Земля в ілюмінаторі
Ця замітка - про дорогу до Киргизії і назад, а саме про небо, літачки й види з їх ілюмінаторів. Так вийшло, що перельотів було аж п’ять: із Борисполя в Бішкек через Алмати і назад, а також один внутрішній між найбільшими киргизькими містами, Ош - Бішкек. У всіх них я наколядував собі місце біля вікна, і хоча фото на телефон на льоту то таке, показати дещо для загального уявлення можна.
А почну з Борисполя, і правда, не тільки ж десь за бугром може бути так гарно?
І ми полетіли в ніч, але назустріч сонцю, тому менш ніж через 5 годин уже застали світанок.
А там літак пішов на зниження в Алмати, й стало можливо роздивитись щось на землі. І навіть ідентифікувати.
Озеро Сорбулак:
Що перше впадає у вічі при зниженні - гряда вічнозасніжених гір на горизонті, при чому такий задній план характерний і для Алмати, і для Бішкека. У обох випадках то Тянь-Шань, але різні його хребти. Той, що здіймається над колишньою столицею Казахстану, називається Заілійський Алатау:
Світанок в казахському аеропорту був не менш ефектний:
Терміналів тут два, більшість рейсів обслуговуються в сучасному, ВІПи - в радянському.
В Казахстан я все ж «увійшов», але тільки аби переночувати в хостелі на зворотному шляху. Для цього навіть не довелося їхати в місто.
Щодо віп-корпусу, на перший погляд ніби стандартна сталінка, але який же розкішний у неї декор в етнічному стилі:
З іншого боку від злітних смуг будують новий термінал у виді юрти. Має вийти щось цікаве, тільки невідомо коли. Будівництво тягнеться з 2007 року і зараз, схоже, законсервоване.
А ми тим часом летимо на Бішкек, в аеропорт «Манас». Переліт зовсім короткий, трохи більше півгодини.
Унизу - плодовиті поля історичного регіону Семиріччя, над якими клубиться вранішній туман:
Гори під нами незасніжені і з висоти здаються невисокими пагорбами; це якщо не придивлятись, якими крихітними виглядають між ними села, і що навіть ці незначні узвишшя вже непридатні для життя людини.
За горами звивається крупна у місцевих масштабах річка Чу, що дала назву Чуйській долині та Чуйській області Киргизії (центром якої за сумісництвом є Бішкек). А тут вона ще й виступає кордоном, зліва - уже Киргизстан.
При посадці знову видно сніжні обеліски Тянь-Шаня, підніжжям яких так само розгулює туман.
Але це уже інший хребет, Киргизький, або як вони самі його називають - Киргиз Ала-Тоо.
Гірські хребти оточують і Ош - друге за величиною місто країни, та також виступають незмінним заднім планом у аеропорту та при зльоті.
У самому ж місті виділяється священна Сулейман-гора - 5-верхий останець, з яким пов’язують царя Соломона, Заратустру та й ще багато кого й чого. Він і дійсно виглядає ніби гігантський природний храм.
А на південь від міста - знову сніжні шпилі, але то вже Памір, зовсім інша гірська система, ще більш висока й сурова, і для мене поки лише нездійсненна мрія.
Ош знаходиться на початку Ферганської долини, тому більш типові його околиці - ідеально рівні поля, де жоден квадратний сантиметр не пропадає дарма, засаджений чимось чи забудований густонаселеними махаллями.
Скоро підіймемось вище хмар.
Які не розходились майже всю дорогу, але все ж зробили поступку в найбільш цікавому місці, відкривши вид на Токтогульське водосховище - найгарніший рукотворний об’єкт Киргизстану.
Переліт Ош - Бішкек також короткий, хвилин сорок, і це у буквальному сенсі стрибок через гори:
А там уже знайома Чуйська долина.
І вражаючі за щільністю та масштабом одноповерхові передмістя Бішкека.
У столиці теж присутня своя добре помітна гора, сопка Чон-Арик. Тільки не має такого священного значення і знаходиться не в центрі, а є південною межею міста.
Бішкек ми обігнули ледь не півколом (аеропорт досить далеко за містом), але зняти його толком не вийшло: центр був під сонцем, а на передньому плані тінь від хмар.
Із півночі на столицю направлені два великі водосховища:
На внутрішньому киргизькому рейсі летіли стареньким аеробусом, що аж нутрощі крил розчехлив при посадці. Але так як ніхто не відреагував, видно, все в порядку:)
І дорога додому та в традиційну після відпустки депресію.
Вечір і дощ за вікном «Манаса»:
Із літака:
Ті ж самі хребти десь на межі двох країн.
У цьому літаку «Ейр Астани» у спинки сидінь були вмонтовані планшети, де зокрема можна дивитись карту з маршрутом літака та статистикою.
Зловісне червоно-рожеве сонце все ж пробилось крізь хмари й сигналізувало про кінець дня. У Алмати також йшов дощ.
Але зранку про нього вже нічого не нагадувало.
По вильоту з Алмати на Бориспіль роздивився ще одне озеро, Балхаш, - найбільшу внутрішню водойму Казахстану.
Хотіли заманити за собою і казахських баранців, але вони не піддалися, і Київ зустрів абсолютно безхмарною погодою. Та і взагалі українське літо виявилось чомусь більш спекотним, ніж у долинах Середньої Азії.
А почну з Борисполя, і правда, не тільки ж десь за бугром може бути так гарно?
І ми полетіли в ніч, але назустріч сонцю, тому менш ніж через 5 годин уже застали світанок.
А там літак пішов на зниження в Алмати, й стало можливо роздивитись щось на землі. І навіть ідентифікувати.
Озеро Сорбулак:
Що перше впадає у вічі при зниженні - гряда вічнозасніжених гір на горизонті, при чому такий задній план характерний і для Алмати, і для Бішкека. У обох випадках то Тянь-Шань, але різні його хребти. Той, що здіймається над колишньою столицею Казахстану, називається Заілійський Алатау:
Світанок в казахському аеропорту був не менш ефектний:
Терміналів тут два, більшість рейсів обслуговуються в сучасному, ВІПи - в радянському.
В Казахстан я все ж «увійшов», але тільки аби переночувати в хостелі на зворотному шляху. Для цього навіть не довелося їхати в місто.
Щодо віп-корпусу, на перший погляд ніби стандартна сталінка, але який же розкішний у неї декор в етнічному стилі:
З іншого боку від злітних смуг будують новий термінал у виді юрти. Має вийти щось цікаве, тільки невідомо коли. Будівництво тягнеться з 2007 року і зараз, схоже, законсервоване.
А ми тим часом летимо на Бішкек, в аеропорт «Манас». Переліт зовсім короткий, трохи більше півгодини.
Унизу - плодовиті поля історичного регіону Семиріччя, над якими клубиться вранішній туман:
Гори під нами незасніжені і з висоти здаються невисокими пагорбами; це якщо не придивлятись, якими крихітними виглядають між ними села, і що навіть ці незначні узвишшя вже непридатні для життя людини.
За горами звивається крупна у місцевих масштабах річка Чу, що дала назву Чуйській долині та Чуйській області Киргизії (центром якої за сумісництвом є Бішкек). А тут вона ще й виступає кордоном, зліва - уже Киргизстан.
При посадці знову видно сніжні обеліски Тянь-Шаня, підніжжям яких так само розгулює туман.
Але це уже інший хребет, Киргизький, або як вони самі його називають - Киргиз Ала-Тоо.
Гірські хребти оточують і Ош - друге за величиною місто країни, та також виступають незмінним заднім планом у аеропорту та при зльоті.
У самому ж місті виділяється священна Сулейман-гора - 5-верхий останець, з яким пов’язують царя Соломона, Заратустру та й ще багато кого й чого. Він і дійсно виглядає ніби гігантський природний храм.
А на південь від міста - знову сніжні шпилі, але то вже Памір, зовсім інша гірська система, ще більш висока й сурова, і для мене поки лише нездійсненна мрія.
Ош знаходиться на початку Ферганської долини, тому більш типові його околиці - ідеально рівні поля, де жоден квадратний сантиметр не пропадає дарма, засаджений чимось чи забудований густонаселеними махаллями.
Скоро підіймемось вище хмар.
Які не розходились майже всю дорогу, але все ж зробили поступку в найбільш цікавому місці, відкривши вид на Токтогульське водосховище - найгарніший рукотворний об’єкт Киргизстану.
Переліт Ош - Бішкек також короткий, хвилин сорок, і це у буквальному сенсі стрибок через гори:
А там уже знайома Чуйська долина.
І вражаючі за щільністю та масштабом одноповерхові передмістя Бішкека.
У столиці теж присутня своя добре помітна гора, сопка Чон-Арик. Тільки не має такого священного значення і знаходиться не в центрі, а є південною межею міста.
Бішкек ми обігнули ледь не півколом (аеропорт досить далеко за містом), але зняти його толком не вийшло: центр був під сонцем, а на передньому плані тінь від хмар.
Із півночі на столицю направлені два великі водосховища:
На внутрішньому киргизькому рейсі летіли стареньким аеробусом, що аж нутрощі крил розчехлив при посадці. Але так як ніхто не відреагував, видно, все в порядку:)
І дорога додому та в традиційну після відпустки депресію.
Вечір і дощ за вікном «Манаса»:
Із літака:
Ті ж самі хребти десь на межі двох країн.
У цьому літаку «Ейр Астани» у спинки сидінь були вмонтовані планшети, де зокрема можна дивитись карту з маршрутом літака та статистикою.
Зловісне червоно-рожеве сонце все ж пробилось крізь хмари й сигналізувало про кінець дня. У Алмати також йшов дощ.
Але зранку про нього вже нічого не нагадувало.
По вильоту з Алмати на Бориспіль роздивився ще одне озеро, Балхаш, - найбільшу внутрішню водойму Казахстану.
Хотіли заманити за собою і казахських баранців, але вони не піддалися, і Київ зустрів абсолютно безхмарною погодою. Та і взагалі українське літо виявилось чомусь більш спекотним, ніж у долинах Середньої Азії.