Шматочок Франції під Погребищем
Вилазка у Спичинці. Вилазка, у якій мені вдалось відвідати тільки одне село, бо воно досить таки віддалене й важкодоступне, і це той випадок, коли дорога до цілі набагато довша ніж її безпосереднє відвідування. Але воно того варте, бо я нарешті побачив палац, який давно хотів побачити.
У деякі села Погребищенського району автобусом узагалі не дістатись, а в інші формально в розкладі він є, але може бути тупо відмінений. У цьому плані Спичинцям пощастило: хай і двічі на тиждень, автобус сюди на бус.комі має рівень надійності більше 90%.
Від Погребища усього 11 км, але він долає їх за 40 хв, бо заходить у всі села по дорозі. І ось наша зупинка - «Школа», адже школа це і є палац, і нам в ось ці старовинні ворота.
Перший великий палац у стилі класицизм тут з’явився в кінці 18 ст., коли селом володіли Собанські. У 1880 році він благополучно згорів (залишилось тільки одне крило, яке згодом стало офіциною). На той момент Спичинці уже встигли перейти в придане до Генріка Тишкевича, який одружився на Терезі Собанській, а класицизм вийшов із моди. Тому новий палац, хоч і менший, звели в ефектному неоренесансному стилі.
За основу для нього брали замки долини Луари у Франції. Хоча ні розмірами, ні пишнотою він до них не дотягує, але певні спільні риси таки є.
Йому пощастило вижити у виді школи, із майже первозданним екстер’єром. Єдине, дарма його пофарбували в біле. Історично палац був жовтий з виділеними білим рельєфними елементами, так було б явно симпатичніше. Ну і як видно, він уже потрохи скидає недолугу фарбу.
Садибний парк займав 40 гектар і тягнувся аж до ставка на Росі. Упорядковував його надпродуктивний Діонісій Макклер (тільки напередодні я застав ще два його парки у Жмеринському районі). Як і у обох випадках там, зараз можна тільки здогадуватись, яким прекрасним цей парк був.
Навколо палацу він більш-менш розчищений стараннями працівників школи чи школярів, а далі хащі. А оскільки після дощу була велика роса, у ті хащі я не поліз.
Мальовничі руїни невідомо чого (певно, це те саме крило старого палацу):
Крапельки:
Школа була зачинена і навколо нікого, тому всередину не потрапив. Лише коли виходив уже із воріт, назустріч пройшов мужик з великим ножем, але якщо навіть до школи, проситись у нього мені чомусь не схотілось.
- Доброго дня, - сказав я.
- Здрастє, - відповів мужик з великим ножем і пішов собі далі.
Коло воріт садиби є лікарня, яка від початку була будинком управителя.
Тут же під нею я уперше в житті погладив вівцю і вперше в житті мене буцнув баран.
- А трафарет з датою будівництва сфотографували? От же… - наїхала на мене бабця з червоним носом, яка, певно, прийшла про всяк випадок постерегти овець. Отже, на майбутнє, обов’язково фоткайте дату, щоб не образити почуття аборигенів:)
Вона ж відправила мене подивитись «дуже красивий» клуб у протилежному кінці села. Треба пройти до церкви, і далі направо до пам’ятника.
Церква, до речі, ось, дивно чому її не всю укатали в позолочену жерсть, а тільки отак. Несолідно якось, не по-пацанськи.
Ну а за пам’ятником село фактично закінчується, тому варіантів, що там було клубом, небагато. Або оце:
Або скоріше все ж це, але на табличці написано, що то сільрада:
Але ж схоже на клуб. Словом, додумайте самі, що з переліченого з точки зору радянської людини може вважатись красивим.
Ще в Спичинцях оригінальні зупинки. Ця на виїзді з села, а ті що коло церкви, школи, там ще й відповідно церква та школа під дахом зображені.
Потріскане цегляне із датою 1930 - щось від колгоспу, це уже на виході в сторону Погребища.
Там же - ставки на Росі:
Ну і ті ж самі 11 кілометрів назад, тільки пішки. Подолав я їх досить швидко, тим більше хмари розійшлися (коли я все пофоткав потемну, ага). Майже не зупинявся, тільки зробив по дорозі панораму села з немилозвучною назвою Педоси. А щоб встигнути на найближчий автобус на Вінницю, до Погребища розігнався до нормальної такої середньої швидкості 6,4 кілометри за годину.
У деякі села Погребищенського району автобусом узагалі не дістатись, а в інші формально в розкладі він є, але може бути тупо відмінений. У цьому плані Спичинцям пощастило: хай і двічі на тиждень, автобус сюди на бус.комі має рівень надійності більше 90%.
Від Погребища усього 11 км, але він долає їх за 40 хв, бо заходить у всі села по дорозі. І ось наша зупинка - «Школа», адже школа це і є палац, і нам в ось ці старовинні ворота.
Перший великий палац у стилі класицизм тут з’явився в кінці 18 ст., коли селом володіли Собанські. У 1880 році він благополучно згорів (залишилось тільки одне крило, яке згодом стало офіциною). На той момент Спичинці уже встигли перейти в придане до Генріка Тишкевича, який одружився на Терезі Собанській, а класицизм вийшов із моди. Тому новий палац, хоч і менший, звели в ефектному неоренесансному стилі.
За основу для нього брали замки долини Луари у Франції. Хоча ні розмірами, ні пишнотою він до них не дотягує, але певні спільні риси таки є.
Йому пощастило вижити у виді школи, із майже первозданним екстер’єром. Єдине, дарма його пофарбували в біле. Історично палац був жовтий з виділеними білим рельєфними елементами, так було б явно симпатичніше. Ну і як видно, він уже потрохи скидає недолугу фарбу.
Садибний парк займав 40 гектар і тягнувся аж до ставка на Росі. Упорядковував його надпродуктивний Діонісій Макклер (тільки напередодні я застав ще два його парки у Жмеринському районі). Як і у обох випадках там, зараз можна тільки здогадуватись, яким прекрасним цей парк був.
Навколо палацу він більш-менш розчищений стараннями працівників школи чи школярів, а далі хащі. А оскільки після дощу була велика роса, у ті хащі я не поліз.
Мальовничі руїни невідомо чого (певно, це те саме крило старого палацу):
Крапельки:
Школа була зачинена і навколо нікого, тому всередину не потрапив. Лише коли виходив уже із воріт, назустріч пройшов мужик з великим ножем, але якщо навіть до школи, проситись у нього мені чомусь не схотілось.
- Доброго дня, - сказав я.
- Здрастє, - відповів мужик з великим ножем і пішов собі далі.
Коло воріт садиби є лікарня, яка від початку була будинком управителя.
Тут же під нею я уперше в житті погладив вівцю і вперше в житті мене буцнув баран.
- А трафарет з датою будівництва сфотографували? От же… - наїхала на мене бабця з червоним носом, яка, певно, прийшла про всяк випадок постерегти овець. Отже, на майбутнє, обов’язково фоткайте дату, щоб не образити почуття аборигенів:)
Вона ж відправила мене подивитись «дуже красивий» клуб у протилежному кінці села. Треба пройти до церкви, і далі направо до пам’ятника.
Церква, до речі, ось, дивно чому її не всю укатали в позолочену жерсть, а тільки отак. Несолідно якось, не по-пацанськи.
Ну а за пам’ятником село фактично закінчується, тому варіантів, що там було клубом, небагато. Або оце:
Або скоріше все ж це, але на табличці написано, що то сільрада:
Але ж схоже на клуб. Словом, додумайте самі, що з переліченого з точки зору радянської людини може вважатись красивим.
Ще в Спичинцях оригінальні зупинки. Ця на виїзді з села, а ті що коло церкви, школи, там ще й відповідно церква та школа під дахом зображені.
Потріскане цегляне із датою 1930 - щось від колгоспу, це уже на виході в сторону Погребища.
Там же - ставки на Росі:
Ну і ті ж самі 11 кілометрів назад, тільки пішки. Подолав я їх досить швидко, тим більше хмари розійшлися (коли я все пофоткав потемну, ага). Майже не зупинявся, тільки зробив по дорозі панораму села з немилозвучною назвою Педоси. А щоб встигнути на найближчий автобус на Вінницю, до Погребища розігнався до нормальної такої середньої швидкості 6,4 кілометри за годину.