На охороні коси
Навіть якщо ви чимало поїздили по Криму, є велика ймовірність, що ніколи не чули про цю фортецю. Ба, навіть корінні мешканці далеко не всі про неї знають, лише за назвою можуть здогадатися, де вона знаходиться.
А називається ця фортеця Арабатською і стоїть в основі одноіменної стрілки. При чому це саме стрілка отримала назву від фортеці, а не навпаки.
В середині XVII століття у турок виникла необхідність перекрити прохід на півострів через піщану косу - для захисту від набігів козаків та калмиків. Хто саме керував проектуванням та будівництвом невідомо, але попрацювали вони на славу - могутні стіни пережили багато віків і, сподіваюсь, стоятимуть ще довше. Дата зведення також невідома. Перша письмова згадка - 1651 рік.
Спочатку це була лише одна башня з гарматами і прилеглими залізними воротами, що перекривали дорогу вглиб півострова, але поступово вона виросла до вражаючої за розмірами твердині неправильної форми з п’ятьма бастіонами та надворотною башнею.
Тим не менш, історичних подій на долю фортеці випало небагато. Уперше вона здалась під час нападу козаків у 1668 році. У 1737-ому її успішно штурмували спільні сили козаків та російських військ, а у 1771 - уже чисто російських, під керівництвом князя Василя Долгорукого.
З приєднанням Криму до Російської імперії стратегічне значення фортеці зійшло нанівець, і поступово вона почала занепадати. Останньою, по суті, важливою для Арабату подією була Кримська війна, коли два батальйони захищали в цьому місці прохід на півострів. Захистили.
Під час Великої Вітчизняної війни тут не відбулось жодних видатних битв, хоча локальні протистояння, звісно, траплялись - гріх було не використати надійні кам’яні мури. Німці устигли прорити від фортеці до Сиваша протитанковий рів, укріплений бетонними ДОТами, що добре збереглись і донині.
Можливо, найбільшої біди твердиня зазнала не од війн та часу, а із-за мирних жителів, які у 20-30-ті роки минулого століття почали було здирати її облицювання для власних потреб, але влада швидко втрутилась. На превелике щастя, навколо немає великих населених пунктів, відповідно, смітити й руйнувати тут теж нема кому.
У сучасному вигляді Арабат добре зберіг усі свої стіни і укріплення. Зсередини він майже повністю засипаний землею і зовсім малодосліджений. Посушлива і віддалена від великих міст земля не надто приваблювала дослідників навіть у радянські роки. Остання (і чи не перша?) експедиція відбулася у 1988 році.
За свідченнями із тих же 20-30-х років, тоді тут ще стояла мечеть, пізніше, найімовірніше, підірвана. Археологами була досліджена баня і казарми. В принципі, ось і все. Внутрішні будівлі фортеці разом з, можливо, великою кількістю таємниць і несподіванок ще чекають на своїх відкривачів під товстим шаром ґрунту.
З протилежної від моря сторони до твердині підступають болотисті води Сивашу.
Отакі напівпустельні рослини - нормальне явище для цієї солоної посушливої землі.
Окрема історія - як сюди дістатись. Безперечно, Арабат є найбільш важкодоступним із усіх об’єктів Криму, про які я вже писав чи планую писати.
Найближчий населений пункт - село Кам’янське (історична назва - Ак-Монай), що знаходиться за 3-4 км на південний схід. Але в це село не ходить рейсовий транспорт. Узагалі ніякий. Зовсім. Хоча старезна зупинка на головній вулиці свідчить, що колись він тут був.
Варіантів як дістатись декілька. По-перше, звісно, своєю машиною. По-друге - будь-яким поїздом лінії Джанкой - Керч до станції Петрове і далі автостопом/пішки (варіант, який обрав я). Хоча попутних машин тут відверто небагато.
Є й третій варіант - забронювати місця у одній з баз відпочинку села. На їхніх сайтах я бачив пропозиції забрати відпочивальників своїм транспортом від однієї з найближчих залізничних станцій чи просто селищ.
Кам’янське, розташоване просто на березі Азовського моря, вдало цим скористалося. Майже всі прибережні вулиці складаються з баз відпочинку та пансіонатів. Від села і до фортеці тягнуться вражаючі (і майже безлюдні!) золотисті пляжі. На жаль, випробувати море не вдалось, було вже надто холодно.
Протягом останніх місяців пару разів зустрічав інформацію, що біля фортеці зараз базується військова частина РФ. Кримська половина Арабатської стрілки за селом Соляним (12 км на північно-захід від Кам’янського) оголошена прикордонною зоною і має обмежений доступ. Також закритий для відвідувачів мис Казантип, про який я писав раніше.
По інший бік Кам’янського - ще одна місцева пам’ятка, Ак-Монайські каменоломні. Туди я не ходив (думалось, устигну ще), але без них нотатка про ці місця була б неповною. Тому я запозичив 4 фотографії з сайту crimea.vgorode.ua.
Це зараз каменоломні стали цікавинкою для туристів і місцем для змагань з підземного орієнтування. А за часів Катерини II сюди відправляли виключно примусово - неугодних солдат та інших каторжників. Стіни підземель досі зберігають їх малюнки.
Добутий камінь йшов на будівництво найближчих поселень, зокрема Феодосії.
Після громадянської війни тут був фільтраційний табір для осіб «непролетарського» походження. А в 90-і роки XX ст. тут ще й переховувалась місцева банда. В цих моторошних підземеллях досі є непоховані останки - чи то каторжників, чи то жертв фільтраційного табору.
Зараз це величезні і вкрай заплутані галереї, загальною довжиною понад 30 км. Існує легенда, що одним з тунелів можна дійти аж до Аджимушкайських каменоломень, тих, що в Керчі.
На жаль, відвідувачів тут набагато більше, отже більше і сміття, і сучасних дибілоїдних графіті.
Як і у випадку з фортецею, каменоломні залишились поза увагою археологів. Можливо, колись настане час і знайдуться охочі їх дослідити. А поки вони зберігають свої мовчазні таємниці. Мовчить і стара покинута фортеця на березі Азовського моря. Хтозна, скільки секретів береже вона під товстим шаром землі, часу і людської крові.
Фото зроблені 21 вересня 2013.
А називається ця фортеця Арабатською і стоїть в основі одноіменної стрілки. При чому це саме стрілка отримала назву від фортеці, а не навпаки.
В середині XVII століття у турок виникла необхідність перекрити прохід на півострів через піщану косу - для захисту від набігів козаків та калмиків. Хто саме керував проектуванням та будівництвом невідомо, але попрацювали вони на славу - могутні стіни пережили багато віків і, сподіваюсь, стоятимуть ще довше. Дата зведення також невідома. Перша письмова згадка - 1651 рік.
Спочатку це була лише одна башня з гарматами і прилеглими залізними воротами, що перекривали дорогу вглиб півострова, але поступово вона виросла до вражаючої за розмірами твердині неправильної форми з п’ятьма бастіонами та надворотною башнею.
Тим не менш, історичних подій на долю фортеці випало небагато. Уперше вона здалась під час нападу козаків у 1668 році. У 1737-ому її успішно штурмували спільні сили козаків та російських військ, а у 1771 - уже чисто російських, під керівництвом князя Василя Долгорукого.
З приєднанням Криму до Російської імперії стратегічне значення фортеці зійшло нанівець, і поступово вона почала занепадати. Останньою, по суті, важливою для Арабату подією була Кримська війна, коли два батальйони захищали в цьому місці прохід на півострів. Захистили.
Під час Великої Вітчизняної війни тут не відбулось жодних видатних битв, хоча локальні протистояння, звісно, траплялись - гріх було не використати надійні кам’яні мури. Німці устигли прорити від фортеці до Сиваша протитанковий рів, укріплений бетонними ДОТами, що добре збереглись і донині.
Можливо, найбільшої біди твердиня зазнала не од війн та часу, а із-за мирних жителів, які у 20-30-ті роки минулого століття почали було здирати її облицювання для власних потреб, але влада швидко втрутилась. На превелике щастя, навколо немає великих населених пунктів, відповідно, смітити й руйнувати тут теж нема кому.
У сучасному вигляді Арабат добре зберіг усі свої стіни і укріплення. Зсередини він майже повністю засипаний землею і зовсім малодосліджений. Посушлива і віддалена від великих міст земля не надто приваблювала дослідників навіть у радянські роки. Остання (і чи не перша?) експедиція відбулася у 1988 році.
За свідченнями із тих же 20-30-х років, тоді тут ще стояла мечеть, пізніше, найімовірніше, підірвана. Археологами була досліджена баня і казарми. В принципі, ось і все. Внутрішні будівлі фортеці разом з, можливо, великою кількістю таємниць і несподіванок ще чекають на своїх відкривачів під товстим шаром ґрунту.
З протилежної від моря сторони до твердині підступають болотисті води Сивашу.
Отакі напівпустельні рослини - нормальне явище для цієї солоної посушливої землі.
Окрема історія - як сюди дістатись. Безперечно, Арабат є найбільш важкодоступним із усіх об’єктів Криму, про які я вже писав чи планую писати.
Найближчий населений пункт - село Кам’янське (історична назва - Ак-Монай), що знаходиться за 3-4 км на південний схід. Але в це село не ходить рейсовий транспорт. Узагалі ніякий. Зовсім. Хоча старезна зупинка на головній вулиці свідчить, що колись він тут був.
Варіантів як дістатись декілька. По-перше, звісно, своєю машиною. По-друге - будь-яким поїздом лінії Джанкой - Керч до станції Петрове і далі автостопом/пішки (варіант, який обрав я). Хоча попутних машин тут відверто небагато.
Є й третій варіант - забронювати місця у одній з баз відпочинку села. На їхніх сайтах я бачив пропозиції забрати відпочивальників своїм транспортом від однієї з найближчих залізничних станцій чи просто селищ.
Кам’янське, розташоване просто на березі Азовського моря, вдало цим скористалося. Майже всі прибережні вулиці складаються з баз відпочинку та пансіонатів. Від села і до фортеці тягнуться вражаючі (і майже безлюдні!) золотисті пляжі. На жаль, випробувати море не вдалось, було вже надто холодно.
Протягом останніх місяців пару разів зустрічав інформацію, що біля фортеці зараз базується військова частина РФ. Кримська половина Арабатської стрілки за селом Соляним (12 км на північно-захід від Кам’янського) оголошена прикордонною зоною і має обмежений доступ. Також закритий для відвідувачів мис Казантип, про який я писав раніше.
По інший бік Кам’янського - ще одна місцева пам’ятка, Ак-Монайські каменоломні. Туди я не ходив (думалось, устигну ще), але без них нотатка про ці місця була б неповною. Тому я запозичив 4 фотографії з сайту crimea.vgorode.ua.
Це зараз каменоломні стали цікавинкою для туристів і місцем для змагань з підземного орієнтування. А за часів Катерини II сюди відправляли виключно примусово - неугодних солдат та інших каторжників. Стіни підземель досі зберігають їх малюнки.
Добутий камінь йшов на будівництво найближчих поселень, зокрема Феодосії.
Після громадянської війни тут був фільтраційний табір для осіб «непролетарського» походження. А в 90-і роки XX ст. тут ще й переховувалась місцева банда. В цих моторошних підземеллях досі є непоховані останки - чи то каторжників, чи то жертв фільтраційного табору.
Зараз це величезні і вкрай заплутані галереї, загальною довжиною понад 30 км. Існує легенда, що одним з тунелів можна дійти аж до Аджимушкайських каменоломень, тих, що в Керчі.
На жаль, відвідувачів тут набагато більше, отже більше і сміття, і сучасних дибілоїдних графіті.
Як і у випадку з фортецею, каменоломні залишились поза увагою археологів. Можливо, колись настане час і знайдуться охочі їх дослідити. А поки вони зберігають свої мовчазні таємниці. Мовчить і стара покинута фортеця на березі Азовського моря. Хтозна, скільки секретів береже вона під товстим шаром землі, часу і людської крові.
Фото зроблені 21 вересня 2013.