Чорноріченський каньйон
Чорнові варіанти заміток з моїх кримських подорожей планувались у форматі заохочувальних розповідей про маловідомі місця із запрошенням їх відвідати. На жаль, усім відомі події, які стались уже після того, для багатьох перекреслили можливість таких подорожей. Відповідно й моя писанина стала швидше просто спогадами.
Тим не менш, заохочення до відвідування цих чудових місць я видаляти не буду. Мало як воно поверне у майбутньому.
На замітку тим, хто любить красиві усамітнені місця або просто захоплюється туризмом, хочу розповісти про Чорноріченський каньйон поблизу Севастополя. Це місце не надто відоме широкому загалу (хоча добратись туди зовсім нескладно), а за відгуками тих, хто бачив ще й Великий каньйон Криму, як мінімум не поступається йому у красі.
Отже, ми стартуємо із Севастополя, із невеличкої автостанції на розв’язці «5-й кілометр». Нас цікавлять автобуси до села Тернівка (на станції є розклад, рух через кожну годину-півтори). Проте їхати потрібно не до самої Тернівки, а до села Чорноріччя.
Чорноріччя (або Чоргунь) поділяється на дві відокремлені частини - Верхнє і Нижнє. В саме село автобуси заходять украй рідко, тому найімовірніше доведеться зійти на зупинці на трасі. Із траси повертаємо вправо і рухаємося асфальтною дорогою. Вона веде нас спочатку через Верхнє Чорноріччя, потім - кладовище, далі - Нижнє. В Нижньому Чорноріччі над дорогою височіє Чоргуньска вежа, яка залишилась тут ще з часів князівства Феодоро або з перших захОдів турок. Зацікавлені загуглять, а ми ідемо далі.
Трохи нижче вежі - площа з зупинкою (саме тою, куди рідко заходять автобуси) і колодязем.
Від площі повертаємо на ґрунтову дорогу зліва. Через кілька метрів натикаємось на ворота заказника. Далі прохід заборонено, але будка лісника закрита наглухо, тому потискаємо плечима і йдемо на правопорушення. (Хоча, варто відзначити, може й даремно в заказник можна вільно потрапити - там і сям нам попадались купи сміття, одна ділянка лісу вигоріла явно не без участі людей. Як не сумно, єдиний спосіб зберегти такі чудові місця - нікого туди не пускати).
Далі рухаємось дорогою уже в межах заказнику. Справа від нас тягнуться якісь незрозумілі відгороджені ділянки. Якщо повернути між ними, хвилин через 5 внизу можна буде побачити каньйон. Проте спуски тут усі круті і годяться, мабуть, для альпіністів-професіоналів. Тому продовжуємо йти дорогою, яка метрів за 700 від входу в заказник роздвоюється. Тут слід звернути вправо. Скоро дорога стане куди менш зручною і поведе нас униз, вивівши, зрештою, на саме дно каньйону.
У цьому місці ми звернули вліво і рушили проти течії річки. Доріжка іде майже над річкою або за кілька метрів від неї, вона зручна і широка. Сама річка має незвичне сіро-бірюзове забарвлення і є дуже мінливою - мілкі вузькі ділянки з бурхливою течією змінюються широкими рукавами або тихими і глибокими заводями, у яких, тим не менш, добре видно дно.
Трапляються, скажімо, такі пороги:
Або, на противагу їм, майже нерухомі затоки:
Якщо вийти з-під тіні дерев, які оточують річку, обабіч неї добре видні стіни каньйону.
На камінні гріються міні-дракони.
Вказаний мною вище напрямок руху є лише одним із варіантів. На іншому березі річки також було видно стежку, а на шляху зустрілось декілька місць для переброду. Стежка направо від спуску, за течією, теоретично має вивести аж до Нижнього Чорноріччя, проте вона куди більш нерівна і небезпечна. Наближення вечору так і не дало змоги дійти до її кінця.
Ну а що стосується дороги вліво, через деякий час вона також стає вузенькою і важкопрохідною. Очевидно, сюди вже мало хто добирається, тому тут в сезон можна наскубати ліщини і наїстись кизилу.
Правда, не усі дари природи їстівні. Трапляється багато невідомих ягід і відомих мухоморів.
Ну і загальні враження як підсумок усього вищесказаного. Місця насправді красиві; любителів спокою вони неодмінно порадують недоторканою тишею і майже повною відсутністю людей, а фотографів - приємними пейзажами. Увесь маршрут я прошкандибав у капцях, хоча спортивне взуття відверто не завадило б, а в одній із зустрічних груп були діти років шести - настільки легким є цей маршрут. Чисте кримське повітря і первозданна природа додаються.
Фото зроблені 9 вересня 2012.
Тим не менш, заохочення до відвідування цих чудових місць я видаляти не буду. Мало як воно поверне у майбутньому.
На замітку тим, хто любить красиві усамітнені місця або просто захоплюється туризмом, хочу розповісти про Чорноріченський каньйон поблизу Севастополя. Це місце не надто відоме широкому загалу (хоча добратись туди зовсім нескладно), а за відгуками тих, хто бачив ще й Великий каньйон Криму, як мінімум не поступається йому у красі.
Отже, ми стартуємо із Севастополя, із невеличкої автостанції на розв’язці «5-й кілометр». Нас цікавлять автобуси до села Тернівка (на станції є розклад, рух через кожну годину-півтори). Проте їхати потрібно не до самої Тернівки, а до села Чорноріччя.
Чорноріччя (або Чоргунь) поділяється на дві відокремлені частини - Верхнє і Нижнє. В саме село автобуси заходять украй рідко, тому найімовірніше доведеться зійти на зупинці на трасі. Із траси повертаємо вправо і рухаємося асфальтною дорогою. Вона веде нас спочатку через Верхнє Чорноріччя, потім - кладовище, далі - Нижнє. В Нижньому Чорноріччі над дорогою височіє Чоргуньска вежа, яка залишилась тут ще з часів князівства Феодоро або з перших захОдів турок. Зацікавлені загуглять, а ми ідемо далі.
Трохи нижче вежі - площа з зупинкою (саме тою, куди рідко заходять автобуси) і колодязем.
Від площі повертаємо на ґрунтову дорогу зліва. Через кілька метрів натикаємось на ворота заказника. Далі прохід заборонено, але будка лісника закрита наглухо, тому потискаємо плечима і йдемо на правопорушення. (Хоча, варто відзначити, може й даремно в заказник можна вільно потрапити - там і сям нам попадались купи сміття, одна ділянка лісу вигоріла явно не без участі людей. Як не сумно, єдиний спосіб зберегти такі чудові місця - нікого туди не пускати).
Далі рухаємось дорогою уже в межах заказнику. Справа від нас тягнуться якісь незрозумілі відгороджені ділянки. Якщо повернути між ними, хвилин через 5 внизу можна буде побачити каньйон. Проте спуски тут усі круті і годяться, мабуть, для альпіністів-професіоналів. Тому продовжуємо йти дорогою, яка метрів за 700 від входу в заказник роздвоюється. Тут слід звернути вправо. Скоро дорога стане куди менш зручною і поведе нас униз, вивівши, зрештою, на саме дно каньйону.
У цьому місці ми звернули вліво і рушили проти течії річки. Доріжка іде майже над річкою або за кілька метрів від неї, вона зручна і широка. Сама річка має незвичне сіро-бірюзове забарвлення і є дуже мінливою - мілкі вузькі ділянки з бурхливою течією змінюються широкими рукавами або тихими і глибокими заводями, у яких, тим не менш, добре видно дно.
Трапляються, скажімо, такі пороги:
Або, на противагу їм, майже нерухомі затоки:
Якщо вийти з-під тіні дерев, які оточують річку, обабіч неї добре видні стіни каньйону.
На камінні гріються міні-дракони.
Вказаний мною вище напрямок руху є лише одним із варіантів. На іншому березі річки також було видно стежку, а на шляху зустрілось декілька місць для переброду. Стежка направо від спуску, за течією, теоретично має вивести аж до Нижнього Чорноріччя, проте вона куди більш нерівна і небезпечна. Наближення вечору так і не дало змоги дійти до її кінця.
Ну а що стосується дороги вліво, через деякий час вона також стає вузенькою і важкопрохідною. Очевидно, сюди вже мало хто добирається, тому тут в сезон можна наскубати ліщини і наїстись кизилу.
Правда, не усі дари природи їстівні. Трапляється багато невідомих ягід і відомих мухоморів.
Ну і загальні враження як підсумок усього вищесказаного. Місця насправді красиві; любителів спокою вони неодмінно порадують недоторканою тишею і майже повною відсутністю людей, а фотографів - приємними пейзажами. Увесь маршрут я прошкандибав у капцях, хоча спортивне взуття відверто не завадило б, а в одній із зустрічних груп були діти років шести - настільки легким є цей маршрут. Чисте кримське повітря і первозданна природа додаються.
Фото зроблені 9 вересня 2012.