Найбільше село у Всесвіті
Серед посушливих вітряних степів та височезних вічнозасніжених гір Середньої Азії, у самому її серці заховався невеличкий квітучий та плодючий оазис. Найдавніша задокументована держава, яка тут знаходилася, мала назву Паркан; з часом це слово трансформувалося у більш милозвучне - Фергана.
На сьогодні Ферганська долина є найбільш густонаселеним місцем пострадянського простору. Її площа складає 22 тисячі квадратних кілометрів, це розмір Львівської області, при цьому населення понад 15 мільйонів, що вшестеро більше, ніж у тій же Львівській області.
Інша справа, що в жодному місті долини населення не дотягує хоча б до півмільйона, а переважний тип забудови одноповерховий. Жодний квадратний сантиметр безцінної родючої землі не пропаде тут задарма, будучи або під житлом, або розораний під поля. Узбецька бавовна та узгенський рис відомі далеко за межами цієї замкненої в горах котловини, що дійсно більше нагадує одне село, а не тисячі поселень, розділених між трьома країнами та сотнями народів.
Ось так вона виглядає із висоти польоту літака - компактно збиті сільця та геометрично розкреслені поля, і це ще далеко не найбільш заселена її частина.
Щоб розповідь про Долину була повноцінною, варто б показати усі три країни, що на неї виходять - Узбекистан, Таджикістан та Киргизію. Я ж, із зрозумілих причин, можу розповісти тільки про останню, єдину з трьох, у якій був. Вона представлена в Долині своїми південними областями: Джалал-Абадською, Ошською та Баткенською, кадри з перших двох і покажу.
Вони робились переважно або крадькома, або з вікна машини на ходу, тому ніякої художньої цінності не представляють, але мають передати хоч якесь враження про цей край: колоритний, релігійний, патріархальний та дуже неспокійний.
На фото нижче - махаллі міста Ош: традиційні ісламські квартали, закриті для зовнішнього світу глухими стінами без вікон. Їх також можна вважати найбільш типовою житловою забудовою Долини.
Пару слів варто сказати про Баткенську область, одну з двох, у яких ми не були, і одну з наймолодших на пострадянському просторі. Це далекий південно-західний апендикс Киргизії, затиснений між сусідніми країнами. Відокремлення його відбулося в 1999 році після того, як радикальні узбецькі ісламісти намагалися через далекі райони Ошської області пробити собі пішохідний коридор із Афганістану і Таджикистану в «рідний» Узбекистан, що переросло в невеличку повноцінну війну.
Це лише один з прикладів тутешнього перманентного неспокою. Взаємна різня киргизів та узбеків 1990 та 2010 років у Киргизстані, криваве андижанське повстання (2005) в Узбекистані, громадянська війна в Таджикистані - це перелік лише того, що відбулося в пострадянські часи. А які війни й різанини бачила Долина в минулі віки, важко навіть уявити.
Якщо подивитись на карту, одразу впадає у вічі, настільки тут складні кордони і в який міцний вузол переплелися відростки трьох держав, укупі з кількома анклавами/ексклавами - повністю відірваними від своєї країни районами. При тому взаємні відносини таджиків, узбеків та киргизів не завжди теплі, в кращому випадку нейтральні. Але ж якби мова була лише про три народи. А куди тоді подіти турків-месхетинців, уйгурів, туркменів, курдів, китайців-дунган і сотні інших етносів, що тут умістилися…
Словом, Долина завжди залишатиметься пороховою бочкою, готовою спалахнути від найменшої іскри. Та поки що тут хиткий відносний спокій.
З цього місця ми повертаємось на трасу Бішкек - Ош і продовжуємо нею рух на південь. У якийсь момент дорога впритул стикується з узбецьким кордоном. Із-за нього, до речі, шлях між найбільшими містами Киргизії із здобуттям незалежності став довшим: раніше він проходив через узбецький Андижан.
Але кордон кордоном, а гріх, коли земелька пропадатиме, особливо в Середній Азії. Тому на нейтральній смузі час від часу можна було побачити то кількох овечок, то розоране поле:
У нас була запланована невелика зупинка у селі Бюргьондю (Джалал-Абадська обл.) на самому кордоні з Узбекистаном. Тут діє міжнародний пункт пропуску (тільки для місцевих) і величезний базар, куди узбеки привозять свої дешеві фрукти.
Ще одна ознака близькості цієї країни - ось такі типові напівмаршрутки:
Наш приїзд припав на велике мусульманське свято Ураза-Байрам, на честь якого ринок був ледь живий і напівпорожній, але і в такому виді він вкрай колоритний та інтернаціональний.
Киргизи (завдяки яким ми і впорались із стратегічною задачею покупки ящика черешень):
Та їх онучата.
Киргизів видають притаманні лише їм білі ковпаки.
Узбеки носять тюбетейки.
А їхні жінки - пістряві національні сукні:
Того дня яскраво нарядилися і молодші дівчата.
Хлопці з Кока-Колою. Можна собі дозволити, свято ж!
Хоч знімав на великому зумі через всю площу, мене помітили. Але для них привітатися з іноземцями - тільки за радість. Дівчата, навпаки, ніби інстинктивно уникають камери.
Як і кожен азійський базар, він сам по собі є ледь не автономним населеним пунктом з центральною площею, якимись кустарними виробництвами та власними захолустями.
Останні (куди я забрів у пошуку туалету) особливо атмосферні:
Затим поїхали далі. Перетнули річку Майлу-Суу, брудну після недавніх дощів. У її верхів’ях знаходиться однойменне місто, у радянські часи відоме урановими рудниками, ну а зараз просто одне з найдепресивніших та найстрашніших в країні, у зв’язку з цим.
Поля знаменитого узгенського рису:
Ну а звідти перебралися уже в Ошську область і сам Узген. Це досить велике (60 тис.) місто, найдавніше в Киргизстані, характерне тим, що 90% його населення складають узбеки. В ньому збереглися мінарет та мавзолей часів Караханидського ханства 10-12 ст., тобто ще домонгольської епохи.
На жаль, щільний графік не передбачав зупинки в Узгені. Хоча була можливість трохи подивитися на нього з вікна, так як центр міста одночасно є базаром і проїзд по основній дорозі уповільнений заторами.
Перше, що впадає у вічі, - велика концентрація мечетей:
Друге - типаж житлової забудови. Це, можливо, ще не махаллі у чистому вигляді, але щось дуже близьке. Високі ворота та суцільні стіни без вікон. Уся краса цих дворів спрямована всередину, а не на зовнішній показ, як більше звично для нас.
І звісно ж люди, такі яскраві й самобутні, особливо дівчата. Навіть не впевнений, чи так погано, що ми не зупинялися. Дивитися на цей колорит з відстані - одне, а опинитись у тому шумному дикому круговороті - зовсім інше…
У одязі жінок тут так само домінують яскраві сукні й хустки. Дівчина в центрі, мені здається, киргизка:
Типовою для міст Киргизії є наявність авіакаси. Коли досі не у всіх є інтернет та вміння ним користуватися…
А що таке «веб касса», навіть сам не знаю. Роздають гігабайти, не більше восьми в одні руки?
Тут же трапляються жіночі типажі, що взагалі ховають лице, якісь мулли чи муедзіни і т. д. Ми ж нарешті прориваємось через цей шумний пістрявий натовп на заміську трасу. Попереду на нас чекає Ош, але він сам по собі - тема уже для окремої розповіді.
На сьогодні Ферганська долина є найбільш густонаселеним місцем пострадянського простору. Її площа складає 22 тисячі квадратних кілометрів, це розмір Львівської області, при цьому населення понад 15 мільйонів, що вшестеро більше, ніж у тій же Львівській області.
Інша справа, що в жодному місті долини населення не дотягує хоча б до півмільйона, а переважний тип забудови одноповерховий. Жодний квадратний сантиметр безцінної родючої землі не пропаде тут задарма, будучи або під житлом, або розораний під поля. Узбецька бавовна та узгенський рис відомі далеко за межами цієї замкненої в горах котловини, що дійсно більше нагадує одне село, а не тисячі поселень, розділених між трьома країнами та сотнями народів.
Ось так вона виглядає із висоти польоту літака - компактно збиті сільця та геометрично розкреслені поля, і це ще далеко не найбільш заселена її частина.
Щоб розповідь про Долину була повноцінною, варто б показати усі три країни, що на неї виходять - Узбекистан, Таджикістан та Киргизію. Я ж, із зрозумілих причин, можу розповісти тільки про останню, єдину з трьох, у якій був. Вона представлена в Долині своїми південними областями: Джалал-Абадською, Ошською та Баткенською, кадри з перших двох і покажу.
Вони робились переважно або крадькома, або з вікна машини на ходу, тому ніякої художньої цінності не представляють, але мають передати хоч якесь враження про цей край: колоритний, релігійний, патріархальний та дуже неспокійний.
На фото нижче - махаллі міста Ош: традиційні ісламські квартали, закриті для зовнішнього світу глухими стінами без вікон. Їх також можна вважати найбільш типовою житловою забудовою Долини.
Пару слів варто сказати про Баткенську область, одну з двох, у яких ми не були, і одну з наймолодших на пострадянському просторі. Це далекий південно-західний апендикс Киргизії, затиснений між сусідніми країнами. Відокремлення його відбулося в 1999 році після того, як радикальні узбецькі ісламісти намагалися через далекі райони Ошської області пробити собі пішохідний коридор із Афганістану і Таджикистану в «рідний» Узбекистан, що переросло в невеличку повноцінну війну.
Це лише один з прикладів тутешнього перманентного неспокою. Взаємна різня киргизів та узбеків 1990 та 2010 років у Киргизстані, криваве андижанське повстання (2005) в Узбекистані, громадянська війна в Таджикистані - це перелік лише того, що відбулося в пострадянські часи. А які війни й різанини бачила Долина в минулі віки, важко навіть уявити.
Якщо подивитись на карту, одразу впадає у вічі, настільки тут складні кордони і в який міцний вузол переплелися відростки трьох держав, укупі з кількома анклавами/ексклавами - повністю відірваними від своєї країни районами. При тому взаємні відносини таджиків, узбеків та киргизів не завжди теплі, в кращому випадку нейтральні. Але ж якби мова була лише про три народи. А куди тоді подіти турків-месхетинців, уйгурів, туркменів, курдів, китайців-дунган і сотні інших етносів, що тут умістилися…
Словом, Долина завжди залишатиметься пороховою бочкою, готовою спалахнути від найменшої іскри. Та поки що тут хиткий відносний спокій.
З цього місця ми повертаємось на трасу Бішкек - Ош і продовжуємо нею рух на південь. У якийсь момент дорога впритул стикується з узбецьким кордоном. Із-за нього, до речі, шлях між найбільшими містами Киргизії із здобуттям незалежності став довшим: раніше він проходив через узбецький Андижан.
Але кордон кордоном, а гріх, коли земелька пропадатиме, особливо в Середній Азії. Тому на нейтральній смузі час від часу можна було побачити то кількох овечок, то розоране поле:
У нас була запланована невелика зупинка у селі Бюргьондю (Джалал-Абадська обл.) на самому кордоні з Узбекистаном. Тут діє міжнародний пункт пропуску (тільки для місцевих) і величезний базар, куди узбеки привозять свої дешеві фрукти.
Ще одна ознака близькості цієї країни - ось такі типові напівмаршрутки:
Наш приїзд припав на велике мусульманське свято Ураза-Байрам, на честь якого ринок був ледь живий і напівпорожній, але і в такому виді він вкрай колоритний та інтернаціональний.
Киргизи (завдяки яким ми і впорались із стратегічною задачею покупки ящика черешень):
Та їх онучата.
Киргизів видають притаманні лише їм білі ковпаки.
Узбеки носять тюбетейки.
А їхні жінки - пістряві національні сукні:
Того дня яскраво нарядилися і молодші дівчата.
Хлопці з Кока-Колою. Можна собі дозволити, свято ж!
Хоч знімав на великому зумі через всю площу, мене помітили. Але для них привітатися з іноземцями - тільки за радість. Дівчата, навпаки, ніби інстинктивно уникають камери.
Як і кожен азійський базар, він сам по собі є ледь не автономним населеним пунктом з центральною площею, якимись кустарними виробництвами та власними захолустями.
Останні (куди я забрів у пошуку туалету) особливо атмосферні:
Затим поїхали далі. Перетнули річку Майлу-Суу, брудну після недавніх дощів. У її верхів’ях знаходиться однойменне місто, у радянські часи відоме урановими рудниками, ну а зараз просто одне з найдепресивніших та найстрашніших в країні, у зв’язку з цим.
Поля знаменитого узгенського рису:
Ну а звідти перебралися уже в Ошську область і сам Узген. Це досить велике (60 тис.) місто, найдавніше в Киргизстані, характерне тим, що 90% його населення складають узбеки. В ньому збереглися мінарет та мавзолей часів Караханидського ханства 10-12 ст., тобто ще домонгольської епохи.
На жаль, щільний графік не передбачав зупинки в Узгені. Хоча була можливість трохи подивитися на нього з вікна, так як центр міста одночасно є базаром і проїзд по основній дорозі уповільнений заторами.
Перше, що впадає у вічі, - велика концентрація мечетей:
Друге - типаж житлової забудови. Це, можливо, ще не махаллі у чистому вигляді, але щось дуже близьке. Високі ворота та суцільні стіни без вікон. Уся краса цих дворів спрямована всередину, а не на зовнішній показ, як більше звично для нас.
І звісно ж люди, такі яскраві й самобутні, особливо дівчата. Навіть не впевнений, чи так погано, що ми не зупинялися. Дивитися на цей колорит з відстані - одне, а опинитись у тому шумному дикому круговороті - зовсім інше…
У одязі жінок тут так само домінують яскраві сукні й хустки. Дівчина в центрі, мені здається, киргизка:
Типовою для міст Киргизії є наявність авіакаси. Коли досі не у всіх є інтернет та вміння ним користуватися…
А що таке «веб касса», навіть сам не знаю. Роздають гігабайти, не більше восьми в одні руки?
Тут же трапляються жіночі типажі, що взагалі ховають лице, якісь мулли чи муедзіни і т. д. Ми ж нарешті прориваємось через цей шумний пістрявий натовп на заміську трасу. Попереду на нас чекає Ош, але він сам по собі - тема уже для окремої розповіді.