Западноукраинцы помнят о жертвах ОУН-УПА

Sep 10, 2011 22:59

Тут у меня регулярно в комментах российская либеральная, э-э-э, мысль разражается вопросом об отношении местного населения западноукраиснких регионов к ОУН-УПА: "Если они уничтожали местное население, то почему там против них никто не выступает?"

Понятно, что документальные свидетельства, собранные по горячим следам, как вот эти и эти, их не убеждают, мол, это местные крестьяне наговаривали на белых и пушистых односельчан под давлением стоящих за спинами с наганами страшных, пьяных москалей-энкаведистов.

В справке СБУ от 1993 года на основании архивных документов НКВД-НКГБ-МГБ указано, что только в в 1944-1945 гг. головорезами ОУН-УПА было убито 22430 человек. Но следует учитывать, во-первых, что это только данные из центрального аппарата и только по НКВД-НКГБ-МГБ, а также то, что в этот период не все террористические акты и жертвы регистрировались в связи с тем, что тогда на значительной части территорий Западной Украины бандиты ОУН-УПА еще чувствовали себя вольготно.

В конце перестройки, когда в местных органах власти при молчаливом одобрении Горбачова и Ко националисты снова вернулись к власти, люди в западных районах Украины  начали собирать свидетельства и воспоминания выживших и родственников  убитых. Эту работу прекратило провозглашение независимости Украины. Но в
Польше стали выходить материалы, собранные в свое время в Украине.

Вот ( 1, 2) часть изданных в Польше документов, которые с 20.12.90 года по 1.08.91 года печатались в ровенской газете "Червоний прапор".

Я сегодня была на одном мероприятии Антифашистского Комитета Украины. Там ко мне подошел представитель Тернопольщины и передал один документ. Это запись о вечере памяти, проведенном в одном из сёл Тернопольской области, проведенном в память о замученных бандеровцами односельчанах - отцах, матерях, женах, детях местных жителей. Несмотря на то, что сегодня потомков замученных бандеровцами потомки убийц заставляют проставлять этих самых убийц, жива память о тех далеких событиях и о невинной крови, пролитой "героями" сегодняшней власти.

Чтобы не возникало вопросов, сразу за текстом выкладываю скан документа и предупреждаю: флуда и троллинга не потерплю: в документе указаны конкретное село и фамилии, есть сомнение - езжайте в указанное село и проверяйте - было такое мероприятие или не было. Точка.






Не забувати минулого

«... станемо густою козацькою лавой на боці Гітлера, який відчинить ворота на Схід»
 (Є.Коновалець, 1931 р., газ. «На сторожі»).

У залі Великовікнинського будинку культури відбувся вечір вшанування загиблих від зрадницької братовбивчої руки, - оунівців.

Мені і до цього не раз доводилося бувати на вечорах вшанування пам'яті закатованих бандерівцями. Але такої одностайності в ненависті до вбивць, такої світлої, незгасаючої пам'яті про загиблих не зустрічав. І це, напевне, не випадково. У Великих і Малих Вікнинах та Катюжині від бандерівських зашморгів і куль загинуло 66 мешканців, переважно дівчат, жінок, дідусів, малих дітей.

Ось під звуки траурних мелодій звучать їх імена: Тимофій, Олексій, Василь Бойки. Їм зозулі навіщували ледь 18, 16 і 14 літ... Василь і Христина Вальчишини, Яків і Лікерія Гузарі, Сусана і Аполінарія Ганжі, Андрон Люберний і його сини Трохим і Олександр, Клим, Степан, Андрон, Гордій Оніщуки, Йосип Лутькалець, Тестина Поліщук, Дарія Рубаха, Варвара Сидорчук, Макар Флорчук, Олексій Хільчук, Серафина Семенюк, Афанасій і Василь Шведи, Василь і Опанас Казнавецькі, Марія і Дмитро Маньковські... Сім'я Олекси Козака - батько і три дочки, сім'я Кіндрата Баса та десятки інших...

Ведуча вечора Р.І.Киричук читає прізвище за прізвищем, і в її голосі бринять сльози. Плачуть діти витирають нишком сльози загартовані в боях фронтовики, які бачили не одну смерть, плачуть жінки - мова йде про їх батьків, синів, дочок...схвильовано звучить розповідь про сім'ю Бойків.

- Чим завинили перед «нічними визволителями» мати, п'ятеро дітей Бойків? Чим завинили три й синочки, як дубочки? Вдерлися лісові вояки вночі у хату, де спокійно спала сім'я, закатували матір і трьох синів. На щастя, в темноті встигли заховатися під ліжком одинадцятирічний Петро і трирічна Люба, які тепер звинувачують бандерівців.

Нині дехто твердить, що вони боролися з фашистами і сталіністами. Але у Великих Вікнинах ніхто не пригадує, щоб тут хоч одного гітлерівця вояки з УПА застрелили, а якими сталіністами були ці малі діти, старі бабусі і дідусі? Коли ж вони могли ними стати, проживши при Радянській владі півтора року?

Яким сталіністом був Семен Данилович Брега? Хлібороб з хліборобів, у політику не втручався, жив спокійно, тихо. Та обрали його односельці в Котюжино головою сільвиконкому. Другого дня прийшли «хлопці з лісу» , катували, потім на вербі повісили, ще й табличку вивісили: «Хто посміє нам на шляху стати - кожного чекає така смерть».

... З тугою розповідав Кіндрат Семенович Бас про трагедію свого роду. Був на фронті, 13 місяців не одержував листів з дому, де залишилося двоє дітей сиротами - дружина померла ще 1942 року. Врешті, в Монголії, коли з боями підходили до китайського кордону, визволяючи братню країну від японських загарбників, одержав листа з рідного села: «Діти живі і здорові, а твоя родина помела від тифу, такого як і Клим Онищук, а хата згоріла, бо хлопці були п'яні і курили». Тоді він зрозумів, що сталося. Але тільки повернувшись, довідався правду про ту горобину ніч.

Батька підстерегли на березі річки, задушили. А через ніч прийшли в хату, матері відрубали руки, а тоді зачинили будинок і підпалили. Згоріли живцем мати та сини Володимир і Пилип. Марія вдома не ночувала і вранці побачила пожарище, з сусідами зібрала обгорілі кістки, їх люди повезли на кладовище. Маня туди не пішла - там на неї чекала смерть, і все ж не вбереглася. Ще траурна процесія не дійшла до цвинтаря, як у село на велосипедах приїхали бандити, зловили дівчину, затягли в стодолу, знущалися, а тоді прив'язали до коней і потягли кудись... Повезли з собою і дівчину Варвару Сидорчук, яку перед тим катували.

Руку матері Кіндрат Семенович і його брат Зіновій знайшли через два роки. Довго висіли висохлі кістки, зав'язані в хустину. На яблуні біля рідного дому.

Не може втамувати болю за рідним батьком Ольга Парфенівна Сидорчук. Її батько ще за буржуазної Польщі виступав проти окупантів західноукраїнських земель. Потім воював у Радянській Армії. Був важко поранений, і додому похоронка прийшла. Але вижив, повернувся. Та не надовго. Прийшли оунівці на його подвір'я і запропонували разом воювати за „самостійну. Не погодився : «Що ж ви розвоювалися зі старими бабами та маленькими дітьми? Воюють там, на фронті», - відповів він.

За правдиве слово і вбили.

Завідуючу бібліотекою Василину Павлівну Невідомську вбили лише за те, що книжки людям з району привозила.
... Леліяла мати дочку, одягала в сніжно-білу сорочку, мостила їй дорогу до щасливих зірок. їЙ здавалося, що сонце дитині з неба вклоняється, та вдарили громовиці - наче скажені собаки накинулися на материнські мрії Ольги Оніщук. Бандерівці вбили її, залишилась малою сиротою донечка Віра.

Жахливою смертю загинула Горпина Піщак - її живцем спалили в стодолі. Полювали на її дочку Аполлінарію Дубову, якій вдалося врятуватися. Сім місяців переховувалася з малою дитиною в чужих людей, скиртах соломи. Нишком вдалося прийти на попелище рідної хати, щоб під вишнею поховати обгорілі материнські кості.
... На згадку про маму Анастасії Невідомскій залишився лише фартушок, якого знайшли 1945 року в урочищі Гаї - вітер котив його, наче перекотиполе. В ньому втікала молода жінка Ольга Опанасівна  від напасників, коли прийшли вбивати її дідуся. Не встигла, - схопили, прив'язали до коня і потягнули.

Хто видумав оті тортури? За віщо? І для кого? Для рідних матерів, сестер? Зрозуміти цього ніхто не зможе. Не можуть цього пояснити і очевидці трагічних подій - один з перших комсомольців Вишнівеччини Антон Чубик, Уляна Ожега, Олександра Тарасюк, Федір Поліщук, Анастасія Хом'як та інші, які виступили на вечорі. Кожне слово їм давалося з болем. Багатьом випало згадувати те, що пережили в п'ять-шість років. Усі наголошували на одному: щоб ніколи не повторилося пережите.

Про це відверто сказала Феодозія Барчук - директор місцевої середньої школи:

- Ми, всі тут присутні, ніколи не забудемо бандерівське лихоліття, пам'ятаємо мертві криниці, закидані трупами дітей, жінок, і закликаємо всіх людей бути пильними. Дехто з сучасних послідовників ОУН вимагає реабілітувати УПА, а Бандері встановити пам'ятник. Народ цього не допустите, народ український ніколи не забуде страшних злочинів бандерівщини.

Через зал на сцену йдуть першокласники. В їх руках - портрети закатованих рідних, близьких, сусідів, правда дуже мало портретів збереглося. У руках горять свічки. Зал у єдиному пориві встає.

Вічна пам'ять мертвим від живих!

с. Великі Вікнини,
Збаразького району,
Тернопільської області

украина, оун-упа, террор

Previous post Next post
Up