Небо найкращого міста
Останнім часом так все склалося, що вийшло багато де поїздити, і писати потроху про побачені місця, відповідно, теж. І весь цей час за кадром залишилась Вінниця - місто, де зараз мій дім, і яке є опорною точкою для всіх цих поїздок. Несправедливо… Тому спробую трохи виправитись за рахунок фотографій вінницького неба. Неба? Так, просто неба. Зроблені вони були за один вечір та ранок підряд ще у середині вересня, а у світ виходять тільки сьогодні, у день четвертої річниці мого проживання у цьому чудесному місті.
Отже, прямо з роботи заскакую в трамвайчик і мчу у центр, до заходу сонця хвилин 20 і я дещо запізнююсь. Зате над собором уже підвисився молоденький місяць.
Панорама з собором і центральним мостом. Тут, правда, домінує жахлива коробка Укртелекому, яких краще б не було (і коробки, і Укртелекому).
Розливи хмар. Такі контрастні, об’ємні і кольорові вони бувають, певно, тільки восени.
Із трамвайчиком:
А десь на північному заході, куди зникло сонце, догорала вишнева заграва…
Зранку добирався уже велосипедом і в інше місце, але також умудрився спізнитись.
Хоча сонце ще не зійшло, було вже пристойно світло.
Навіть із протилежної сторони:
Для зустрічі світанку я обрав скелю за психіатричною лікарнею у місці впадіння річки Вишеньки у Південний Буг.
Але все одно ще було достатньо часу. Погратись з режимами фотоапарата:
Поклеїти панорамки:
Майже одразу до мене пристав надзвичайно товариський кіт чи кицька (хоча, здавалось, що б йому робити на дикій скелі за кладовищем у півсьомого ранку?:)) Так фотосесія неба плавно перейшла у фотосесію кота з намаганням зловити його на тлі цього неба, бо це велелюбне чудовисько одразу кидалось до ніг.
А там, на сході, все вже палало…
Хмарки:
Не спалось у цей час не тільки мені:
Не спалось і патрульним, що якраз проходили мимо, заодно перевірили чи я не наркоман. При чому, це так уже не вперше зі мною, коли ловлять у місцях та в час, де нормальних людей бути не повинно:)
Кошак, що і з ними одразу подружився та все намагався забруднити форму, отримав горде звання патрульного кота, але зрештою залишився біля мене.
Тим часом сонце нарешті вилізло із-за дерев.
До роботи ще було незвично багато часу, а так як додому недалеко, зганяв туди і ще раз назад, але вже з сарделькою. Правда і кіт за цей час на місці обзавівся вагітною подружкою.
…яка, зрештою, і втоптала майже все з космічною швидкістю.
І так само невдячно злиняла. Я знов залишився наодинці зі своїм кошаком, який після сніданку явно став спокійнішим і з’явилась змога скільки завгодно знімати його на тлі устя Вишеньки.
Отже, прямо з роботи заскакую в трамвайчик і мчу у центр, до заходу сонця хвилин 20 і я дещо запізнююсь. Зате над собором уже підвисився молоденький місяць.
Панорама з собором і центральним мостом. Тут, правда, домінує жахлива коробка Укртелекому, яких краще б не було (і коробки, і Укртелекому).
Розливи хмар. Такі контрастні, об’ємні і кольорові вони бувають, певно, тільки восени.
Із трамвайчиком:
А десь на північному заході, куди зникло сонце, догорала вишнева заграва…
Зранку добирався уже велосипедом і в інше місце, але також умудрився спізнитись.
Хоча сонце ще не зійшло, було вже пристойно світло.
Навіть із протилежної сторони:
Для зустрічі світанку я обрав скелю за психіатричною лікарнею у місці впадіння річки Вишеньки у Південний Буг.
Але все одно ще було достатньо часу. Погратись з режимами фотоапарата:
Поклеїти панорамки:
Майже одразу до мене пристав надзвичайно товариський кіт чи кицька (хоча, здавалось, що б йому робити на дикій скелі за кладовищем у півсьомого ранку?:)) Так фотосесія неба плавно перейшла у фотосесію кота з намаганням зловити його на тлі цього неба, бо це велелюбне чудовисько одразу кидалось до ніг.
А там, на сході, все вже палало…
Хмарки:
Не спалось у цей час не тільки мені:
Не спалось і патрульним, що якраз проходили мимо, заодно перевірили чи я не наркоман. При чому, це так уже не вперше зі мною, коли ловлять у місцях та в час, де нормальних людей бути не повинно:)
Кошак, що і з ними одразу подружився та все намагався забруднити форму, отримав горде звання патрульного кота, але зрештою залишився біля мене.
Тим часом сонце нарешті вилізло із-за дерев.
До роботи ще було незвично багато часу, а так як додому недалеко, зганяв туди і ще раз назад, але вже з сарделькою. Правда і кіт за цей час на місці обзавівся вагітною подружкою.
…яка, зрештою, і втоптала майже все з космічною швидкістю.
І так само невдячно злиняла. Я знов залишився наодинці зі своїм кошаком, який після сніданку явно став спокійнішим і з’явилась змога скільки завгодно знімати його на тлі устя Вишеньки.