Це все, що залишиться після нас
Моя хронологічно найдавніша подорож, про яку я хочу розповісти, буде заодно і найбільш скорботною. Далекого вже 13 червня 2010 року на шахті Орджонікідзе у Кривому Розі проводились планові вибухові роботи і щось пішло не так. Унаслідок вибуху обвалилось кілька гектар землі між шахтою та селищем ім. Горького.
Територія, яка постраждала, була давно незаселеною і максимум, що знаходилось там, - маленькі підприємства різного ступеню занедбаності. Офіційно загинула одна людина.
Для порівняння 2 супутникові знімки 2011 і 2015 років.
Найбільшої глибини провалля досягнуло з південного боку - близько 80 метрів, решта потягнулася за ним такою собі скатеркою. Маленька воронка на півночі прірви з’явилась на 2 роки пізніше (її ще нема на першому знімку), до того земля там просто просіла. Дорогу на захід від провалля, якою їздили маршрутки до селища, вирішено було закрити.
Деякий час місце охоронялось, потім, природно, на нього забили. Колючі дроти народ потихеньку розтягнув на дачі і на металолом, небезпечною дорогою знову почали рухатись мотоцикли, велосипеди і пішоходи. А я зі своїм товаришем вирушив обслідувати саме провалля.
Стартували ми колишньою дорогою із селища до шахти. Ну як, дорогою… Тим, що від неї лишилось.
Справа колись була пошта.
Зараз цього всього і не видно толком - завалили сміттям.
Асфальт покришило наче печиво.
За поштою знаходились братські могили.
Зажурений пам’ятник-солдат на той момент устояв. Пам’ятається, в той час коли риги помпезно-показово справляли 65-річчя Перемоги, про це місце переважно мовчали. Ексгумували двох Героїв Радянського Союзу, похованих тут, решта (останки близько 600 людей) лишились на місці.
Невеликі щілинки на дорозі.
Повертаємо направо. Ця дорога вела до парку Колачевського, покинутого у 80-х роках, а нині веде углиб пустки. Наліво був поворот до шахти, і від тієї точки дорогою вже не користувались.
На краю обриву устояли споруди вентиляційної шахти.
Дороги мого дитинства. Ніколи не міг подумати, що повернення сюди стане таким екстримом.
Всі багатства криворізьких надр у вертикальному розрізі.
Дно прірви усіяне стовбурами мертвих дерев, застиглих у неприродних позах.
На найбільшій глибині, хоч і в ясний сухий день, було вогко, холодно і темно.
Пологим західним схилом вибираємось назад.
З протилежного боку видно крайні будівлі шахти.
Хоча здалеку схил і виглядає пологим, місцями довелось дертись рачки. Або з допомогою такого імпровізованого канату.
Руїни одразу під шахтою - залишки електростанції Колачевського.
Вентиляційна шахта зблизька.
Нині, найімовірніше, все вже розтягнено мародерами.
У цьому місці колись була автостоянка, тому так багато асфальту.
Вид із колишньої траси (обличчям на північ).
Шахта.
Фото, зроблене уже навесні. За невисокою травою добре видно тріщини у ґрунті.
Окремо варто сказати про парк Колачевського, за переказами, дуже гарний. У наш час він злився з навколишнім лісом, а потім більша частина його узагалі обвалилась. Якраз там, де найбільша глибина. Відчуття знаходження на краю неможливо передати.
Поруч лишився лаз у погріб-холодильник чи якийсь шахтний тунель, явно дореволюційної кладки.
І те, що колись було фонтаном. Місце все одно мені подобалось, хоч і в такому стані. Після того як міліція почала влаштовувати тут облави на наркоманів, а заодно спіймала і мене, я перестав туди їздити.
Так виглядав цей же фонтан у 1954 році. Фото з сайту 1775.dp.ua
Фото зроблені 18 вересня 2011, 11 та 19 травня 2013.
Територія, яка постраждала, була давно незаселеною і максимум, що знаходилось там, - маленькі підприємства різного ступеню занедбаності. Офіційно загинула одна людина.
Для порівняння 2 супутникові знімки 2011 і 2015 років.
Найбільшої глибини провалля досягнуло з південного боку - близько 80 метрів, решта потягнулася за ним такою собі скатеркою. Маленька воронка на півночі прірви з’явилась на 2 роки пізніше (її ще нема на першому знімку), до того земля там просто просіла. Дорогу на захід від провалля, якою їздили маршрутки до селища, вирішено було закрити.
Деякий час місце охоронялось, потім, природно, на нього забили. Колючі дроти народ потихеньку розтягнув на дачі і на металолом, небезпечною дорогою знову почали рухатись мотоцикли, велосипеди і пішоходи. А я зі своїм товаришем вирушив обслідувати саме провалля.
Стартували ми колишньою дорогою із селища до шахти. Ну як, дорогою… Тим, що від неї лишилось.
Справа колись була пошта.
Зараз цього всього і не видно толком - завалили сміттям.
Асфальт покришило наче печиво.
За поштою знаходились братські могили.
Зажурений пам’ятник-солдат на той момент устояв. Пам’ятається, в той час коли риги помпезно-показово справляли 65-річчя Перемоги, про це місце переважно мовчали. Ексгумували двох Героїв Радянського Союзу, похованих тут, решта (останки близько 600 людей) лишились на місці.
Невеликі щілинки на дорозі.
Повертаємо направо. Ця дорога вела до парку Колачевського, покинутого у 80-х роках, а нині веде углиб пустки. Наліво був поворот до шахти, і від тієї точки дорогою вже не користувались.
На краю обриву устояли споруди вентиляційної шахти.
Дороги мого дитинства. Ніколи не міг подумати, що повернення сюди стане таким екстримом.
Всі багатства криворізьких надр у вертикальному розрізі.
Дно прірви усіяне стовбурами мертвих дерев, застиглих у неприродних позах.
На найбільшій глибині, хоч і в ясний сухий день, було вогко, холодно і темно.
Пологим західним схилом вибираємось назад.
З протилежного боку видно крайні будівлі шахти.
Хоча здалеку схил і виглядає пологим, місцями довелось дертись рачки. Або з допомогою такого імпровізованого канату.
Руїни одразу під шахтою - залишки електростанції Колачевського.
Вентиляційна шахта зблизька.
Нині, найімовірніше, все вже розтягнено мародерами.
У цьому місці колись була автостоянка, тому так багато асфальту.
Вид із колишньої траси (обличчям на північ).
Шахта.
Фото, зроблене уже навесні. За невисокою травою добре видно тріщини у ґрунті.
Окремо варто сказати про парк Колачевського, за переказами, дуже гарний. У наш час він злився з навколишнім лісом, а потім більша частина його узагалі обвалилась. Якраз там, де найбільша глибина. Відчуття знаходження на краю неможливо передати.
Поруч лишився лаз у погріб-холодильник чи якийсь шахтний тунель, явно дореволюційної кладки.
І те, що колись було фонтаном. Місце все одно мені подобалось, хоч і в такому стані. Після того як міліція почала влаштовувати тут облави на наркоманів, а заодно спіймала і мене, я перестав туди їздити.
Так виглядав цей же фонтан у 1954 році. Фото з сайту 1775.dp.ua
Фото зроблені 18 вересня 2011, 11 та 19 травня 2013.