Жовтий Білий дім
Зранку 1 травня цього року (вихідного дня, але холодного й дощового) я вирушив у мандри півднем Вінницької області. Добиратись сюди із Вінниці незручно. До цікавих точок їхати 3-4 години, якщо вночі - не виспишся, вдень - не встигнеш нічого побачити. Тому хотілось за раз побувати у як можна більшій кількості місць, щоб потім зайвий раз не повертатися.
Опорною точкою у цій поїздці для мене виступала Вапнярка - основний залізничний вузол півдня області. З неї вранішньої (а також вечірньої) і почнемо прогулянку.
Типово для вузлових містечок, Вапнярка виникла одночасно з прокладанням залізниці, а саме у 1870 році. Тільки на відміну від Жмеринки і Козятина, двох інших транспортних важковаговиків, вона не є ні містом, ні навіть райцентром (входить до Томашпільського району). Також якщо козятинській і жмеринський вокзали відносяться до найгарніших в Україні, тутешній двірець в архітектурному плані вкрай убогий.
Біля вокзалу у 2016 році відкрили пам’ятник Єфграфу Сідалковському - головному герою сатиричного роману Олега Чорногуза «Аристократ із Вапнярки». У різних джерелах книжку називають не інакше як радянським бестселером. Повірю на слово, бо сам ні про неї, ні про автора до цього ні разу не чув, на свій сором.
Але задумка класна. Щоб розуміти, до чого на пальці у героя сидить їжачок, знову ж таки треба читати книжку. Ну а мій фотоапарат у останній момент вирішив, що цікавіше сфокусуватись на краплях води.
Більше містечка стає видно, якщо піднятись на міст над залізницею. У південно-західному напрямку від колій - симпатичний костьол за потворним сірим парканом. І так, то було точно 1 травня, хоча погодою більше схоже на 1 листопада.
upd: двоповерхова споруда лівіше від костьолу - колишня синагога (із зауважень на фб)
У мряці й тумані тонуло мереживо залізничних хитросплетінь та сотні вантажних вагонів, яких на цій станції завжди багато.
Ввечері освітлення набагато краще… хоч то було всього лиш коротке затишшя перед черговим дощем.
Вид на північ - багатоповерхівки й церква.
Вапнярка абсолютно нетуристична, тому коли навіть робив такі нейтральні фото, почув підозріле шепотіння аборигенок, що йшли мостом позаду мене. Подалі від гріха звалив углиб селища, до церкви. Вона сучасна, освячена на честь Андрія Первозванного.
Має загадкову старовинну руїну в дворі. Про церкву інформації мало, а про руїну тим більше.
Все, що залишилось від історичної забудови, так чи інакше нанизане на залізницю - чи за її парканами, чи поблизу.
Певно, найгарніший дім Вапнярки - нікому невідома пустка:
upd: колишній вокзал вузькоколійної залізниці (із зауважень на фб)
Звідти вертаємось назад у ранок і нарешті на електричку. Їде вона аж до Одеси, але мені виходити буквально через кілька зупинок - на станції «Попелюхи» в однойменному селі.
Попелюхи також виникли як станційне поселення. Вокзал зберігся історичний, кінця 19 ст. Типовий для цієї лінії - схожі є в Кодимі, Крижополі.
Це зараз станція проміжна і приймає лише електрички, а колись була вузловою. Через Попелюхи проходило продовження Гайворонської вузькоколійки, аж до Каменки-Дністровської у Молдові, із вантажним відгалуженням до цукрового заводу у сусідньому Чорномині.
Ділянку вузькоколійки розібрали в кінці 90-х. Зараз від неї залишився тільки зачинений вокзальчик, який ще можна інтуїтивно впізнати з-поміж інших темно-сірих станційних будівель. На жаль уже без таблички, але видно, де над дверима були кріплення:
Навпроти основного вокзалу стоїть церква - маленька витончена святиня, на вид того ж віку, що й село. Не-пам’ятка архітектури і одна з багатьох нікому невідомих перлин, розкиданих у глухій українській провінції.
Найкраще ж скласти уявлення про Попелюхи можна, якщо подивитись на них зі сторони: лінії електропередач позначають змійку залізниці, паралельно якій витягнулись довгі сільські вулички.
Я ж іду в сусідній Чорномин. Палац у Чорномині - один з основних об’єктів, заради яких сюди їхав.
Через село протікає запруджений струмок, спочатку я пішов на лівий, північний берег. Місцями село виглядає цілком пасторально:
Є на цій стороні і церква (1867?):
І нарешті стає видно палац. Щоб роздивитись його із цього берега, треба їхати в безлисту пору року. Але й так архітектурна задумка досі чудово вгадується: ось була головна вулиця; прибуваючим по ній гостям ще здалеку відкривалась уся краса класицистичного помешкання власників села на його найвищому пагорбі.
Атмосферні старі хати:
Від ставка також видно цукровий завод, який при наближенні виявився страхітливою руїною.
Іще один ракурс палацу:
Гарно там, і добре, що все так проглядається з одного берегу на інший.
Церква і сільський клуб:
Але пройдемо нарешті до палацу. Брами і паркану немає, та стоїть сторожка.
У 18 столітті Чорномин мав красномовну назву Розбійна. Довкола - самі густі ліси, а поруч - важливий шлях на Одесу, як тут не поживитись… Але село в цьому неспокійному місці таки виросло.
Ключовою фігурою в тутешній історії є Микола Чарномський. Про рід Чарномських я досі не чув, та й ви навряд - нічим особливим вони не виділялись, аж до ось цього персонажа. Він був касиром (а може, й не тільки касиром) Софії Челіче (Потоцької) - тієї самої вітряної панянки, на честь якої створили уманську «Софіївку».
І настільки успішним виявився цей союз для Чарномського, що скоро він навіть зміг придбати собі власне сільце (і перейменувати на честь себе красивого). І навіть збудувати там палац. Та ба, навіть на роль архітектора запросити Франца Боффо, одеського міського зодчого, що пізніше увійде в історію як автор Потьомкінських сходів і не тільки.
Палац з’явився орієнтовно в 1817-20 роках. Із 1928 р. й донині всередині діє школа. Із північного фасаду її прикриває фруктовий сад.
У період цвітіння яблунь там гарно… особливо коли хоч на хвилину прояснилося небо.
Дерева, які затуляють палац здалеку, не дають роздивитись його і зблизька. Яскравий приклад того, що відправ дурня Богу молитись. Зелені насадження - це чудово, тільки коли б вони не псували собою вигляд пам’ятки. Тим більше в селі, де з повітрям проблем немає.
Ця сторона - напівкруглий ризаліт з колонами іонічного ордеру.
Палац добряче пошарпаний, але все одно це відносно непоганий стан для Вінниччини… Видно, що школа підтримує його як може, в міру своїх скромних можливостей. Там і всередині є що глянути, тільки у вихідний зачинено.
На одному з бічних фасадів теж були колони - видно їх основи над прибудовою:
Південний фасад. Кидається у вічі несиметричність - зліва його «подовжили» уже пізніше.
З цієї сторони знаходиться шкільний стадіон і ніщо не заважає розглядали пам’ятку.
«Ви відійдіть і сфотографуйте здалеку - так буде краще видно всю його велич», - сказала мені, проходячи мимо, місцева бабця. І таке ставлення мешканців теж багато важить, навіть вірніше думається, що у цього палацу точно є майбутнє. І навіть досі трапляються в Україні села, де можуть сказати щось таке приємне, а не «хулі ти тут лазиш?».
Саме цей фасад наводять як приклад, коли називають Чорноминський палац нашим Білим домом. Або навпаки:) Хоча неозброєним оком видно, що це не так: кількість колон та вікон не співпадає, але стиль для того часу характерний. Білий дім з’явився усього на пару десятиліть раніше.
І ні, я не возив із собою у Піщанський район 20 баксів, то копія із звичайного кольорового принтера.
Обійшов палац також зі сторони прибудови.
Там ще збоку виднілась якась руїна, певно, флігель. Але із-за густих дерев не вийшла б на фото, та й так по часу я в Чорномині загуляв. Тож хутко пішов назад, зробивши ще пару кадрів на прощання.
Раритетний вказівник на виїзді:
Пройшовши знову через нескінченно довгі Попелюхи, вибрався на трасу, ловити попутку на Піщанку. Але про неї - уже іншим разом.
Опорною точкою у цій поїздці для мене виступала Вапнярка - основний залізничний вузол півдня області. З неї вранішньої (а також вечірньої) і почнемо прогулянку.
Типово для вузлових містечок, Вапнярка виникла одночасно з прокладанням залізниці, а саме у 1870 році. Тільки на відміну від Жмеринки і Козятина, двох інших транспортних важковаговиків, вона не є ні містом, ні навіть райцентром (входить до Томашпільського району). Також якщо козятинській і жмеринський вокзали відносяться до найгарніших в Україні, тутешній двірець в архітектурному плані вкрай убогий.
Біля вокзалу у 2016 році відкрили пам’ятник Єфграфу Сідалковському - головному герою сатиричного роману Олега Чорногуза «Аристократ із Вапнярки». У різних джерелах книжку називають не інакше як радянським бестселером. Повірю на слово, бо сам ні про неї, ні про автора до цього ні разу не чув, на свій сором.
Але задумка класна. Щоб розуміти, до чого на пальці у героя сидить їжачок, знову ж таки треба читати книжку. Ну а мій фотоапарат у останній момент вирішив, що цікавіше сфокусуватись на краплях води.
Більше містечка стає видно, якщо піднятись на міст над залізницею. У південно-західному напрямку від колій - симпатичний костьол за потворним сірим парканом. І так, то було точно 1 травня, хоча погодою більше схоже на 1 листопада.
upd: двоповерхова споруда лівіше від костьолу - колишня синагога (із зауважень на фб)
У мряці й тумані тонуло мереживо залізничних хитросплетінь та сотні вантажних вагонів, яких на цій станції завжди багато.
Ввечері освітлення набагато краще… хоч то було всього лиш коротке затишшя перед черговим дощем.
Вид на північ - багатоповерхівки й церква.
Вапнярка абсолютно нетуристична, тому коли навіть робив такі нейтральні фото, почув підозріле шепотіння аборигенок, що йшли мостом позаду мене. Подалі від гріха звалив углиб селища, до церкви. Вона сучасна, освячена на честь Андрія Первозванного.
Має загадкову старовинну руїну в дворі. Про церкву інформації мало, а про руїну тим більше.
Все, що залишилось від історичної забудови, так чи інакше нанизане на залізницю - чи за її парканами, чи поблизу.
Певно, найгарніший дім Вапнярки - нікому невідома пустка:
upd: колишній вокзал вузькоколійної залізниці (із зауважень на фб)
Звідти вертаємось назад у ранок і нарешті на електричку. Їде вона аж до Одеси, але мені виходити буквально через кілька зупинок - на станції «Попелюхи» в однойменному селі.
Попелюхи також виникли як станційне поселення. Вокзал зберігся історичний, кінця 19 ст. Типовий для цієї лінії - схожі є в Кодимі, Крижополі.
Це зараз станція проміжна і приймає лише електрички, а колись була вузловою. Через Попелюхи проходило продовження Гайворонської вузькоколійки, аж до Каменки-Дністровської у Молдові, із вантажним відгалуженням до цукрового заводу у сусідньому Чорномині.
Ділянку вузькоколійки розібрали в кінці 90-х. Зараз від неї залишився тільки зачинений вокзальчик, який ще можна інтуїтивно впізнати з-поміж інших темно-сірих станційних будівель. На жаль уже без таблички, але видно, де над дверима були кріплення:
Навпроти основного вокзалу стоїть церква - маленька витончена святиня, на вид того ж віку, що й село. Не-пам’ятка архітектури і одна з багатьох нікому невідомих перлин, розкиданих у глухій українській провінції.
Найкраще ж скласти уявлення про Попелюхи можна, якщо подивитись на них зі сторони: лінії електропередач позначають змійку залізниці, паралельно якій витягнулись довгі сільські вулички.
Я ж іду в сусідній Чорномин. Палац у Чорномині - один з основних об’єктів, заради яких сюди їхав.
Через село протікає запруджений струмок, спочатку я пішов на лівий, північний берег. Місцями село виглядає цілком пасторально:
Є на цій стороні і церква (1867?):
І нарешті стає видно палац. Щоб роздивитись його із цього берега, треба їхати в безлисту пору року. Але й так архітектурна задумка досі чудово вгадується: ось була головна вулиця; прибуваючим по ній гостям ще здалеку відкривалась уся краса класицистичного помешкання власників села на його найвищому пагорбі.
Атмосферні старі хати:
Від ставка також видно цукровий завод, який при наближенні виявився страхітливою руїною.
Іще один ракурс палацу:
Гарно там, і добре, що все так проглядається з одного берегу на інший.
Церква і сільський клуб:
Але пройдемо нарешті до палацу. Брами і паркану немає, та стоїть сторожка.
У 18 столітті Чорномин мав красномовну назву Розбійна. Довкола - самі густі ліси, а поруч - важливий шлях на Одесу, як тут не поживитись… Але село в цьому неспокійному місці таки виросло.
Ключовою фігурою в тутешній історії є Микола Чарномський. Про рід Чарномських я досі не чув, та й ви навряд - нічим особливим вони не виділялись, аж до ось цього персонажа. Він був касиром (а може, й не тільки касиром) Софії Челіче (Потоцької) - тієї самої вітряної панянки, на честь якої створили уманську «Софіївку».
І настільки успішним виявився цей союз для Чарномського, що скоро він навіть зміг придбати собі власне сільце (і перейменувати на честь себе красивого). І навіть збудувати там палац. Та ба, навіть на роль архітектора запросити Франца Боффо, одеського міського зодчого, що пізніше увійде в історію як автор Потьомкінських сходів і не тільки.
Палац з’явився орієнтовно в 1817-20 роках. Із 1928 р. й донині всередині діє школа. Із північного фасаду її прикриває фруктовий сад.
У період цвітіння яблунь там гарно… особливо коли хоч на хвилину прояснилося небо.
Дерева, які затуляють палац здалеку, не дають роздивитись його і зблизька. Яскравий приклад того, що відправ дурня Богу молитись. Зелені насадження - це чудово, тільки коли б вони не псували собою вигляд пам’ятки. Тим більше в селі, де з повітрям проблем немає.
Ця сторона - напівкруглий ризаліт з колонами іонічного ордеру.
Палац добряче пошарпаний, але все одно це відносно непоганий стан для Вінниччини… Видно, що школа підтримує його як може, в міру своїх скромних можливостей. Там і всередині є що глянути, тільки у вихідний зачинено.
На одному з бічних фасадів теж були колони - видно їх основи над прибудовою:
Південний фасад. Кидається у вічі несиметричність - зліва його «подовжили» уже пізніше.
З цієї сторони знаходиться шкільний стадіон і ніщо не заважає розглядали пам’ятку.
«Ви відійдіть і сфотографуйте здалеку - так буде краще видно всю його велич», - сказала мені, проходячи мимо, місцева бабця. І таке ставлення мешканців теж багато важить, навіть вірніше думається, що у цього палацу точно є майбутнє. І навіть досі трапляються в Україні села, де можуть сказати щось таке приємне, а не «хулі ти тут лазиш?».
Саме цей фасад наводять як приклад, коли називають Чорноминський палац нашим Білим домом. Або навпаки:) Хоча неозброєним оком видно, що це не так: кількість колон та вікон не співпадає, але стиль для того часу характерний. Білий дім з’явився усього на пару десятиліть раніше.
І ні, я не возив із собою у Піщанський район 20 баксів, то копія із звичайного кольорового принтера.
Обійшов палац також зі сторони прибудови.
Там ще збоку виднілась якась руїна, певно, флігель. Але із-за густих дерев не вийшла б на фото, та й так по часу я в Чорномині загуляв. Тож хутко пішов назад, зробивши ще пару кадрів на прощання.
Раритетний вказівник на виїзді:
Пройшовши знову через нескінченно довгі Попелюхи, вибрався на трасу, ловити попутку на Піщанку. Але про неї - уже іншим разом.