Щолкіне. Станція самотності
Наступне на черзі - Щолкіне. З одного боку, наймолодше місто Криму, в той же час - одне із найбільш депресивних. Ну і не обійти увагою Кримську АЕС, нерозривно з ним пов’язану.
Для тих, хто не в курсі. Місто Щолкіне закладене у 1978 році як селище будівельників і майбутніх працівників Кримської АЕС, що зводилась по сусідству і мала вирішити купу енергетичних проблем Криму. На будівництво станції були кинуті величезні гроші і сили, але наприкінці 80-х у зв’язку з аварією на ЧАЕС та поглибленням економічної кризи СРСР будівництво призупинили (1987), а потім і повністю заморозили (1989). На додачу, місцевість, вибрана для зведення, виявилась потенційно сейсмічно активною.
Така доля у ті роки спіткала досить багато АЕС по усьому Союзі. Але якщо для сформованих міст це було не так відчутно, то для молодого Щолкіно стало справжньою катастрофою. Населення, історичний максимум якого складав 16 тисяч, опинилось фактично без роботи. Інфраструктура зношувалась, а грошей на оновлення узяти було нізвідки, отже, виникли проблеми з постачанням води, світла і тепла.
Зараз чисельність жителів містечка за різними даними складає 8-11 тисяч і в некурортні місяці вечорами багатоповерхівки дивляться на світ здебільшого темними вікнами. Мабуть, опинись Щолкіне далеко від моря, ситуація дедалі тільки б ускладнювалась. Але, на щастя, воно знайшло в собі сили відродитись у якості курорту - навіть після того як місцевий популярний фестиваль Казантип утік у Попівку.
На 2013 рік курортно-розважальна інфраструктура міста не далеко зайшла від ембріонального стану, активно йшла розбудова по приморській лінії. Відпочиваючих тут не дуже багато - дається взнаки віддаленість від цивілізації та слабка розкрученість.
До Щолкіного ходять прямі автобуси із Сімферополя, Феодосії, Керчі і Судака. Найближча залізнична станція називається Сім Колодязів і знаходиться у смт Леніне, звідти також ходять автобуси і досить часто. Саме селище теж раніше називалось Сім Колодязів. Узагалі комунізм у місцевих назвах зашкалює - Леніне, Ленінське, Іллічове, Кірове - і це все в радіусі якихось 8 км.
Спочатку ми не доїдемо до самого Щолкіного, а вийдемо на останній зупинці села Семенівка і відправимось прямо на АЕС. Дорога од зупинки майже пряма, але розбита і абсолютно безлюдна. З обох боків - руїни колишньої величі.
Якщо надумаєте повторити маршрут, будьте обережні - багато досить агресивних собак. Приготуйтесь пригостити їх хлібом чи ломакою, залежно хто як їх любить.
На жаль, від самої станції мало що залишилось. Пов’язані з нею об’єкти почали розбирати дуже давно, а ті, що ще стоять, - у приватній власності.
Ось у дворі цієї гігантської споруди навпроти реактора мирно живуть коні, кури та собаки.
Фото я робив в кінці травня 2013 року, а якщо вірити останнім публікаціям в Інтернеті, через кілька місяців будівлю уже майже повністю знищили.
Сам реактор станції виглядає ще більш вражаюче, але зсередини його також точать черви - вирізають і здають багатотонні металеві багатства.
Дорога до реактора перерита бульдозерами, розвішені попереджувальні заборонні таблички. Тим не менш, зазвичай самі охоронці за помірну платню можуть провести екскурсію по його нутрощам. Я утримався, напевно, дарма. Спробуй доберись тепер туди, та і хтозна, може уже й нема на що дивитись.
Нинішня «влада» Криму заявляла про майбутнє будівництво на цьому місці індустріального парку «Щолкіне».
З південного боку від реактора був проритий канал до Акташського озера, яке мало стати охолоджувачем.
Акташське озеро - величезна за площею водойма, але із-за маленької глибини майже повністю пересихає. Це місце стало житлом для величезної кількості птахів. З протилежної, південної частини озера знаходиться великий орнітологічний заказник.
Дорога понад берегом така ж безлюдна. Тим не менш, недалеко від неї час від часу трапляються якісь невеличкі забудови (ферми? підприємства?) з уже добре знайомими зграями собак. Навколо дуже багато вітряків, частина яких досі працює.
А от сонячна електростанція також покинута.
Обігнувши станцію, повертаємо на північ - до цивілізації та до моря.
Щолкіне знаходиться на захід від мису Казантип, на березі бухти Руської, з протилежного боку - бухта Татарська і село Мисове. Вони обидві досить мілководні і швидко прогріваються (уже у травні - прохолодно, але можна). Татарська більш дика і безлюдна. Малесенька затока на самій її півночі на карті позначена як Сракомийка:) - можливо, завдяки нудистам.
Мис Казантип - укритий степовими рослинами риф, пам’ятка природи. Створює цікавий водорозділ - в той час, як біля берегів Щолкіно був шторм, у Татарці море майже не ворушилось.
Незважаючи на охоронний статус, з півдня на мис наступає кладовище, а в його серцевині знаходиться якась нафтовидобувна маячня (на фото справа).
Із Казантипу відкривається чудовий панорамний вид на Мисове і Щолкіно (зліва і справа відповідно). Правда, похмура погода попсувала фотки.
Ну і нарешті про саме містечко. Як я говорив, воно досить тихе і малонаселене. Забудова багатоповерхова, типова для 80-х років. Якщо абстрагуватись від моря з одного боку, можна уявити себе у спальному мікрорайоні якогось середньостатистичного центральноукраїнського міста.
Місцева фішка - у Щолкіному немає вулиць, одна суцільна нумерація будинків. Музеїв і цікавинок також майже немає. Знаменита ротонда Терешкової, і та розвалилась. Замість неї звели аж дві - одна, на тому ж місці, але виглядає інакше, друга виглядає так само, але захована у дворі однієї з баз відпочинку.
Від ротонди відкривається вид на чудовий приазовський пляж.
Саме місто, зважаючи на репутацію, вражає чистотою і акуратністю. Ні, тут насправді класно. Відсутність коштів явно перекривається дбайливістю і любов’ю місцевих жителів. У центрі помірно людно, на диво багато дітей. До речі про місцевих жителів, яким я хочу виказати окрему похвалу - принаймні ті, що мені трапились того дня, - дуже привітні і товариські, зовсім не схожі на традиційно вовкуватих і агресивних кримчан.
Так виглядає одна з центральних алей.
Ну і, очевидно, головна «площа» Щолкіного. Після окупації отримала ублюдську назву «рузге вєсни».
Ось в принципі і все, що я хотів розказати про це місто, яке виявилось насправді набагато кращим, ніж можна про нього подумати в контексті усіх історичних потрясінь, що сталися за його коротку історію.
Фото зроблені 25 травня 2013.
Для тих, хто не в курсі. Місто Щолкіне закладене у 1978 році як селище будівельників і майбутніх працівників Кримської АЕС, що зводилась по сусідству і мала вирішити купу енергетичних проблем Криму. На будівництво станції були кинуті величезні гроші і сили, але наприкінці 80-х у зв’язку з аварією на ЧАЕС та поглибленням економічної кризи СРСР будівництво призупинили (1987), а потім і повністю заморозили (1989). На додачу, місцевість, вибрана для зведення, виявилась потенційно сейсмічно активною.
Така доля у ті роки спіткала досить багато АЕС по усьому Союзі. Але якщо для сформованих міст це було не так відчутно, то для молодого Щолкіно стало справжньою катастрофою. Населення, історичний максимум якого складав 16 тисяч, опинилось фактично без роботи. Інфраструктура зношувалась, а грошей на оновлення узяти було нізвідки, отже, виникли проблеми з постачанням води, світла і тепла.
Зараз чисельність жителів містечка за різними даними складає 8-11 тисяч і в некурортні місяці вечорами багатоповерхівки дивляться на світ здебільшого темними вікнами. Мабуть, опинись Щолкіне далеко від моря, ситуація дедалі тільки б ускладнювалась. Але, на щастя, воно знайшло в собі сили відродитись у якості курорту - навіть після того як місцевий популярний фестиваль Казантип утік у Попівку.
На 2013 рік курортно-розважальна інфраструктура міста не далеко зайшла від ембріонального стану, активно йшла розбудова по приморській лінії. Відпочиваючих тут не дуже багато - дається взнаки віддаленість від цивілізації та слабка розкрученість.
До Щолкіного ходять прямі автобуси із Сімферополя, Феодосії, Керчі і Судака. Найближча залізнична станція називається Сім Колодязів і знаходиться у смт Леніне, звідти також ходять автобуси і досить часто. Саме селище теж раніше називалось Сім Колодязів. Узагалі комунізм у місцевих назвах зашкалює - Леніне, Ленінське, Іллічове, Кірове - і це все в радіусі якихось 8 км.
Спочатку ми не доїдемо до самого Щолкіного, а вийдемо на останній зупинці села Семенівка і відправимось прямо на АЕС. Дорога од зупинки майже пряма, але розбита і абсолютно безлюдна. З обох боків - руїни колишньої величі.
Якщо надумаєте повторити маршрут, будьте обережні - багато досить агресивних собак. Приготуйтесь пригостити їх хлібом чи ломакою, залежно хто як їх любить.
На жаль, від самої станції мало що залишилось. Пов’язані з нею об’єкти почали розбирати дуже давно, а ті, що ще стоять, - у приватній власності.
Ось у дворі цієї гігантської споруди навпроти реактора мирно живуть коні, кури та собаки.
Фото я робив в кінці травня 2013 року, а якщо вірити останнім публікаціям в Інтернеті, через кілька місяців будівлю уже майже повністю знищили.
Сам реактор станції виглядає ще більш вражаюче, але зсередини його також точать черви - вирізають і здають багатотонні металеві багатства.
Дорога до реактора перерита бульдозерами, розвішені попереджувальні заборонні таблички. Тим не менш, зазвичай самі охоронці за помірну платню можуть провести екскурсію по його нутрощам. Я утримався, напевно, дарма. Спробуй доберись тепер туди, та і хтозна, може уже й нема на що дивитись.
Нинішня «влада» Криму заявляла про майбутнє будівництво на цьому місці індустріального парку «Щолкіне».
З південного боку від реактора був проритий канал до Акташського озера, яке мало стати охолоджувачем.
Акташське озеро - величезна за площею водойма, але із-за маленької глибини майже повністю пересихає. Це місце стало житлом для величезної кількості птахів. З протилежної, південної частини озера знаходиться великий орнітологічний заказник.
Дорога понад берегом така ж безлюдна. Тим не менш, недалеко від неї час від часу трапляються якісь невеличкі забудови (ферми? підприємства?) з уже добре знайомими зграями собак. Навколо дуже багато вітряків, частина яких досі працює.
А от сонячна електростанція також покинута.
Обігнувши станцію, повертаємо на північ - до цивілізації та до моря.
Щолкіне знаходиться на захід від мису Казантип, на березі бухти Руської, з протилежного боку - бухта Татарська і село Мисове. Вони обидві досить мілководні і швидко прогріваються (уже у травні - прохолодно, але можна). Татарська більш дика і безлюдна. Малесенька затока на самій її півночі на карті позначена як Сракомийка:) - можливо, завдяки нудистам.
Мис Казантип - укритий степовими рослинами риф, пам’ятка природи. Створює цікавий водорозділ - в той час, як біля берегів Щолкіно був шторм, у Татарці море майже не ворушилось.
Незважаючи на охоронний статус, з півдня на мис наступає кладовище, а в його серцевині знаходиться якась нафтовидобувна маячня (на фото справа).
Із Казантипу відкривається чудовий панорамний вид на Мисове і Щолкіно (зліва і справа відповідно). Правда, похмура погода попсувала фотки.
Ну і нарешті про саме містечко. Як я говорив, воно досить тихе і малонаселене. Забудова багатоповерхова, типова для 80-х років. Якщо абстрагуватись від моря з одного боку, можна уявити себе у спальному мікрорайоні якогось середньостатистичного центральноукраїнського міста.
Місцева фішка - у Щолкіному немає вулиць, одна суцільна нумерація будинків. Музеїв і цікавинок також майже немає. Знаменита ротонда Терешкової, і та розвалилась. Замість неї звели аж дві - одна, на тому ж місці, але виглядає інакше, друга виглядає так само, але захована у дворі однієї з баз відпочинку.
Від ротонди відкривається вид на чудовий приазовський пляж.
Саме місто, зважаючи на репутацію, вражає чистотою і акуратністю. Ні, тут насправді класно. Відсутність коштів явно перекривається дбайливістю і любов’ю місцевих жителів. У центрі помірно людно, на диво багато дітей. До речі про місцевих жителів, яким я хочу виказати окрему похвалу - принаймні ті, що мені трапились того дня, - дуже привітні і товариські, зовсім не схожі на традиційно вовкуватих і агресивних кримчан.
Так виглядає одна з центральних алей.
Ну і, очевидно, головна «площа» Щолкіного. Після окупації отримала ублюдську назву «рузге вєсни».
Ось в принципі і все, що я хотів розказати про це місто, яке виявилось насправді набагато кращим, ніж можна про нього подумати в контексті усіх історичних потрясінь, що сталися за його коротку історію.
Фото зроблені 25 травня 2013.