Берестейська фортеця - місце вічної слави і вічної ганьби: v1snyk

v1snyk

Берестейська фортеця - місце вічної слави і вічної ганьби

Jan 06, 2018 18:04

Якщо говорити про Білорусь туристичну, то фортеця у Бресті - чи не перше, що приходить у голову. І я, опинившись у цьому місті, не став винятком із тисяч людей, що відвідують її щороку. Звісно, по самому Бресту я також пройшовся, але для початку приділив увагу його найвідомішій частині - це музей залізничної техніки і, по-перше, - Крэпасць…

Всередину я потрапив через Північні або Олександрівські ворота. Всього із восьми воріт форту до нашого часу збереглося п’ять.

Отже, ми на території Корбинського, найбільшого за площею укріплення фортеці на її північній стороні. На горизонті височіє обеліск, виконаний у формі багнету гвинтівки-трьохлінійки, який стоїть аж на території цитаделі.

Але цитадель буде трошки пізніше, а поки - менш відомі об’єкти. Раз я вже туди заїхав, хотів подивитись якнайбільше. Звісно, не все встиг, територія комплексу гігантська і могла б зайняти чи не весь день, не ходив на Тереспільське укріплення, що знаходиться у прикордонній зоні…

По сторонам від Олександрівських воріт збереглись два бастіони - Західний та Східний. Вони далеко від основних туристичних потоків, лежать в руїнах і часто опиняються поза увагою подорожуючих. Почнемо із Західного.

Варто сказати і про історію, тільки дуже коротко (ви ж і так все знаєте, або погуглите за необхідності, якщо що забули, правда, правда?).

Фортецю почали будувати у 1833 році за проектом Карла Оппермана. Природними її захисниками були рукави Мухавця у місці його впадіння у Західний Буг, до яких додали ще штучних ровів. Твердиня укріплювалась за проектами великих інженерів, Тотлбена - у 1864-88 роках, Карбишева - у 1913-15. Правда, у Першу Світову росіяни не стали використовувати її, а відступили, частково підірвавши.

Найвизначніший же період життя форту - Друга Світова. Одна з крайніх точок СРСР, він був обстріляний німецькою артилерією у 4:15 ранку 22 червня, ще через півгодини почався штурм. Неготовий до цього гарнізон був роздроблений на окремі частини.

Тим не менш, радянські війська змогли організуватись і дати відсіч ворогу, зосередившись переважно у Корбинському укріпленні та цитаделі. Блискавичне, як думалось, оволодіння фортом затягнулось для нацистів на тижні. Офіційно останній його захисник, майор Гаврилов, був узятий у полон тільки 23 липня.

Історія оборони містить у собі чимало білих плям. Документів майже не лишилось, свідчення збирались у очевидців, часто - через багато років потому. Тому розрізнити зараз, що було правдою, а що - міфом, дуже важко. Досить популярними є версії про окремих людей, що ще довго чинили спротив нацистам, аж до липня 1942 року.

На цю тему є проникливий роман Бориса Васильєва «В списках не значился», який я радив би прочитати усім, незалежно од віку, хоча він і виданий під маркою дитячої літератури.

Всередині бастіону не дуже цікаво. А ще там засмічено і стихійний туалет. Білоруське бидло у цьому плані аніскільки не відрізняється від нашого.

Східний бастіон.

Дивлячись на нього, хто був у Керчі або Тараканові, неодмінно відчує дежавю. Рука Тотлбена, який приклався до всіх трьох, дуже добре угадується.

Ну а нам пора у цитадель. Для цього уперше перетнемо Мухавець, вода якого має виражений червоний колір. Не знаю причини, але такий кривавий відтінок для цього місця ну дуже символічний.

Найбільш виразний монумент музею - «Мужність», зведений у 1971 році.

Перед ним - законсервовані руїни костьолу і колегіуму єзуїтів та алея міст-героїв.

Зворотна сторона монументу прикрашена найрізноманітнішими барельєфами на тему оборони фортеці.

Куди більше пощастило Свято-Миколаївському гарнізонному собору 1840-х років, який нині повністю відреставрований. У різні часи довелось йому побувати і костьолом, і армійським клубом.

Є на території і нова церква, зведена кілька років тому.

Чи не найвідомішою для фото локацією є Холмські ворота, страшно посічені кулями й снарядами, але все одно цілісні. Вид зсередини цитаделі.

І ззовні. Монашки йдуть від монастиря, а я якраз до нього.

Кадр без людей.

Ця сторона - Волинське укріплення. На його території є руїна, на яку часто не звертають уваги, костьол бернардинського монастиря 18 ст. Під час війни всередині знаходився госпіталь.

Монастир діючий - православний жіночий. Цікавий тим, що також займає колишні фортечні приміщення, а саме полкову школу.

Миколаївські ворота або дорога в Євросоюз. Далі вже прикордонна зона.

Тому вертаюсь додивлятись цитадель. Чимало казарм добре збереглися до нашого часу, інші не пережили війну і були законсервовані у стані руїн.

Площадка з артилерією.

Звідусіль кривавий Мухавець.

На його березі знаходиться іще один визначний монумент - «Спрага». Водопостачання фортеці було порушено в перший же день війни, і буквально кожна крапля води для її оборонців вартувала людських життів.

Ще пару кадрів з цитаделі і потихеньку пробираємось до виходу.

Перед колишнім пороховим погребом - площадка з великою кількістю танків.

Виконаний у формі зірки головний вхід до музею, через який усі нормальні люди заходять, а я вийшов.

Ну і варто сказати про згадану у заголовку ганьбу. Менш ніж за 2 роки до описаної вище героїчної оборони нацисти також штурмували фортецю, тільки тоді радянські війська були їх союзниками. Затиснений між двох вогнів польський гарнізон під командуванням генерала Плісовського відступив в ніч на 17 вересня 1939 року. А уже 22 числа фортецю урочисто передали СРСР, на честь чого провели спільний парад вермахту та червоної армії.

Історію пишуть переможці, тому цей факт не особливо відомий. Але як же іноді витончено вона мстить за це.

Колорадський вірус крокує Білоруссю.

Зі сторони міста є кілька тематичних графіті.

А там, далі, вже височіють брестські висотки, що так дико контрастують з цим місцем, яке, здається, з якогось іншого, жорстокого життя, якого у нашому світі і бути не могло…

І навіть покинувши територію фортеці, раз-по-раз можна натикатись на характерні її артефакти уже на відстані.

Ну а тепер заглянемо в обіцяний музей залізничної техніки, благо, він буквально через дорогу.

Експозиція досить велика і заслуговувала б окремого репортажу. Якби не надто поверхневі мої знання в області цього виду транспорту, із-за яких підписи під фото були б від сили «ось дореволюційний паровоз, а ось радянський локомотив, є дрезина, а тут ще паровоз…» Тому пройдемось дуже коротко.