Місто біля бійні №5
Адміністративний центр Саксонії, «Флоренція на Ельбі», місто величезної картинної галереї та неймовірної барокової спадщини - це все Дрезден. Для мене ж він найперше асоціюється з книжкою Курта Воннегута «Бійня №5, або Хрестовий похід дітей» - чи не найкращим антивоєнним літературним твором усіх часів.
13-15 лютого 1945 року відбулась серія бомбардувань міста військово-повітряними силами Великої Британії та США, унаслідок якої загинуло 18-25 тисяч мирних мешканців і було зруйновано близько половини будинків. Однозначного ставлення до тих подій немає і досі, але все говорить про те, що у такому виді бомбардування були невиправданими. Адже більше постраждали саме невійськові особи та споруди, а не промислові об’єкти чи транспортні розв’язки.
Тому більш імовірними причинами саме таких руйнувань називають просто демонстрацію сили, або навіть тупу помсту за аналогічно знищене нацистами місто Ковентрі. У будь-якому випадку, це зайвий приклад того, що будь-яка війна - рідкісне лайно і вийти з неї чистим не вдасться і тим, хто номінально представляє світлу сторону.
Відродження міста, що почалось у повоєнні роки, триває і досі. Масштаби і якість уже відбудованого вражають, але досі невід’ємною частиною дрезденських пейзажів є будівельні майданчики.
І велетенські крани.
Захисні паркани виконані, ніби то стріт-арт:
Німці відновлюють свою історію настільки круто, що наперед не скажеш, де автентична збережена будівля, а де реконструкція чи новобудова.
Окрім явних випадків. Наприклад, на площі Новий Ринок як нагадування нащадкам залишився стирчати обвуглений шматок величного собору Фрауенкірхе, зруйнованого начисто.
За браком коштів після війни церкву вирішили не відновлювати. Збір грошей та роботи почались лише у 1989 та 1994 роках відповідно, а у 2005 р. відбудований з нуля собор урочисто прийняв перших відвідувачів.
Дівчина в капелюшку в кадр ускочила випадково, але вдало.
Всередині недавно наче ледь не по рукам били за спробу фотографувати, зараз все куди більш лояльно.
У місті кидається у вічі, що фрагментарно споруди та скульптури темні, ніби обвуглені, і це не просто так. А ще одне нагадування про страшну минувшину, повторення якої допускати не можна.
А скульптур там надзвичайно багато:
Загубив монетку:)
Галерея «Хід князів» з’єднує Новий Ринок із Дрезденським замком. Це не малюнок, а панно, викладене із знаменитої мейсенської порцеляни.
Важко повірити, що ті страшні руйнування колись мали місце. Особливо коли бачиш сонячне дружнє місто, де весело й безтурботно бродять, їздять, їдять та скупляються тисячі туристів різних національностей та рас.
Контрастні артефакти соціалістичного періоду також присутні:
У Ту Саму картинну галерею я не ходив, раптом що. Поціновувач образотворчого мистецтва із мене ніякий, особливо при ціні за вхід від 12 євро. Але залюбки обійшов з усіх сторін Цвінгер - масштабний архітектурний комплекс, у якому міститься галерея та ще декілька музеїв. До симетричної панорами трохи не дотягнув:
Цвінгер - просто казка якась:
Тут на огляд однієї ліпнини можна півдня витратити.
Саксонська державна опера:
Дрезденський замок, він же колишня резиденція саксонських курфюрстів. Тому виглядає більше як помпезний палац, негоже було курфюрстам засідати у скромній будівлі.
Кафедральний собор Святої Трійці (Хофкірхе). У Микулинцях Тернопільської області є костьол, при будівництві якого цей собор брали за зразок. Масштаби його, звісно, менші, але загальна спадковість форм очевидна.
Також пробігся і на протилежний берег Ельби. З обох боків забудова над річкою досить зваблива, і її зручно оглядати. Он такий він, правий берег:
На горизонті впадає у вічі величезна мечеть (ой дарма вони такі толерантні тепер, як на мене…) Справедливості ради варто сказати, що це була єдина помічена мною присутність мігрантів за перший візит у Німеччину. Ні, там араби не насилують німкень на вулицях, як доповідали свого часу певні ЗМІ. Хоча можливо, вони просто зосереджені у багатшій західній Німеччині, але в колишній НДР точно тиша та ідилія.
На правому березі іще один соціалістичний привіт - рідкісна потвора… Я і у нас таких страшних будинків не пригадаю:
Саксонський фольклорний музей:
Портали правого берега:
Трамвайчик та Офіс уряду:
З лівої сторони над Ельбою тягнеться Брюльска тераса, прогулянкова зона з видом на більшість основних пам’яток міста.
Віддзеркалення:
Ну і гріх було хоч десь не залізти нагору, тим більше оглядових майданчиків у Дрездені декілька, як виявилось. Я видерся на вежу замку, з неї і подивимось на місто з висоти.
Цвінгер:
Опера:
Хофкірхе:
Шпилі Фрауенкірхе та Нової ратуші:
Та сама мечеть:
Одра за течією:
Якийсь собор на правому березі натякає, що цікаве у Дрездені не обмежується тільки історичним центром.
Та внутрішній двір замку. Тут також все ще в процесі реставрації.
Нова ратуша Дрездена знаходиться неподалік площі Старий Ринок. Величезний муніципалітет вкрай важко помістити в кадр. На вершечку вежі стоїть позолочений Геракл - покровитель міста.
Під ратушою знаходяться відомі в певних колах винні погреби, тому під такою серйозною спорудою з’явилась весела композиція «Бахус на п’яному ослі». Традиційно, на удачу їм щось натирають, у даному випадку - пальця на нозі.
Пам’ятник жінкам, що розчищали місто від руїн та сміття після війни:
Поруч із ратушою є не менш грандіозна церква Хреста Господня, що веде свою історію з 13 ст. Вона також була вщент зруйнована у війну і відновлена з нуля. На її вежі теж є оглядовий майданчик, але з мене вистачило одного, та і час уже піджимав. Треба було рухатись далі.
13-15 лютого 1945 року відбулась серія бомбардувань міста військово-повітряними силами Великої Британії та США, унаслідок якої загинуло 18-25 тисяч мирних мешканців і було зруйновано близько половини будинків. Однозначного ставлення до тих подій немає і досі, але все говорить про те, що у такому виді бомбардування були невиправданими. Адже більше постраждали саме невійськові особи та споруди, а не промислові об’єкти чи транспортні розв’язки.
Тому більш імовірними причинами саме таких руйнувань називають просто демонстрацію сили, або навіть тупу помсту за аналогічно знищене нацистами місто Ковентрі. У будь-якому випадку, це зайвий приклад того, що будь-яка війна - рідкісне лайно і вийти з неї чистим не вдасться і тим, хто номінально представляє світлу сторону.
Відродження міста, що почалось у повоєнні роки, триває і досі. Масштаби і якість уже відбудованого вражають, але досі невід’ємною частиною дрезденських пейзажів є будівельні майданчики.
І велетенські крани.
Захисні паркани виконані, ніби то стріт-арт:
Німці відновлюють свою історію настільки круто, що наперед не скажеш, де автентична збережена будівля, а де реконструкція чи новобудова.
Окрім явних випадків. Наприклад, на площі Новий Ринок як нагадування нащадкам залишився стирчати обвуглений шматок величного собору Фрауенкірхе, зруйнованого начисто.
За браком коштів після війни церкву вирішили не відновлювати. Збір грошей та роботи почались лише у 1989 та 1994 роках відповідно, а у 2005 р. відбудований з нуля собор урочисто прийняв перших відвідувачів.
Дівчина в капелюшку в кадр ускочила випадково, але вдало.
Всередині недавно наче ледь не по рукам били за спробу фотографувати, зараз все куди більш лояльно.
У місті кидається у вічі, що фрагментарно споруди та скульптури темні, ніби обвуглені, і це не просто так. А ще одне нагадування про страшну минувшину, повторення якої допускати не можна.
А скульптур там надзвичайно багато:
Загубив монетку:)
Галерея «Хід князів» з’єднує Новий Ринок із Дрезденським замком. Це не малюнок, а панно, викладене із знаменитої мейсенської порцеляни.
Важко повірити, що ті страшні руйнування колись мали місце. Особливо коли бачиш сонячне дружнє місто, де весело й безтурботно бродять, їздять, їдять та скупляються тисячі туристів різних національностей та рас.
Контрастні артефакти соціалістичного періоду також присутні:
У Ту Саму картинну галерею я не ходив, раптом що. Поціновувач образотворчого мистецтва із мене ніякий, особливо при ціні за вхід від 12 євро. Але залюбки обійшов з усіх сторін Цвінгер - масштабний архітектурний комплекс, у якому міститься галерея та ще декілька музеїв. До симетричної панорами трохи не дотягнув:
Цвінгер - просто казка якась:
Тут на огляд однієї ліпнини можна півдня витратити.
Саксонська державна опера:
Дрезденський замок, він же колишня резиденція саксонських курфюрстів. Тому виглядає більше як помпезний палац, негоже було курфюрстам засідати у скромній будівлі.
Кафедральний собор Святої Трійці (Хофкірхе). У Микулинцях Тернопільської області є костьол, при будівництві якого цей собор брали за зразок. Масштаби його, звісно, менші, але загальна спадковість форм очевидна.
Також пробігся і на протилежний берег Ельби. З обох боків забудова над річкою досить зваблива, і її зручно оглядати. Он такий він, правий берег:
На горизонті впадає у вічі величезна мечеть (ой дарма вони такі толерантні тепер, як на мене…) Справедливості ради варто сказати, що це була єдина помічена мною присутність мігрантів за перший візит у Німеччину. Ні, там араби не насилують німкень на вулицях, як доповідали свого часу певні ЗМІ. Хоча можливо, вони просто зосереджені у багатшій західній Німеччині, але в колишній НДР точно тиша та ідилія.
На правому березі іще один соціалістичний привіт - рідкісна потвора… Я і у нас таких страшних будинків не пригадаю:
Саксонський фольклорний музей:
Портали правого берега:
Трамвайчик та Офіс уряду:
З лівої сторони над Ельбою тягнеться Брюльска тераса, прогулянкова зона з видом на більшість основних пам’яток міста.
Віддзеркалення:
Ну і гріх було хоч десь не залізти нагору, тим більше оглядових майданчиків у Дрездені декілька, як виявилось. Я видерся на вежу замку, з неї і подивимось на місто з висоти.
Цвінгер:
Опера:
Хофкірхе:
Шпилі Фрауенкірхе та Нової ратуші:
Та сама мечеть:
Одра за течією:
Якийсь собор на правому березі натякає, що цікаве у Дрездені не обмежується тільки історичним центром.
Та внутрішній двір замку. Тут також все ще в процесі реставрації.
Нова ратуша Дрездена знаходиться неподалік площі Старий Ринок. Величезний муніципалітет вкрай важко помістити в кадр. На вершечку вежі стоїть позолочений Геракл - покровитель міста.
Під ратушою знаходяться відомі в певних колах винні погреби, тому під такою серйозною спорудою з’явилась весела композиція «Бахус на п’яному ослі». Традиційно, на удачу їм щось натирають, у даному випадку - пальця на нозі.
Пам’ятник жінкам, що розчищали місто від руїн та сміття після війни:
Поруч із ратушою є не менш грандіозна церква Хреста Господня, що веде свою історію з 13 ст. Вона також була вщент зруйнована у війну і відновлена з нуля. На її вежі теж є оглядовий майданчик, але з мене вистачило одного, та і час уже піджимав. Треба було рухатись далі.