Іменем Ісуса й Марії
Було це у далекому 16 столітті, а може й ніколи не було. Польський воєвода Якуб Потоцький рятувався від нападу татар на своєму коні. Той зміг перейти убрід Дністер, але ніяк не хотів стрибати на крутий берег на рятівній стороні. Шляхтич вигукнув «Єзус-Марія!», і після цього кінь стрибнув. У вдячність за чудесний порятунок Потоцький зобов’язався заснувати обабіч річки два міста і назвати їх Маріямпіль та Єзупіль. Правда, із історичними фактами ця легенда ніяк не стикується, але ж гарна.
Між двома вже колишніми містечками усього 6 км, це якщо міряти лінійкою по карті. Але між ними пролягає Дністер, а мостів і близько нема, тому добиратись до них треба різними дорогами. Як неоднакові вони між собою у всьому - і до різних районів відносяться, і різний статус мають (Єзупіль - то аж смт), і різна складність, як добиратись. Та і враження вони залишили по собі кардинально протилежні.
Вихідний для мене почався катастрофічно - поїзд спізнився у Івано-Франківськ майже на 3 години. Ніби й пристойна наша Укрзалізниця, але іноді такий треш може утнути. У намаганні врятувати день, спочатку поїхав у Єзупіль, куди добратись узагалі не проблема, автобуси із Франика бігають часто.
Є варіант і з залізницею, електричкою на Ходорів, але після ранкової підстави якось не хотілось. Масивний сірий вокзал стоїть на західній околиці селища:
Звідти пішов у ще ледь затуманений центр, над яким видно верх церкви.
Але сам храм, хоч номінально дерев’яний і старовинний (1902), у ході останнього євроремонту вдягнули в убогий пластик, фальшбрус та блискучу бляху. При описі церкви не хочу матюкатись, тому просто змовчу.
І певно ж, якщо суто гіпотетично дорікнути настоятелю чи прихожанам за це, ще й образяться. Вони ж відремонтували церкву, зробили модно, блискуче, щоб людям не соромно показати…
Хрест у дворі дуже оптимістичний.
За пару кварталів далі від церкви звернемо направо, у великий зелений двір дитячого психоневрологічного санаторію. Головний його корпус - із трьох сторін сіра потинькована коробка. Лише колонний ґанок головного фасаду із дерев’яним балконом ще дає можливість розгледіти в ньому палац графа Дідушицького (та і то його вже утеплюють якимось гівном).
А напружена мовчазна атмосфера цього і подібних режимних закладів (оті вловимі боковим зором порухи фіранок і погляди в спину) тільки мотивують швидше звідти забратись.
Через дорогу від санаторію варто пройтись до костьолу при колишньому домініканському монастирі. У радянські часи тут була військова частина. Зараз храм діючий, а в колишніх келіях лікарня.
Потинькований будинок з еркером - колишній кінотеатр, а до того колишнє не знати що.
Костьол відбудований у 1920-23 роках (попередній не пережив Першу Світову). Свіженький і яскравий, сам-один він не може врятувати загальне враження від Єзуполя, що став одним з найбільш сірих та непривабливих місць, побачених минулого року.
Між Єзуполем та трасою Івано-Франківськ - Галич лежить село Сілець. Я відвідав його в більш пізню листопадову поїздку, але логічніше його фото помістити тут. Сілець запримітив проїздом завдяки церковним верхам, і пізніше повернувся спеціально, щоб полаятись і на його мешканців.
У селі є старенька дерев’яна церква Різдва Христового (1888) у явно аварійному стані. І що ми бачимо, замість того, щоб її врятувати, поруч звели сіру балду із залатимі куполами.
Так само благає про порятунок дзвіничка, але натомість будуть уже шпаклювати нову. Убогість сучасної архітектури порівняно з 130-річною вражає. Хотілось би помилятись, наприклад, що в селі так багато прихожан, що додали ще один храм, а цей теж відновлять… Але якось не віриться.
Я ж вертаюсь назад у жовтневу поїздку і до траси, у найближче на ній село Тязів. У осінньому кольорі Тязів виглядає досить ефектно:
І також має типову для цих країв хрещату дерев’яну церкву. Дані про рік будівництва дуже різняться: 1854 або 1930. Вона в хорошому стані.
Із Тязева починається позитивна частина замітки, хоч і далась вона нелегко.
На відміну від Єзуполя, до Маріямполя добратись складно. Усього 3 маршрутки на день, найближча станція за 8 кілометрів. Саме у Тязеві я став ловити другу на день маршрутку, і це було геть неправильне рішення: вона пролетіла повз зупинку на повній швидкості й водій навіть не глянув у мій бік.
Довелось імпровізувати. Доїхав до Галича, звідки пішки перейшов у село Тустань. Тезка стародавньої фортеці у Карпатах виглядає ось так:
У Тустані дорога роздвоюється. 99% машин повертає убік Тернополя, і лише одиниці - на Маріямпіль, до якого звідси ще 13 км. За селом почав голосувати, але короткий осінній день спливав, а нічого не ловилось.
Коли вже вирішив, що ще одна машина і вертаю назад, та сама остання машина зупинилась і підкинула мене до Водників, зменшивши відстань до цілі удвічі. Далі я вже трохи пройшовся; навколишні пейзажі палали золотом, але не вони були моєю кінцевою метою.
А кілометри за чотири до села над голим полем неочікувано показався скайлайн Маріямполя у виді верхів його церкви та костьолу «сурового режиму».
Зрештою пощастило піймати другу попутку і вже не переживати за час. Типові галичани в легковушці одразу розпізнали чужака, та все ж підвезли.
А там одразу побіг до замку, і все б добре, тільки найкраще збережена його стіна була строго проти сонця.
Замок на високому березі Дністра з’явився у 1691 році коштом гетьмана Станіслава Яна Яблоновського. Він проіснував до 1817 р., коли за наказом австрійської влади його частково розібрали. У 1820 р. із замкового каміння поруч звели палац.
Палац не пережив Першу Світову; від нього майже нічого (а то й взагалі нічого) не лишилось. Натомість від замку збережена стіна із в’їзною брамою та ще декілька фрагментів.
По всьому селу радує наявність вказівників та інформаційних табличок. На бездоріжжі у прикарпатській глибинці заховалась справжня туристична перлина.
А види Дністра, що відкриваються із замкового пагорбу, остаточно доповнюють райський оазис Маріямполя. Обгороджений оглядовий майданчик швидше символічний, насправді там варто обійти весь периметр.
Непростий то був день і ця дорога до села, але Дністрові пейзажі всього того вартували і сповна компенсували втому цими хвилинами естетичного задоволення.
І навіть просто позолочені поля й ліси навколо. Місце неймовірної краси та енергетики, і зайвий раз можна було згадати й подякувати Богу про таку удачу, як другий рік поспіль чудова погода на Покрову і можливість зустріти її в західній Україні.
Стежка униз до джерела:
На протилежному березі у контровому світлі й осінньому диму - село Побережжя:
Видно, що там є проходи аж до берега; можливо, звідти не менш красивий вид на замковий пагорб Маріямполя. Скажімо так, іноді ця думка буде мені муляти.
Ще трохи Дністра в позолоченому варіанті:
І назад у село. Одна з замкових брам зараз є входом у парк. Дикий виноград ефектно підсвітив її червоним.
Дендропарк заклали Яблоновські у 1690 році і він вважається найстарішим на Прикарпатті.
600-річний дуб:
І залишилось побачити центр села та його храми. Велику частину центру займає Біблійний сад.
Інформаційна табличка сповіщає, що він перший в Україні, закладений в 2011 році. У ньому висаджені більше 25 видів дерев та кущів, що згадуються в Біблії. Також багато тематичних скульптур.
На тлі саду видно сільські храми. Церква Воздвиження Чесного Хреста (1930):
І костьол. З 1742 року тут був монастир капуцинів, у 1782-1945 рр. належав сестрам милосердя святих Вікентія та Павла. У радянські часи чого в ньому тільки не містилось і поступово трансформувалось у колонію. Вище я назвав її «сурового режиму», але насправді тут тримають вперше засуджених жінок.
Спочатку фотографував крадькома, потім відкрито, але ні в зеленій будці, ні деінде ніяких порухів не спостерігалось.
Із Маріямполя встигав дійти до найближчої станції на вечірню електричку, але не довелося. Маршрутка із Франківська якраз приїхала у свій третій на день рейс, і цього разу я її упіймав.
Між двома вже колишніми містечками усього 6 км, це якщо міряти лінійкою по карті. Але між ними пролягає Дністер, а мостів і близько нема, тому добиратись до них треба різними дорогами. Як неоднакові вони між собою у всьому - і до різних районів відносяться, і різний статус мають (Єзупіль - то аж смт), і різна складність, як добиратись. Та і враження вони залишили по собі кардинально протилежні.
Вихідний для мене почався катастрофічно - поїзд спізнився у Івано-Франківськ майже на 3 години. Ніби й пристойна наша Укрзалізниця, але іноді такий треш може утнути. У намаганні врятувати день, спочатку поїхав у Єзупіль, куди добратись узагалі не проблема, автобуси із Франика бігають часто.
Є варіант і з залізницею, електричкою на Ходорів, але після ранкової підстави якось не хотілось. Масивний сірий вокзал стоїть на західній околиці селища:
Звідти пішов у ще ледь затуманений центр, над яким видно верх церкви.
Але сам храм, хоч номінально дерев’яний і старовинний (1902), у ході останнього євроремонту вдягнули в убогий пластик, фальшбрус та блискучу бляху. При описі церкви не хочу матюкатись, тому просто змовчу.
І певно ж, якщо суто гіпотетично дорікнути настоятелю чи прихожанам за це, ще й образяться. Вони ж відремонтували церкву, зробили модно, блискуче, щоб людям не соромно показати…
Хрест у дворі дуже оптимістичний.
За пару кварталів далі від церкви звернемо направо, у великий зелений двір дитячого психоневрологічного санаторію. Головний його корпус - із трьох сторін сіра потинькована коробка. Лише колонний ґанок головного фасаду із дерев’яним балконом ще дає можливість розгледіти в ньому палац графа Дідушицького (та і то його вже утеплюють якимось гівном).
А напружена мовчазна атмосфера цього і подібних режимних закладів (оті вловимі боковим зором порухи фіранок і погляди в спину) тільки мотивують швидше звідти забратись.
Через дорогу від санаторію варто пройтись до костьолу при колишньому домініканському монастирі. У радянські часи тут була військова частина. Зараз храм діючий, а в колишніх келіях лікарня.
Потинькований будинок з еркером - колишній кінотеатр, а до того колишнє не знати що.
Костьол відбудований у 1920-23 роках (попередній не пережив Першу Світову). Свіженький і яскравий, сам-один він не може врятувати загальне враження від Єзуполя, що став одним з найбільш сірих та непривабливих місць, побачених минулого року.
Між Єзуполем та трасою Івано-Франківськ - Галич лежить село Сілець. Я відвідав його в більш пізню листопадову поїздку, але логічніше його фото помістити тут. Сілець запримітив проїздом завдяки церковним верхам, і пізніше повернувся спеціально, щоб полаятись і на його мешканців.
У селі є старенька дерев’яна церква Різдва Христового (1888) у явно аварійному стані. І що ми бачимо, замість того, щоб її врятувати, поруч звели сіру балду із залатимі куполами.
Так само благає про порятунок дзвіничка, але натомість будуть уже шпаклювати нову. Убогість сучасної архітектури порівняно з 130-річною вражає. Хотілось би помилятись, наприклад, що в селі так багато прихожан, що додали ще один храм, а цей теж відновлять… Але якось не віриться.
Я ж вертаюсь назад у жовтневу поїздку і до траси, у найближче на ній село Тязів. У осінньому кольорі Тязів виглядає досить ефектно:
І також має типову для цих країв хрещату дерев’яну церкву. Дані про рік будівництва дуже різняться: 1854 або 1930. Вона в хорошому стані.
Із Тязева починається позитивна частина замітки, хоч і далась вона нелегко.
На відміну від Єзуполя, до Маріямполя добратись складно. Усього 3 маршрутки на день, найближча станція за 8 кілометрів. Саме у Тязеві я став ловити другу на день маршрутку, і це було геть неправильне рішення: вона пролетіла повз зупинку на повній швидкості й водій навіть не глянув у мій бік.
Довелось імпровізувати. Доїхав до Галича, звідки пішки перейшов у село Тустань. Тезка стародавньої фортеці у Карпатах виглядає ось так:
У Тустані дорога роздвоюється. 99% машин повертає убік Тернополя, і лише одиниці - на Маріямпіль, до якого звідси ще 13 км. За селом почав голосувати, але короткий осінній день спливав, а нічого не ловилось.
Коли вже вирішив, що ще одна машина і вертаю назад, та сама остання машина зупинилась і підкинула мене до Водників, зменшивши відстань до цілі удвічі. Далі я вже трохи пройшовся; навколишні пейзажі палали золотом, але не вони були моєю кінцевою метою.
А кілометри за чотири до села над голим полем неочікувано показався скайлайн Маріямполя у виді верхів його церкви та костьолу «сурового режиму».
Зрештою пощастило піймати другу попутку і вже не переживати за час. Типові галичани в легковушці одразу розпізнали чужака, та все ж підвезли.
А там одразу побіг до замку, і все б добре, тільки найкраще збережена його стіна була строго проти сонця.
Замок на високому березі Дністра з’явився у 1691 році коштом гетьмана Станіслава Яна Яблоновського. Він проіснував до 1817 р., коли за наказом австрійської влади його частково розібрали. У 1820 р. із замкового каміння поруч звели палац.
Палац не пережив Першу Світову; від нього майже нічого (а то й взагалі нічого) не лишилось. Натомість від замку збережена стіна із в’їзною брамою та ще декілька фрагментів.
По всьому селу радує наявність вказівників та інформаційних табличок. На бездоріжжі у прикарпатській глибинці заховалась справжня туристична перлина.
А види Дністра, що відкриваються із замкового пагорбу, остаточно доповнюють райський оазис Маріямполя. Обгороджений оглядовий майданчик швидше символічний, насправді там варто обійти весь периметр.
Непростий то був день і ця дорога до села, але Дністрові пейзажі всього того вартували і сповна компенсували втому цими хвилинами естетичного задоволення.
І навіть просто позолочені поля й ліси навколо. Місце неймовірної краси та енергетики, і зайвий раз можна було згадати й подякувати Богу про таку удачу, як другий рік поспіль чудова погода на Покрову і можливість зустріти її в західній Україні.
Стежка униз до джерела:
На протилежному березі у контровому світлі й осінньому диму - село Побережжя:
Видно, що там є проходи аж до берега; можливо, звідти не менш красивий вид на замковий пагорб Маріямполя. Скажімо так, іноді ця думка буде мені муляти.
Ще трохи Дністра в позолоченому варіанті:
І назад у село. Одна з замкових брам зараз є входом у парк. Дикий виноград ефектно підсвітив її червоним.
Дендропарк заклали Яблоновські у 1690 році і він вважається найстарішим на Прикарпатті.
600-річний дуб:
І залишилось побачити центр села та його храми. Велику частину центру займає Біблійний сад.
Інформаційна табличка сповіщає, що він перший в Україні, закладений в 2011 році. У ньому висаджені більше 25 видів дерев та кущів, що згадуються в Біблії. Також багато тематичних скульптур.
На тлі саду видно сільські храми. Церква Воздвиження Чесного Хреста (1930):
І костьол. З 1742 року тут був монастир капуцинів, у 1782-1945 рр. належав сестрам милосердя святих Вікентія та Павла. У радянські часи чого в ньому тільки не містилось і поступово трансформувалось у колонію. Вище я назвав її «сурового режиму», але насправді тут тримають вперше засуджених жінок.
Спочатку фотографував крадькома, потім відкрито, але ні в зеленій будці, ні деінде ніяких порухів не спостерігалось.
Із Маріямполя встигав дійти до найближчої станції на вечірню електричку, але не довелося. Маршрутка із Франківська якраз приїхала у свій третій на день рейс, і цього разу я її упіймав.