, що культурно-просвітницька діяльність нам зовсім не потрібна, а людину не треба судити за вчинками. Але ці маніпуляції мають на меті відволікти українців від політичної боротьби, бо наші супостати прекрасно розуміють: реалізувати свої природні права, не маючи в руках реальних фінансових та політичних важелів, які б змусили опонентів ці права поважати, неможливо. Тому слід пам’ятати: боротьба за мову - це боротьба за владу. Це - боротьба за достойне життя і майбутнє для своїх нащадків. Бо якщо ви прийняли мову окупанта, промінявши на неї творчий наробіток СВОГО народу, - значить вас морально/фізично зламали, а отже - перемогли. Фізично/морально зламана нація тріумфатором бути НЕ здатна. Максимум, на що вона спроможна - це піррові перемоги.
Насправді, «боротьба за мову» - це хибна дефініція, яка спотворює суть проблеми. Бо мова не є об’єктом у класичному сенсі слова, який треба захищати. Мова - це засіб комунікації, вироблений народом протягом історичного періоду його існування. І конфлікти на мовному ґрунті виникають тоді, коли постає питання вибору мови. А вибір мови спілкування - це справа честі та базових людських прав її носіїв. Тому коли в українців питають, навіщо їм їхня мова, це означає: навіщо їм честь, гідність та елементарні людські права? Он худоба у хліві - має язика та не має мови, і живе собі не тужить (поки її не поведуть на бійню). Коли вам ставлять таке питання - значить, вас хочуть знищити як національну одиницю. Тому дискусії навколо мови слід вести не з позиції захисту мови, а з позиції реалізації природних прав її носіїв, які є корінною, титульною, державотворчою нацією.
Українофоби дістали дивовижну індульгенцію - любов до України, поєднану зі зневагою до її мови. Мова сьогодні на десятому чи сто десятому місці, головне, що я «патріот». Але питається, «патріот» чого, «патріот» якої України? України без голосу, України русифікованої, України, яка є дієтичним варіантом ліберальної Росії? Чим цей патріотизм відрізняється від «патріотизму» Табачника, Азарова, чи Януковича? Як не дивно така риторика, така ідеологія «нового патріотизму», заснованого на презирстві до української мови, обеззброїла величезну кількість національно-свідомої інтелігенції, вона їх заткнула. Вони не знають, що сказати у відповідь, і тепер поголовно мовчать.
Часто чути навіть від деяких письменників, поетів, інтелектуальної “сметанки” українського суспільства таку трошки невротичну відповідь: «Не на часі говорити про русифікацію, не чіпайте цю тему». Вони вважають, що замовчування цієї теми якось об’єднує Україну. Але ж нас це замовчування за 25 років чомусь не об’єднало! Лукава риторика людей, які органічно не сприймають українства, його мови і культури виявляється дуже дієвою. Як не дивно, суспільство зараз по суті капітулювало у культурній війні з Москвою. Нині відбувається гібридна війна в культурі. З одного боку всі звернули увагу на те, що потрібно захищати Україну від реальної військової агресії зі зброєю, танками, гарматами, але всі забули, що в тилу відбувається абсолютне спустошення української культури й мови. Всі здалися, капітулювали.
Добре, ми виграємо реальну війну з Росією, повернемося обличчям до України і виявимо, що від України нічого не лишилося. Лишився лише суржик, якесь мукання на рівні «і так понятно». У нас не було і не має україномовного кінематографу, телебачення, радіо. У нас не лишиться своєї літератури, хоч тієї, яка була, не лишиться споживача, що має духовну потребу в українському культурному продукті. Усіх переконали , що російське престижне, незважаючи на те, що російська мова і культура завжди і особливо тепер були і є найдієвішими механізмами кривавої імперської експансії Москви проти українства, тією, за яку ми тепер платимо життями українців.
Кожна демократія Європи будується на єдності однієї мови. Є країни, де є кілька мов, такі як Швейцарія, Бельгія. Але остання, наприклад, нині в процесі розпаду. Швейцарія ж - це конфедерація. Коли востаннє Франція зазіхала на франкомовну територію Швейцарії? Коли востаннє Німеччина зазіхала на територію цієї країни, де переважають німецькомовні громадяни? Коли востаннє Італія зазіхала на італомовну частину Швейцарії? Питання риторичні.
Ці люди пропонують суспільству колонізаторську програму і колонізаторські цінності, що й породжує в суспільстві глибоке відчуття меншовартості, таємне бажання бути росіянами, але в більш людській, ліберальній, малоросійській їх відміні.
Деколоніалізація України, звільнення її від московського рабства не можливі без дерусифікації, як мовної, так і ментальної. Кожна нова країна потребує нової мови. Для України цією новою мовою природно може стати українська мова, із її відмуленими народними джерелами, літературними традиціями.
Або ви хочете бути постійно роз’єднані, постійно у вічку російського прицілу, або ви нарешті будете консолідованою державою, об’єднаною однією мовою. Розумієте, національна мова - це фантастичний ресурс захисту, механізм національної безпеки. Є старозавітна історія про слово «шиболет» (колосок), яке вживалося в битвi двох біблійних племен, щоб відрізнити свого від чужого в темряві. Ворог не міг вимовити його правильно і цим видавав себе. Відтак в іудео-християнській традиції «шиболет» став метафорою могутньої захисної сили, національної мови для кожного народу. Ми, українці, зараз у темряві гібридної російської аґресії. Ми відчайдушно потребуємо свій «шиболет», що відрізнив би свого від російського ворога і його наймита. Ним може бути мова. Нас хочуть позбавити захисту, який має кожна інша нація світу. Більшість російськомовних людей звикли до цієї ситуації. Це по-перше. По-друге, ніхто ж не каже про те, щоб позбавити російськомовних громадян права користуватися рідною мовою у приватній царині.
Але ж ця більшість сама свідомо погоджується на цю дискримінацію. Українці дуже швидко переходять на російську мову, натомість російськомовні не роблять цього зовсім. Пояснюють це тим, що, мовляв, це - ознака вихованості.
Це архетип поведінки колонізованого. Для українців пристосуванство, можливо, секрет того, що вони вижили. Інакше їх би просто не було. Кожен, хто обізнаний з історією СРСР, знає, що 75% офіцерського корпусу в Імперії були українцями. Очевидно, усі вони говорили російською мовою. Цей тип поведінки притаманний не тільки українцям. Він притаманний i євреям, i поневоленим народам. Кожен, хто вивчає колоніалізм знає, що пристосуванство, це тип поведінки, притаманний переслідуваним народам і групам. У дискурсі колонізатора це незмінно відображається архетипом «двуликого, зрадливого хохла», «перфідного жида» і т.д. Пам’ятаєте, як обурювався невдячністю зрадливих галичан Дмітрій Табачник (екс-міністр освіти і науки України). Все це той самий спосіб репрезентації колонізованого, який мігрує з одного імперського дискурсу до іншого. Колонізованим не залишалося іншого виходу, як рятуватися тим, щоб бути брехливим, двоєдушними, а відтак зрадливими до імперського хазяїна.
Якщо нам говорять, що переходити на російську з росіянами це чемно, то виходить, що решта світу - грубіяни? Ніхто такої чемності ж не виявляє у Франції, наприклад, чи в тій же так милій багатьом з нас Росії. Українці так глибоко засвоїли це пристосуванство, що його тепер тяжко позбутися. Очевидно, такі українці розгортають цілі ідеології самовиправдання, легітимізації своєї рабської поведінки.
Юрій Шевельов свого часу казав, що ми можемо перемогти імперію лише тоді, коли дамо їй бій на своєму полі. А своїм полем бою, цитуючи Шевельова, може бути тільки мислення національними категоріями. Коли ми постійно говоримо з Хуйлом його мовою, відбріхуючись на його обвинувачення, відповідаючи на його посилання, ми заздалегідь приречені на поразку. Тому що якщо ми зараз відбріхуватимемося, що ми не антисеміти і не п’ємо кров російських діток замість кави, то завтра на нашу адресу буде ще фантастичніше звинувачення. Це відбріхування і самоусправедливлювання буде без кінця. Нарешті, потрібно покласти цьому край, давати бій на власному полі бою. Цим полем бою може бути мислення національними категоріями, українською мовою, своїми героями, своїми історіями, де колонізатор зник, де він зробився цяткою.
Дуже багато лінгвістики, або
Мовна шизофренія (пряма мова Юрія Шевчука, записала Галина Палажій)
Довідка
Юрій Шевчук - кандидат філологічних наук, викладач української мови у Колумбійському та Єльському університетах. Автор найновішого інтерактивного підручника для американських університетів «Українська для початківців» (Beginner’s Ukrainian), член Американської асоціації славістичних досліджень, Американської асоціації викладачів слов’янських і східноєвропейських мов, Наукового товариства імені Шевченка (США), Української вільної академії наук (Нью-Йорк), Національної спілки кінематографістів України.
Засновник і директор Українського кіноклубу Колумбійського університету, єдиного постійного форуму українського національного кінематографа поза межами України (з жовтня, 2004 р.), http://www.columbia.edu/cu/ufc. Активно популяризує українське кіно в Північній Америці та Західній Европі.
Працював кореспондентом Радіо «Свобода» в Нью-Йорку (1994-1999).
Перекладач, серед його опублікованих перекладів Джордж Орвел «Ферма тварин» (1989), Орест Субтельний «Історія України» (1991).
Як відомо, шизофренія означає роздвоєння психіки. В даному випадку йдеться не про роздвоєння розуму, а про роздвоєння мови. Хоча можна говорити про те, коли роздвоюється мова, то роздвоюється і психіка людини. Однак у самому цьому виразі присутня більше метафора, ніж наукова прецизійність, яку би належало мати науковому терміну. У науці існує кілька термінів, які означують феномен, коли в одному і тому самому місці вживаються принаймні дві мови. Одні користуються терміном білінгвізм (двомовність), соціологія також знає термін шизоглосія (краще не шукайте то слово - мізки можна зламати).
Які ж цілі ставила перед собою ця масивна маніпуляція мовою?
- Підірвати мову зсередини, скомпрометувати, зруйнувати її механізми самовідтворення.
- Уподібнити українську мову до мови колонізатора як збідненої, поверхневої нецікавої копії останньої.
- Узалежнити її від мови колонізатора у термінології, словотворі і навіть в тому, як мова означує світ (тобто мовна картина світу). Скажімо, коли вам треба полікуватися, ви йдете в лікарню, а росіяни - в больніцу. Тобто, ми лікуємося, а вони болять. Це є банальний приклад того, які дві різних мови дивляться на одне і те саме явище. І в цьому полягає невід’ємна внутрішня привабливість кожної мови, її здатність зачарувати кожного, хто починає її вивчати. Те, що мова вербалізує, ословлює світ по-своєму, відображаючи таким чином світопогляд її носіїв.
- Унеможливити її самостійне функціонування і повнокровне самовідтворення від покоління до покоління мовців у свідомості самих мовців, - коли мовці починають формувати думку про власну мову, що їй щось бракує, що вона не є самодостатньою, що вона не може стояти сама без того, щоб опиратися, паруватися, обійматися з мовою колонізатора. Ця тема так само звучить у мовній шизофренії, коли нам пропонують, що це нормально - українська і російська. І ніколи не можна української без російської.
- Через примітивізацію мови примітивізувати всю культуру українців, деінтелектуалізувати, а самих колонізованих подавати як екзотичних, цікавих, безневинних, відданих імперії дикунів, не здатних на самостійне існування, - стихійних, хаотичних, таких, що потребують цивілізаційної присутності колонізатора.
Те, що було введено у 1933 році як нова орфографія української мови, - нова літературна норма, - 90 % цих русифікаторських правил залишаються неторканими і зараз. Цьому сприяє фактичний параліч Інституту української мови, який би мав виконувати функцію кодифікуючого і наглядового і нормоохороняючого органу, - інституції, яка диктує літературну норму, її регулює і каже, що є українською літературною мовою, а що є поза стандартом. Інститут української мови протягом 25 років є в стані паралічу, бо він не має жодного впливу на кодифікаційні практики в українському просторі.
Отже, мовна шизофренія - постійне поєднання української і російської мов. Я пропоную розрізняти дві основні форми мовної шизофренії: 1. Окремі мовці спілкуються кожен окремою мовою, але розуміють один одного. 2. Коли окремі мовці користуються одночасно, без розбору і правил, двома мовами. Соціолінгвісти це називають макаронізацією.
Поєднання двох мов відбувається в одному місці і в один час протягом короткого часу, - це може бути формат телевізійної програми, випуску новин, аналітичної передачі, популярних передач на кшталт «Україна має талант», «Голос країни», «Свобода слова» «Вечірній Київ» тощо. Так само це поєднання може бути в радіопередачах, у мережевих публікаціях. Дедалі більше я бачу елементи цього поєднання у друкованих виданнях.
Якщо дивитися на структуру лінгвошизофренічного посилання, - те, що в Україні модно називати месидж, - в ній присутні такі елементи:
- Гегемонною мовою є російська, декоративно-симолічною - українська. Подивіться на «Вечірній квартал», «Розсміши коміка», Шустера, Євгенія Кісєльова і т.д. Для ведучого такої програми знання російської на екрані і поза ним є обов’язковим, а української - факультативним або декоративним, що вживається про людське око. /*передаю привіт пану Цибулі без будь якої спроби наїзду з моєї сторони*/
- Російський мовець - монолінгв, тобто володіє однією російською, він думає і бачить світ через російську мову як рідну. Слухач, глядач одразу відчуває фальш, якщо людина говорить не рідною мовою. Російськомовець завжди говорить російською в таких передачах як рідною і звучить природно.
- Україномовець у таких передачах, як правило, білінгв, тобто говорить і українською, і російською. Йому часто відводиться роль говорити українською. Він часто думає і бачить світ російською мовою і в цьому відчувається елемент фальші. Користується українською, що перекладена з російської мови, тобто ми відчуваємо російський синтаксис, ідіоматику, притягнену за волосся, і перекладену українською мовою. Як результат, споживач такого продукту отримує враження неповноцінності не мовця, а всієї мови, тобто української.
- Російська звучить привабливою, повнокровною, часто з престижним московським акцентом. Зараз є практика на українському телебаченні запрошувати з Москви ведучих, дикторів, надавати їм високооплачувану престижну працю, давати їм навіть українське громадянство, щоб було комфортно.
- Натомість українська штучна, збіднена, подібна на бліду копію російської. Її неприємно і нецікаво слухати, вона не викликає бажання наслідувати її як зразок. Заіснувала в Україні, за моїми спостереженнями, мова з таким ґламурним акцентом, який культивують в колах столичної київської журналістики. Я спочатку подумав, що люди це говорять для комічного ефекту. Але це говориться з певним апломбом і з такою свідомістю, що це така мода, - дзівчина, цільки, дзіти, сказаф, зробиф, і навіть акати, говорячи українською мовою.
- Російська мова, зазвичай лунає довше у такому продукті. Часто програма має українською лише назву, - наприклад, «Вечірній квартал».
- Українська завжди маргіналізована, вживається декоративно, про людське око.
- Мовна шизофренія передбачає певну густину наповнення ефіру і всюдисущність.
Спостерігається параліч здатності української мови до творення термінології. Першим наслідком політики мовної шизофренії є параліч механізмів мовної творчості, коли мова втрачає здатність сама творити з власних мовних ресурсів нові слова, які потрібно для повсякденного нормального функціонування. Наприклад, нам треба сказати, що дана послуга існує в міжнародній мережі. Замість того, щоб сказати, що це є мережева послуга, ми чомусь кажемо - вона існує он-лайн. Досить легка семантична операція творення нового значення і слова мережа, мережевий і вживання його в дуже легко читабельному контексті для нас виявляється не наявною. Для нас наявне готове запозичення з англійської мови, якого багато хто навіть не розуміє. Таких прикладів дуже багато. По суті, параліч здатності української мови до творення термінології настільки глобальний і масивний, що у певному сенсі слова українці перестали перекладати з англійської і стали просто вживати неперекладені англійські запозичення. Слово drone, в сенсі безпілотний літальний апарат, у нас перекладають як дрони, хоча з англійської мови це слово означає - трутень. Чому українці не можуть називати цей апарат - трутень? Це ж семантичний розвиток слова, який використовується у всіх мовах для поповнення термінології. Механізм розв’язання потреби означення нових речей не притаманний для нас.
Хто знає, що таке дедлайн? В українській мові є відповідне слово термін. Але дедлайн це по-модному. Це той самий параліч. Цей параліч виявляється у розмовній мові, сленгу, жаргоні, які в українській мові відсутні в тій мірі, в якій сленг, жаргон присутній в російській, англійській, польській і в кожній іншій нерусифікованій мові.
Ще один наслідок мовної шизофренії - підрив самого інституту мовної норми. Навіть в радянський час існував чітко окреслений, нехай зрусифікований, літературний стандарт української мови. Тепер цього стандарту де-факто не існує, - у пресі, ТБ, в мережі, для величезної більшості журналістів. Зараз новою нормою є відсутність літературної норми. Напишіть все, що завгодно, - газетна сторінка це витримає. Театр перестав бути зразком вимови, про ТБ я взагалі не говорю. Тобто всі інституції, які в інших країнах відіграють роль публічних платформ, де практикується літературна норма, в Україні відсутні з огляду на мовну шизофренію.
Деградація мовної культури підриває загальну культур як таку, а з нею систему освіти, усуваючи професіоналізм, як передумову для професійної кар’єри. Ми можемо скільки завгодно апелювати до молодого покоління про те, яка мова наша солов’їна і калинова, але якщо наш студент бачить, що люди, які займають найвищі міністерські посади в державі, роблять собі карколомні кар’єри у владі, на ТБ, радіо, пресі, науці, не володіючи українською мовою, то вони сприймають свого професора, який до них звертається, базуючись нібито на цінностях української мови, як на брехуна, фальсифікатора. Мовна шизофренія підриває всю систему освіти. У нас зникає те, що існує в кожній іншій системі освіти, - коли багатогранна, вишукана мова відкриває вам двері скрізь. Я наприклад, зі свого досвіду знаю, скільки разів мені допомагало добре знання англійської мови. Гарна вимова справляє враження у всіх країнах, крім цієї.
- Мовна шизофренія означає загальну деінтелектуалізацію культури колонізованого, її примітивізацію, зведення всієї різноманітності функцій мови до передачі простих і примітивних смислів. Принцип - «і так понятно».
- Мовна шизофренія унеможливлює для української спільноти користуватися мовою як засобом солідарності так, як своїми мовами користуються інші мовні спільноти. Перший раз я потрапив до Польщі у 1988 році, я говорив доброю польською мовою з добрим акцентом, в таксі розговорився з водієм і сказав йому, що я з України. Він відповів, що це неможливо, щоб я так добре говорив польською. В результаті він з мене не взяв гроші. Пізніше я так само, звертаючись польською мовою, кілька разів отримував квитки до театру, де було оголошення, що все продано. Ця мовна солідарність, коли ви чуєте чужинця, який добре розмовляє вашою рідною мовою, підкуповує людину з потрухами. - в Італії, Франції, Пуерто-Ріко, Польщі тощо. Вас люблять за це, тільки не в нашій країні. Мої студенти приїжджають сюди, з радістю звертаються у Києві до когось, а у відповідь чують російську.
- Мовна шизофренія позбавляє українську мову захисної ролі у ситуаціях екзистенційних, коли є загроза вашому життю, і за мовою ви можете відрізнити свого від ворога.
- Мовна шизофренія - це постійне паразитування мови-колонізатора на мові і культурі колонізованого.
- Українська мова потрібна для усіх цих русифікаторських програм, яких тут повно, для того, щоб маскуватися за нею. Якби забрати українське, а залишити російське, то всім би було зрозуміло, що нас піддають русифікації, а як трошки посипати українське, то ми маємо те, що дуже подібне до гібридної війни у культурі, коли незрозуміло, хто ворог, а хто друг, хто підриває українську ідентичність, і хто її підтримує.
- Мовна шизофренія унеможливлює для україномовного культурного продукту конкуренцію з російськомовним культурним продуктом. Не плекається споживач, який орієнтований на національний продукт. Українські споживачі без розбору звично споживають російську попсу, нібито український продукт.
Отже, мовна шизофренія, за своєю логікою, - це нова, надзвичайно потужна, ефективна форма русифікації. Вона переслідує всі цілі, які ставила перед собою класична форма русифікації. На відміну від класичних форм асиміляційного тиску, мовна шизофренія як гібридний тип русифікаційної стратегії не викликає прямого масового опору. Українське суспільство у величезній своїй масі капітулювало перед нею, здалося, продовжує споживати її так, наче нічого не відбувається, тим самим беручи участь у руйнуванні власної мови, культури, цивілізації. Нам розгортають цілі нові ідеології нового патріотизму, коли русифікатори маніпулюють російськомовними патріотами України, які віддають свої життя на Сході, що, мовляв, через те, що ці люди говорять російською мовою, нам треба відмовитися від української. Я ніколи не чув такого від бійців, яких так використовують. Нам кажуть, що тепер все нормально, - коли для 67% населення в Україні рідна мова є українська, а 10 найпопулярніших радіостанцій України передають 4,6% пісень українською мовою. Це ніби все в порядку.
Шевельов писав, що нації в історії людства зазнавали військових поразок. Це далеко не обов’язково закінчувалося їхнім зникненням, скажімо, Стародавня Греція, Римська Імперія. Натомість, поразка у війні цивілізаційній з Москвою, може призвести до зникнення українців як народу і цивілізації з карти світу.
Любі українці, народе України - це і українці, білоруси, росіяни, євреї, німці, болгари, румуни і всі-всі, будьте пильні! Нас хочуть уярмити, нас хочуть порізнити, розсварити. Не даймо їм цього шансу, бо в нас його не буде. Погляньмо навколо, скрізь війни, і скрізь замішана Москва! Невже нас зловіща історія не навчила? Будьмо уважні.
Назарій Яремчук
Післяслово
П.Н. Написано та передруковано на основі матеріалів з мережі Інтернет.
Першоджерела:
http://zik.ua/news/2015/07/08/yuriy_shevchuk_movna_shyzofreniya__nova_potuzhna_forma_rusyfikatsii_605587
http://pedagogika.at.ua/publ/peredamo_nashhadkam_nash_najbilshij_skarb_ridnu_movu/3-1-0-217
http://bitter-onion.livejournal.com/111508.html
http://www.newsline.com.ua/society/ukrainskiy-gimn-luchshiy-v-mire-yunesko-video--26082013125000
http://zaxid.net/news/showNews.do?dvomovnist_yak_hvoroba&objectId=1357078
http://texty.org.ua/pg/article/kulch/read/60860/Ukrajinskoji_stalo_trohy_bilshe_v_restoranah_i
http://movaua.org.ua/?p=1483
П.П.Н. Я постійно відшліфовую свої знання з української мови, тому щойно бачите десь помилку - пишіть про це негайно. Допоможіть побороти суржик і русифікацію моєї рідної української мови http://vnukbanderivca.livejournal.com/8395.html
П.П.П.Н. Як поміркований націоналіст маю переконання, що кожен громадянин України має повне право користуватися російською мовою, благами російської культури та слухати розумних псевдоопозиціонерів по всяких каналах "Дождь" та "Эхо Москвы". В той же час у кожного такого громадянина має бути чітке розуміння і усвідомлення того, що все це є інструментами запоребрикової недоімперії, яка як метрополія має на меті тільки одне: повна асиміляція корінного і титульного народу своєї колонії - українців. І ця асиміляція добровільно і несвідомо проводиться вищеназваними українськими громадянами. Страшний результат такої асиміляції ми всі побачили - Крим і Лугандонщину відірвали від України без будь-якого серйозного спротиву з боку тамтешніх мешканців.
Попович Роман