Небо і сни води, ч. 1
Бувають у нашому житті подорожі, які довго і заздалегідь плануються. А інші трапляються спонтанно. І от якось мені подумалось, що у «списку бажань» набралось одразу декілька цікавих сіл, переважно Калинівського району, які можна об’їхати за раз. І так туди захотілось, що було то тільки в п’ятницю ввечері, а уже суботнього ранку я вантажив своє велочудовисько у вагон приміського поїзду Вінниця - Хмельницький.
Навряд хто б додумався їхати ним до кінцевої точки, бо це займе аж 4 години (автобусом удвічі швидше). Зате цей поїзд петляє багатьма населеними пунктами, для яких є єдиним залізничним транспортом. Одним із них є село Уладівка, ні разу не туристичне, та досить цікаве. Хоча вокзал у Уладівці похмурий, він великий і діючий, що для простого села уже непогано. Але ж то і далеко не найцікавіше, що тут є.
Від вокзалу їду дивитись село. По-перше, цукровий завод, трубу якого видно ще звіддаля.
Старовинна і по-своєму прекрасна промислова забудова, на жаль, практично зруйнована. Завод уже більше десяти років не діє і активно розтягається на цеглу. Традиційно залишається тільки труба (чи то її незручно валити, чи там цегла нестандартна).
На момент моїх відвідин ще устояла заводська стіна з датою 1936 (але явно старіша на вид), а зараз вже й не факт, що вона є.
І зовнішній мур, складений з каміння, тому також непридатний на розбір. Та й на тому треба дякувати, ви тільки подивіться на нього - справжній замок…
Із західної сторони - ставки, від яких відкривається такий вид. Будиночок з круглими вікнами на даху - дім управляючого, пам’ятка архітектури. Цікаво, чи спинить це когось.
Зі сторони центрального заїзду устояло чимало пережитків минулого, од яких аж віє духом відмерлих епох. Як от бараки працівників заводу, де і досі умудряються мешкати люди.
Або недіюча вже бібліотека.
Далі через центр пробираюсь на інший бік річки, звідки і розрослась Уладівка. Дорога проходить мимо пари озерець…
…і долини, з якої можна здалеку оцінити масштаб заводу.
Хтось неслабо накурив…
Південний Буг у цих краях в основному рівнинний, але трішки скель є.
На цій стороні колись була панська садиба, про яку зараз нагадує лише облізла брама.
Можливо і ще щось устояло, але так заросло кущами і бур’яном, що узагалі не видно. Тільки ось такий будинок з натяком на старовину.
Трохи поодаль - Успенська церква 1859 року.
Капличка або склеп у церковному дворі.
І старезний хрест:
На кургані над дорогою стоїть пам’ятник дивного вигляду і невідомо кому:
Центральна площа Уладівки має ледь не містечковий вигляд. Під великою сільрадою сидить дерев’яний кобзар.
Етно зупинка:
Маленька церква, збудована у 2009-11 роках з ініціативи двох жителів села у пам’ять про їх батьків.
Із Уладівки вирушаю на північ, у Пиків. Дорога туди паршива, зате хоч абсолютно пряма.
Іноді думається, що на українському прапорі не вистачає зеленої смужки між синім і жовтим полотнами.
Пиків - насправді дуже давнє подільське містечко, ще у другій половині 16 ст. мало власний замок. Історичні перипетії зрештою призвели до того, що нині це просто велике село, але з купою розкиданих у просторі пам’яток, що нагадують про багате і величне минуле. У Пикова є власний хороший сайт.
Ну а зустріло село мене гніздом лелек, що вирішили жити шведською сім’єю.
Район, куди я потрапив, має назву Новий Пиків, хоча «новим» він став ще у 1611 році, коли тут почали селитись євреї. Традиційно для Поділля, нині про них нагадує тільки кіркут.
Майже всі євреї містечка були знищені 30 травня 1942 року. Але мацеви на кладовищі і досі доглянуті.
Дорога до Старого Пикова пролягає над долиною і ставком на красивій річці з романтичною назвою Снивода. Тут і коров’ячі стада на тлі обрубку старого хреста, і полохливі чаплі, які традиційно тримаються на відстані.
А вдалині уже видніється і найближча пам’ятка - костьол:
Костьол Пресвятої Трійці 1774 (1777?) року. У радянські часи використовувався як склад, відтоді ж має клеймо у виді червоної зірки над порталом. А останні роки і зовсім стоїть пусткою.
Всередину можна вільно зайти, але метрові бур’яни, якими забите подвір’я, свідчать, що то нікому не треба. Якщо в Пикові досі і є католики, їх одиниці. Під монументальними склепіннями ще чудово тримається древня ліпнина.
Поруч з костьолом стоїть пошта, а історично це міщанська управа, де деякий час проживав юний Михайло Коцюбинський з батьками.
Найоригінальніша пам’ятка села - громадський туалет 1916 року. Це зараз він у полі, а тоді його збудували поруч з базарною площею. Він ще й діє до сих пір.
Далі - старе кладовище, понад яким стоїть церква Олександра Невського. Простецька споруда з силікатної цегли нічим не схожа на свою тезку - красень-собор, знищений у 30-ті роки, який тепер можна побачити лише на рідкісних фотографіях.
На самому цвинтарі є куди скромніша на вид, але набагато древніша церква, найстаріша будівля Пикова. Про неї на сайті є наступна інформація:
У праці «Труды Подольского епархиального комитета» повідомляється: «Приходская Свято-Троицкая церковь есть одна из древнейших деревянных церквей в Подолии; её постройка относится к 1699 году; (…)
Проте, якщо колись вона й була дерев’яною, давно уже обшита ззовні невідомо чим.
Біля церкви звертає на себе увагу доглянуте поховання графа Олександра Сафонова, одного з останніх власників Пикова й сусідньої Жигалівки. За графа у містечку з’явились два заводи, млин, олійня, вищезгаданий собор, клалися дороги з бруківки. За всіма відгуками він був геть добрим паном, настільки добрим, що про нього пам’ятають і досі.
За православним кладовищем є католицьке, що уже заросло до стану лісу. На ньому виділяється усипальниця, яка своєю витонченою архітектурою зробила б честь і Личакову, і іншим тому подібним. Тут покоїться Ян Романський - крупний цукрозаводчик, один з піонерів цієї галузі на Поділлі.
Букви колись відлиті з олова, і не лінь же було комусь виколупувати.
Герб Романських:
Із трьох статуй, що прикрашали усипальницю, повністю вціліла лише центральна фігура Богоматері.
Багато хрестів і надгробків навколо також побиті. Хто ж ви, анонімні «герої», що так відважно борються з мертвими?
Старезна комора за кладовищем.
Наступне село - Жигалівка, яка взагалі-то просто мала бути транзитним пунктом від Пикова до Іванова. Тим цінніші її знахідки.
У селі є церква, яка не має статусу пам’ятки, та і взагалі про неї жодної інформації. За такого розкладу ні на що особливе і не очікуєш, а тут раптом така неймовірна краса.
Окрім церкви, у Жигалівці вижив старий водяний млин.
Штучний водоспад на греблі:
Якась будівля на древній гранітній основі через дорогу від млина:
Став на Сниводі розділений на прямокутні сектори для розведення риби.
І ще один погляд на Жигалівку:
Дорога до Іванова правим берегом Сниводи на більшості карт навіть не позначена, тільки на супутникових знімках видно. Тим не менш, то ідеально рівна ґрунтівка, якою їхати у суху погоду - саме задоволення. Стало можливо навіть експериментувати з фотографуванням «на льоту», та й небо того дня було дійсно особливе.
Навряд хто б додумався їхати ним до кінцевої точки, бо це займе аж 4 години (автобусом удвічі швидше). Зате цей поїзд петляє багатьма населеними пунктами, для яких є єдиним залізничним транспортом. Одним із них є село Уладівка, ні разу не туристичне, та досить цікаве. Хоча вокзал у Уладівці похмурий, він великий і діючий, що для простого села уже непогано. Але ж то і далеко не найцікавіше, що тут є.
Від вокзалу їду дивитись село. По-перше, цукровий завод, трубу якого видно ще звіддаля.
Старовинна і по-своєму прекрасна промислова забудова, на жаль, практично зруйнована. Завод уже більше десяти років не діє і активно розтягається на цеглу. Традиційно залишається тільки труба (чи то її незручно валити, чи там цегла нестандартна).
На момент моїх відвідин ще устояла заводська стіна з датою 1936 (але явно старіша на вид), а зараз вже й не факт, що вона є.
І зовнішній мур, складений з каміння, тому також непридатний на розбір. Та й на тому треба дякувати, ви тільки подивіться на нього - справжній замок…
Із західної сторони - ставки, від яких відкривається такий вид. Будиночок з круглими вікнами на даху - дім управляючого, пам’ятка архітектури. Цікаво, чи спинить це когось.
Зі сторони центрального заїзду устояло чимало пережитків минулого, од яких аж віє духом відмерлих епох. Як от бараки працівників заводу, де і досі умудряються мешкати люди.
Або недіюча вже бібліотека.
Далі через центр пробираюсь на інший бік річки, звідки і розрослась Уладівка. Дорога проходить мимо пари озерець…
…і долини, з якої можна здалеку оцінити масштаб заводу.
Хтось неслабо накурив…
Південний Буг у цих краях в основному рівнинний, але трішки скель є.
На цій стороні колись була панська садиба, про яку зараз нагадує лише облізла брама.
Можливо і ще щось устояло, але так заросло кущами і бур’яном, що узагалі не видно. Тільки ось такий будинок з натяком на старовину.
Трохи поодаль - Успенська церква 1859 року.
Капличка або склеп у церковному дворі.
І старезний хрест:
На кургані над дорогою стоїть пам’ятник дивного вигляду і невідомо кому:
Центральна площа Уладівки має ледь не містечковий вигляд. Під великою сільрадою сидить дерев’яний кобзар.
Етно зупинка:
Маленька церква, збудована у 2009-11 роках з ініціативи двох жителів села у пам’ять про їх батьків.
Із Уладівки вирушаю на північ, у Пиків. Дорога туди паршива, зате хоч абсолютно пряма.
Іноді думається, що на українському прапорі не вистачає зеленої смужки між синім і жовтим полотнами.
Пиків - насправді дуже давнє подільське містечко, ще у другій половині 16 ст. мало власний замок. Історичні перипетії зрештою призвели до того, що нині це просто велике село, але з купою розкиданих у просторі пам’яток, що нагадують про багате і величне минуле. У Пикова є власний хороший сайт.
Ну а зустріло село мене гніздом лелек, що вирішили жити шведською сім’єю.
Район, куди я потрапив, має назву Новий Пиків, хоча «новим» він став ще у 1611 році, коли тут почали селитись євреї. Традиційно для Поділля, нині про них нагадує тільки кіркут.
Майже всі євреї містечка були знищені 30 травня 1942 року. Але мацеви на кладовищі і досі доглянуті.
Дорога до Старого Пикова пролягає над долиною і ставком на красивій річці з романтичною назвою Снивода. Тут і коров’ячі стада на тлі обрубку старого хреста, і полохливі чаплі, які традиційно тримаються на відстані.
А вдалині уже видніється і найближча пам’ятка - костьол:
Костьол Пресвятої Трійці 1774 (1777?) року. У радянські часи використовувався як склад, відтоді ж має клеймо у виді червоної зірки над порталом. А останні роки і зовсім стоїть пусткою.
Всередину можна вільно зайти, але метрові бур’яни, якими забите подвір’я, свідчать, що то нікому не треба. Якщо в Пикові досі і є католики, їх одиниці. Під монументальними склепіннями ще чудово тримається древня ліпнина.
Поруч з костьолом стоїть пошта, а історично це міщанська управа, де деякий час проживав юний Михайло Коцюбинський з батьками.
Найоригінальніша пам’ятка села - громадський туалет 1916 року. Це зараз він у полі, а тоді його збудували поруч з базарною площею. Він ще й діє до сих пір.
Далі - старе кладовище, понад яким стоїть церква Олександра Невського. Простецька споруда з силікатної цегли нічим не схожа на свою тезку - красень-собор, знищений у 30-ті роки, який тепер можна побачити лише на рідкісних фотографіях.
На самому цвинтарі є куди скромніша на вид, але набагато древніша церква, найстаріша будівля Пикова. Про неї на сайті є наступна інформація:
У праці «Труды Подольского епархиального комитета» повідомляється: «Приходская Свято-Троицкая церковь есть одна из древнейших деревянных церквей в Подолии; её постройка относится к 1699 году; (…)
Проте, якщо колись вона й була дерев’яною, давно уже обшита ззовні невідомо чим.
Біля церкви звертає на себе увагу доглянуте поховання графа Олександра Сафонова, одного з останніх власників Пикова й сусідньої Жигалівки. За графа у містечку з’явились два заводи, млин, олійня, вищезгаданий собор, клалися дороги з бруківки. За всіма відгуками він був геть добрим паном, настільки добрим, що про нього пам’ятають і досі.
За православним кладовищем є католицьке, що уже заросло до стану лісу. На ньому виділяється усипальниця, яка своєю витонченою архітектурою зробила б честь і Личакову, і іншим тому подібним. Тут покоїться Ян Романський - крупний цукрозаводчик, один з піонерів цієї галузі на Поділлі.
Букви колись відлиті з олова, і не лінь же було комусь виколупувати.
Герб Романських:
Із трьох статуй, що прикрашали усипальницю, повністю вціліла лише центральна фігура Богоматері.
Багато хрестів і надгробків навколо також побиті. Хто ж ви, анонімні «герої», що так відважно борються з мертвими?
Старезна комора за кладовищем.
Наступне село - Жигалівка, яка взагалі-то просто мала бути транзитним пунктом від Пикова до Іванова. Тим цінніші її знахідки.
У селі є церква, яка не має статусу пам’ятки, та і взагалі про неї жодної інформації. За такого розкладу ні на що особливе і не очікуєш, а тут раптом така неймовірна краса.
Окрім церкви, у Жигалівці вижив старий водяний млин.
Штучний водоспад на греблі:
Якась будівля на древній гранітній основі через дорогу від млина:
Став на Сниводі розділений на прямокутні сектори для розведення риби.
І ще один погляд на Жигалівку:
Дорога до Іванова правим берегом Сниводи на більшості карт навіть не позначена, тільки на супутникових знімках видно. Тим не менш, то ідеально рівна ґрунтівка, якою їхати у суху погоду - саме задоволення. Стало можливо навіть експериментувати з фотографуванням «на льоту», та й небо того дня було дійсно особливе.