Гора Sveti Ilija
Якщо потрапити у Хорватію, то весь час просто кваситись на морі було б злочином, адже майже впритул до берегів підступають мальовничі гори з фантастичними краєвидами униз. Як тут не підкорити хоча б одну, нехай лише 700 з лишком метрів, зате фактично від нуля над рівнем моря.
Із групи 50 з чимось чоловік, добровольців зібралось аж четверо, ну і то хоч щось. Стартували із Градаца, вище якого ідуть спочатку оливкові сади, ну а вже над ними здіймаються перші вершини.
Скоро із висоти відкриється вид на все село. На горизонті од відкритого моря його прикриває довгий та вузький півострів Пелєшац, який здається близьким, а насправді до нього кілометрів 15.
Пристань Градаца:
Центр. Церву знайти легко, а от що то за обеліск і як я його ні разу не помітив із землі?..
Під готелем відпочиває наш автобус. Сьогодні обійдемось без нього.
По мірі підйому панорама за спиною розширюється. Наступне після Градаца село Бріст лежить на березі затоки і його не видно, а на дальньому виступі - Подаця.
На горі над нею видно венеціанську вежу Торре ді Подаці та костьол.
При підйомі проходимо і повз невелике кладовище з каплицею. Для наших уявлень, виглядає воно досить незвично.
Також, як і по дорозі до вежі, трапляється багато атмосферних руїн із пісковику.
Отруйний і майже безсмертний тис ягідний:
Навіть на далеких гірських стежках є вказівники, при чому до цілі вказують не відстань, а час пішого ходу, і досить точно. Кут підйому не дуже великий, але значні ділянки доріжки всипані великим камінням і складні для проходження.
А далі, за ліском, узагалі серпантин:
Зате які звідти види!
І ще через кількасот метрів стає видно весь кряж, що нависає справа, над Подацею.
Тут на сонці гріється повно мініатюрних дракончиків, і не тільки їх.
У одній зі скель над дорогою ніша з Дівою Марією.
Але це ще не верхня точка, треба йти далі.
Які все ж оманливі ці гори - зараз на фото вони виглядають як рівне плато, хоч шосе там стели. А яке насправді там велике каміння і як незручно по ньому стрибати… Стежка на плато майже не розрізняється, але її можна віднайти по маркованому камінню.
А навколо простираються, скільки бачить око, сусідні гори, поодинокі вершини й цілі кряжі:
Нижче дороги видніється щось рукотворне, ми вирішили, що то загін для худоби.
Над головою літали птахи, теплокровні й механічні:
Одна з сусідніх гір, що має назву, - святий Паскаль. Угадується завдяки руїнам каплички на вершині.
Іще один ривок, і ось вона - мета:
Хай усього 773 метри, але чесно пройдені від нуля над рівнем моря. Тепер можна хвалитись і іноземним досвідом походу в гори:)
Імпровізовану стелу прикрашають гільзи, очевидно, з останньої війни і що кому не шкода було лишити. Я теж зоставив маленьку мітку. Пам’ятається, була там і герметична коробка з журналом, де відмічались туристи з різних країн.
Також є маленьке розп’яття.
І божки із каміння, складені на удачу в дорозі.
А тепер власне чому лізли на вершину і чому саме на цю. Бо краєвиди з неї проглядаються на всі 360 градусів, і то просто ейфорія якась.
Такі різні і з кожного ракурсу по-своєму прекрасні гори:
Тут навіть уже встигла підфарбувати дерева осінь, наближення якої на узбережжі ще зовсім не відчувалось.
Десь на північ видніються далекі гірські села, але вгадати, які саме, я не зміг. По ідеї, буквально за ними починається Боснія.
Вежа у Подаці відносно вершини гори знаходиться далеко внизу і виглядає звідси крихітною та беззахисною.
А кораблик пливе просто по небу:)
Вид на південь був якраз проти сонця, тому фото і близько не передають краси тих місць. Там і море, і Бачинські озера - іще одне живописне туристичне місце, а між морем і озерами змійкою звивається дорога на Дубровник.
На нас же чекав заслужений відпочинок і дорога вниз.
І можливо, у вас виникло питання, а де власне гора Святий Ілля?:) А от так вийшло, що всю дорогу її вершина стояла проти сонця, зате у всі інші сторони було так гарно і багато чого знімати, що саму гору я не фотографував. Якщо не помиляюсь, відносно цього фото вона одразу справа. Будете в тих краях - знайдете по маркерам над стежиною…
Із групи 50 з чимось чоловік, добровольців зібралось аж четверо, ну і то хоч щось. Стартували із Градаца, вище якого ідуть спочатку оливкові сади, ну а вже над ними здіймаються перші вершини.
Скоро із висоти відкриється вид на все село. На горизонті од відкритого моря його прикриває довгий та вузький півострів Пелєшац, який здається близьким, а насправді до нього кілометрів 15.
Пристань Градаца:
Центр. Церву знайти легко, а от що то за обеліск і як я його ні разу не помітив із землі?..
Під готелем відпочиває наш автобус. Сьогодні обійдемось без нього.
По мірі підйому панорама за спиною розширюється. Наступне після Градаца село Бріст лежить на березі затоки і його не видно, а на дальньому виступі - Подаця.
На горі над нею видно венеціанську вежу Торре ді Подаці та костьол.
При підйомі проходимо і повз невелике кладовище з каплицею. Для наших уявлень, виглядає воно досить незвично.
Також, як і по дорозі до вежі, трапляється багато атмосферних руїн із пісковику.
Отруйний і майже безсмертний тис ягідний:
Навіть на далеких гірських стежках є вказівники, при чому до цілі вказують не відстань, а час пішого ходу, і досить точно. Кут підйому не дуже великий, але значні ділянки доріжки всипані великим камінням і складні для проходження.
А далі, за ліском, узагалі серпантин:
Зате які звідти види!
І ще через кількасот метрів стає видно весь кряж, що нависає справа, над Подацею.
Тут на сонці гріється повно мініатюрних дракончиків, і не тільки їх.
У одній зі скель над дорогою ніша з Дівою Марією.
Але це ще не верхня точка, треба йти далі.
Які все ж оманливі ці гори - зараз на фото вони виглядають як рівне плато, хоч шосе там стели. А яке насправді там велике каміння і як незручно по ньому стрибати… Стежка на плато майже не розрізняється, але її можна віднайти по маркованому камінню.
А навколо простираються, скільки бачить око, сусідні гори, поодинокі вершини й цілі кряжі:
Нижче дороги видніється щось рукотворне, ми вирішили, що то загін для худоби.
Над головою літали птахи, теплокровні й механічні:
Одна з сусідніх гір, що має назву, - святий Паскаль. Угадується завдяки руїнам каплички на вершині.
Іще один ривок, і ось вона - мета:
Хай усього 773 метри, але чесно пройдені від нуля над рівнем моря. Тепер можна хвалитись і іноземним досвідом походу в гори:)
Імпровізовану стелу прикрашають гільзи, очевидно, з останньої війни і що кому не шкода було лишити. Я теж зоставив маленьку мітку. Пам’ятається, була там і герметична коробка з журналом, де відмічались туристи з різних країн.
Також є маленьке розп’яття.
І божки із каміння, складені на удачу в дорозі.
А тепер власне чому лізли на вершину і чому саме на цю. Бо краєвиди з неї проглядаються на всі 360 градусів, і то просто ейфорія якась.
Такі різні і з кожного ракурсу по-своєму прекрасні гори:
Тут навіть уже встигла підфарбувати дерева осінь, наближення якої на узбережжі ще зовсім не відчувалось.
Десь на північ видніються далекі гірські села, але вгадати, які саме, я не зміг. По ідеї, буквально за ними починається Боснія.
Вежа у Подаці відносно вершини гори знаходиться далеко внизу і виглядає звідси крихітною та беззахисною.
А кораблик пливе просто по небу:)
Вид на південь був якраз проти сонця, тому фото і близько не передають краси тих місць. Там і море, і Бачинські озера - іще одне живописне туристичне місце, а між морем і озерами змійкою звивається дорога на Дубровник.
На нас же чекав заслужений відпочинок і дорога вниз.
І можливо, у вас виникло питання, а де власне гора Святий Ілля?:) А от так вийшло, що всю дорогу її вершина стояла проти сонця, зате у всі інші сторони було так гарно і багато чого знімати, що саму гору я не фотографував. Якщо не помиляюсь, відносно цього фото вона одразу справа. Будете в тих краях - знайдете по маркерам над стежиною…