Маріуполь, частина 1. Море в тилу
Наприкінці того нескінченно довгого й насиченого дня, коли вже майже засинав на ходу, здається, мені й досі не вірилося, що нарешті це сталося. Така далека подорож як в кілометрах, так і в роках, адже хотіти сюди я вперше почав, мабуть, коли в принципі став розбиратися в картах і побачив місто на морі (там воно ще називалося Жданов), а коли є море, то яка різниця, що поруч два металургійні комбінати повного циклу. Кілька років тому здавалося, що це бажання так і не збудеться через бойові дії, та поступово все затихло, але все одно пройшло ще чимало часу, перш ніж вдало склалися всі обставини і я нарешті приїхав у Маріуполь.
2. Із Вінниці сюди навіть можна дістатися прямим поїздом, але настільки незручним і повільним, що швидше було їхати з пересадкою в Дніпрі на автобус. Його водії, правда, запам’яталися повною упоротістю, що проявлялась в прискіпливому детальному перерахунку пасажирів на кожній зупинці і відповідним запізненням. Перша зупинка в місті була на автостанції №2, де я нарешті вискочив і погнав пішки в сторону центру, не тому що там щось цікаве по дорозі, а просто бо після 19 годин переїздів сама думка сісти в міську маршртуку була мерзенною. Хоча от намальованого козака зустрів:
3. На півдорозі до центру розташована площа Свободи.
4. …котра перетворюється в сучасний простір буквально в реальному часі, заодно стаючи й улюбленим місцем для прогулянок маріупольців. Ну а мені ці голуби найбільше сподобалися.
5. Мурал «Мілана» із зображенням реальної дівчинки деінде нічим би не запам’ятався, але ж не тут. Зображена на ньому дитина стала жертвою обстрілу в січні 2015 року, коли втратила ногу, тоді ж загинула її мати.
6. Крім голубів, на площі є кілька інших символічних об’єктів. Фонтан у вигляді тризубу явно полюбився місцевим хлопчакам.
7. «Протистояння»:
8. Від площі ще кілометр з лишком до центру, яким для мене стало перехрестя проспектів Миру і Металургів. Дорогою зустрівся пам’ятник Висоцькому в образі Жеглова.
9. На протилежній стороні вулиці зіяє пустими віконницями заброшка міської ради, що згоріла ще 10 травня 2014 року, і об’єктивно, це чи не єдине, що нагадує у місті про близьку війну. У минулорічних новинах її обіцяли відновити ще до березня цього року, та щось не склалося, м’яко кажучи.
10. Площа перед міськрадою зветься Грецька. Поселення на місці Маріуполя під назвою Домаха виникло в 16 ст. - це був один з найдальших козацьких форпостів у Дикому Полі. Містом він став більше 200 років потому, після масового переселення сюди греків з Криму, зокрема з нині неіснуючого села Маріамполь біля Чуфут-Кале. Греки займали одну з провідних ролей в історії міста протягом всієї його історії, нині їх, як для України, тут також чимало - майже 22 тисячі або 4,3%. На площі встановлено пам’ятник грецькому художнику Архипу Куїнджі.
11. Недалеко від нього стоїть тетрапод. Пишуть, що їх у 2013 розмалювали для Маріуполя аж 80 штук, хоча я бачив тільки два.
12. Заселившись у квартирку майже на вищезгаданому перехресті (готелі чомусь були або неадекватно дорогі, або в дупі світу), повернув від нього на південь. У місті, що буквально вчора відчуло на собі гнилий подих війни, більшість настінних малюнків очікувано пацифістські:
13.
14.
15. Цегляний корпус Приазовського Державного Технічного Університету гарний, але за деревами майже невидимий.
16. Філармонія з Пушкіним на передньому плані й розкішними дверима за ним:
17.
18. Узагалі про архітектуру буде більше в інших частинах, але раз вже трапилась по дорозі:
19. Вірші на стінах тут також прижилися.
20. Не обійти увагою і будинок архітектора Нільсена, нині занехаяний. Віктор Нільсен став одним з творців обличчя дометалургійного Маріуполя. Крім його власного будинку згадується найперше водонапірна вежа у центрі, та одна з церков, знищених совітами (як і всі храми міста в принципі).
21. У народі будинок називали «домом німф, що плачуть».
22. Через дорогу від нього простягається Міський сад.
23. Йти туди в суботу ввечері було не найкращою ідеєю через скупчення людей буквально скрізь. Запам’яталася по-хорошому імпровізована дискотека «для тих, кому за…»
24. Якщо від центру до саду перепад висоти майже невідчутний, далі рельєф різко обривається вниз, оголюючи фавели приморського приватного сектору, ну а за ними видно нарешті й саме море:
25. Залізниця тягнеться паралельно берегу від пасажирського вокзалу до порту. Маріуполь у деталях нагадав мені одразу декілька важливих для мене міст, і ось цією лінією понад пляжем - безумовно, Феодосію.
26. А в іншу сторону видніються штучні гори й найвища труба «Азовсталі»:
27. Із Міського саду спустився ближче до води. На диво, як для промислового міста, пляжі тут досить протяжні й займають не менше половини берегової лінії. Хоча при цьому геть вузенькі, обрізні тією ж залізницею. Після потужних злив, що пронеслися над містом буквально напередодні, Азов зустрів мене геть сірим. Але це не мало вирішального значення, бо в цьому плані я людина дуже проста, бачу море - йду плавати.
28. Після цього можна роздивитися, що там ще є. Пірс яхт-клубу «Азовсталі» перетворився на прогулянкову зону, що глибоко врізається в море.
29. Людей на тлі техногенних гір сфоткав ще й аби показати, що я не один такий збоченець, хто там плавав. Взагалі ж на море маріупольці більше вибираються в навколишні села, яких немало навіть з урахування втраченого східного напрямку. У розпорядженні місцевих є і Ялта, і Урзуф, а от Старий Крим знаходиться далеко від великої води, як і його прототип. Нескладно здогадатися, що ці всі села заснували переселенці із відповідних міст.
30. Над пляжем суцільною стіною здіймаються санаторії, частково закинуті, між якими я все ж знайшов стежку нагору.
31. З імпровізованого оглядового майданчику видно морський порт та «ворота» якоїсь вулиці у вигляді симетричних будинків - загалом дуже популярна у місті фішка.
32. А такий вид відкривається з алеї Слави у напрямку середмістя. Виділяється купол баскетбольного комплексу, а собор - то вже самісінький центр, як і вершечок водонапірної вежі лівіше, і шпилі ще однієї пари будинків-воріт трохи правіше центру кадру:
33. У місті очікувано багато пам’ятників морської тематики.
34. І другий Висоцький, чомусь саме тут особливо шанований. Даний монумент взагалі був першим в Україні (встановлений у 1998 році до 60-річчя з дня народження) і від початку стояв на місці, де зараз Жеглов.
35. Західніше алеї між санаторіями й мікрорайонами тягнеться лінія парків, досить великих. Довелося чимало пройти, перш ніж побачив наступну цікавинку - мечеть Сулеймана та Роксолани.
36. Будували її у 2005-07 роках турки (ті ж самі, що й ісламський центр в Одесі) за фінансової підтримки азербайджанської діаспори міста. Уже підходячи, з сумом відмітив, що вона має години роботи, які вже спливли.
37. Коло одних воріт розташована будка охоронця, явно не порожня на той момент, і я пішов напряму ті ворота штурмувати, з надією, що все ж пустять. Охоронець мене таки помітив і зрештою прогнав геть, але не тому, що неробочий час, а бо, бля, та-дам, ка-ран-тин! Де ж ще так сильно боятися вірусу, як не в порожньому просторому дворі мечеті?.. На щастя, це було лише одне пиздонуте на голову місце на весь Маріуполь, та все одно прикро - найгарніша мечеть саме в деталях:
38. Натомість довелось обходитись ультразумом та загальними планами.
39. Пам’ятник загиблим морякам у Приморському парку:
40. На іншому його кінці знаходиться Свято-Миколаївська церква (2001), явно в грецькому стилі. Також із зачиненим двором, але тут такий паркан, що з усіх сторін все видно. Вечірнє похмуре небо їй дуже пасувало:
41. Уже в сутінках ще раз спустився на першу лінію, де перед одним із кафе знайшов пам’ятник Годзіллі - цілком реальному крокодилу, що влітку 2007 року утік в море й наводив шереху аж до холодів, поки не задубів, був нарешті спійманий, та все одно скоро здох.
42. Місць у приморських кафешках не було взагалі, довелось повертатися в центр, та й там не з першого разу знайшов де присісти на вечерю - святкувати шаббат тут уміють… Наостанок покажу трохи фото нічного Маріуполя.
43.
44. Театр. До усіх цих споруд повернуся і при денному світлі.
45.
46. Особливо до водонапірної вежі.
47. Залишалося ще раз побачити площу Свободи. Там має працювати величезний фонтан, і взагалі її світловий дизайн отримав якусь там міжнародну премію. Хоча на той момент майже нічого цього ще не працювало, чи через ремонт, чи просто не встигли відкрити сезон.
Як воно взагалі було вештатися вночі незнайомим містом у регіоні з гопницькою репутацією і за 20 км від фронту? Більш ніж спокійно. Принаймні в центральній частині Маріуполь видався куди безпечнішим за Київ, куди більш заможним, ніж деякі обласні центри, і це ще не в найкращі для себе часи у зв’язку з перекриттям Керченської протоки. У цьому контексті особливо прикро згадувати, що інформаційна політика на державному рівні у нас не те що провальна, а взагалі відсутня. Ось же він - головний символ мирного й квітучого українського Донбасу, і в принципі головний антипод вмираючого Донецька з його концтаборами, комендантськими годинами, чергами за гуманітаркою і владою кримінальних виродків. Але на цьому ніхто не акцентує увагу, а от агітація протилежної сторони працює на відмінно, і маріупольці й далі в який раз підуть голосувати за ригів і Шарія, а деякі за можливості знову спробують втягнути своє місто в гнійну смердючу клоаку «днр»…
48. Про різноманітний і цікавий Маріуполь буде ще дві частини. У наступній подивимось промислові панорами міста й ненадовго зганяємо на Лівий берег.
2. Із Вінниці сюди навіть можна дістатися прямим поїздом, але настільки незручним і повільним, що швидше було їхати з пересадкою в Дніпрі на автобус. Його водії, правда, запам’яталися повною упоротістю, що проявлялась в прискіпливому детальному перерахунку пасажирів на кожній зупинці і відповідним запізненням. Перша зупинка в місті була на автостанції №2, де я нарешті вискочив і погнав пішки в сторону центру, не тому що там щось цікаве по дорозі, а просто бо після 19 годин переїздів сама думка сісти в міську маршртуку була мерзенною. Хоча от намальованого козака зустрів:
3. На півдорозі до центру розташована площа Свободи.
4. …котра перетворюється в сучасний простір буквально в реальному часі, заодно стаючи й улюбленим місцем для прогулянок маріупольців. Ну а мені ці голуби найбільше сподобалися.
5. Мурал «Мілана» із зображенням реальної дівчинки деінде нічим би не запам’ятався, але ж не тут. Зображена на ньому дитина стала жертвою обстрілу в січні 2015 року, коли втратила ногу, тоді ж загинула її мати.
6. Крім голубів, на площі є кілька інших символічних об’єктів. Фонтан у вигляді тризубу явно полюбився місцевим хлопчакам.
7. «Протистояння»:
8. Від площі ще кілометр з лишком до центру, яким для мене стало перехрестя проспектів Миру і Металургів. Дорогою зустрівся пам’ятник Висоцькому в образі Жеглова.
9. На протилежній стороні вулиці зіяє пустими віконницями заброшка міської ради, що згоріла ще 10 травня 2014 року, і об’єктивно, це чи не єдине, що нагадує у місті про близьку війну. У минулорічних новинах її обіцяли відновити ще до березня цього року, та щось не склалося, м’яко кажучи.
10. Площа перед міськрадою зветься Грецька. Поселення на місці Маріуполя під назвою Домаха виникло в 16 ст. - це був один з найдальших козацьких форпостів у Дикому Полі. Містом він став більше 200 років потому, після масового переселення сюди греків з Криму, зокрема з нині неіснуючого села Маріамполь біля Чуфут-Кале. Греки займали одну з провідних ролей в історії міста протягом всієї його історії, нині їх, як для України, тут також чимало - майже 22 тисячі або 4,3%. На площі встановлено пам’ятник грецькому художнику Архипу Куїнджі.
11. Недалеко від нього стоїть тетрапод. Пишуть, що їх у 2013 розмалювали для Маріуполя аж 80 штук, хоча я бачив тільки два.
12. Заселившись у квартирку майже на вищезгаданому перехресті (готелі чомусь були або неадекватно дорогі, або в дупі світу), повернув від нього на південь. У місті, що буквально вчора відчуло на собі гнилий подих війни, більшість настінних малюнків очікувано пацифістські:
13.
14.
15. Цегляний корпус Приазовського Державного Технічного Університету гарний, але за деревами майже невидимий.
16. Філармонія з Пушкіним на передньому плані й розкішними дверима за ним:
17.
18. Узагалі про архітектуру буде більше в інших частинах, але раз вже трапилась по дорозі:
19. Вірші на стінах тут також прижилися.
20. Не обійти увагою і будинок архітектора Нільсена, нині занехаяний. Віктор Нільсен став одним з творців обличчя дометалургійного Маріуполя. Крім його власного будинку згадується найперше водонапірна вежа у центрі, та одна з церков, знищених совітами (як і всі храми міста в принципі).
21. У народі будинок називали «домом німф, що плачуть».
22. Через дорогу від нього простягається Міський сад.
23. Йти туди в суботу ввечері було не найкращою ідеєю через скупчення людей буквально скрізь. Запам’яталася по-хорошому імпровізована дискотека «для тих, кому за…»
24. Якщо від центру до саду перепад висоти майже невідчутний, далі рельєф різко обривається вниз, оголюючи фавели приморського приватного сектору, ну а за ними видно нарешті й саме море:
25. Залізниця тягнеться паралельно берегу від пасажирського вокзалу до порту. Маріуполь у деталях нагадав мені одразу декілька важливих для мене міст, і ось цією лінією понад пляжем - безумовно, Феодосію.
26. А в іншу сторону видніються штучні гори й найвища труба «Азовсталі»:
27. Із Міського саду спустився ближче до води. На диво, як для промислового міста, пляжі тут досить протяжні й займають не менше половини берегової лінії. Хоча при цьому геть вузенькі, обрізні тією ж залізницею. Після потужних злив, що пронеслися над містом буквально напередодні, Азов зустрів мене геть сірим. Але це не мало вирішального значення, бо в цьому плані я людина дуже проста, бачу море - йду плавати.
28. Після цього можна роздивитися, що там ще є. Пірс яхт-клубу «Азовсталі» перетворився на прогулянкову зону, що глибоко врізається в море.
29. Людей на тлі техногенних гір сфоткав ще й аби показати, що я не один такий збоченець, хто там плавав. Взагалі ж на море маріупольці більше вибираються в навколишні села, яких немало навіть з урахування втраченого східного напрямку. У розпорядженні місцевих є і Ялта, і Урзуф, а от Старий Крим знаходиться далеко від великої води, як і його прототип. Нескладно здогадатися, що ці всі села заснували переселенці із відповідних міст.
30. Над пляжем суцільною стіною здіймаються санаторії, частково закинуті, між якими я все ж знайшов стежку нагору.
31. З імпровізованого оглядового майданчику видно морський порт та «ворота» якоїсь вулиці у вигляді симетричних будинків - загалом дуже популярна у місті фішка.
32. А такий вид відкривається з алеї Слави у напрямку середмістя. Виділяється купол баскетбольного комплексу, а собор - то вже самісінький центр, як і вершечок водонапірної вежі лівіше, і шпилі ще однієї пари будинків-воріт трохи правіше центру кадру:
33. У місті очікувано багато пам’ятників морської тематики.
34. І другий Висоцький, чомусь саме тут особливо шанований. Даний монумент взагалі був першим в Україні (встановлений у 1998 році до 60-річчя з дня народження) і від початку стояв на місці, де зараз Жеглов.
35. Західніше алеї між санаторіями й мікрорайонами тягнеться лінія парків, досить великих. Довелося чимало пройти, перш ніж побачив наступну цікавинку - мечеть Сулеймана та Роксолани.
36. Будували її у 2005-07 роках турки (ті ж самі, що й ісламський центр в Одесі) за фінансової підтримки азербайджанської діаспори міста. Уже підходячи, з сумом відмітив, що вона має години роботи, які вже спливли.
37. Коло одних воріт розташована будка охоронця, явно не порожня на той момент, і я пішов напряму ті ворота штурмувати, з надією, що все ж пустять. Охоронець мене таки помітив і зрештою прогнав геть, але не тому, що неробочий час, а бо, бля, та-дам, ка-ран-тин! Де ж ще так сильно боятися вірусу, як не в порожньому просторому дворі мечеті?.. На щастя, це було лише одне пиздонуте на голову місце на весь Маріуполь, та все одно прикро - найгарніша мечеть саме в деталях:
38. Натомість довелось обходитись ультразумом та загальними планами.
39. Пам’ятник загиблим морякам у Приморському парку:
40. На іншому його кінці знаходиться Свято-Миколаївська церква (2001), явно в грецькому стилі. Також із зачиненим двором, але тут такий паркан, що з усіх сторін все видно. Вечірнє похмуре небо їй дуже пасувало:
41. Уже в сутінках ще раз спустився на першу лінію, де перед одним із кафе знайшов пам’ятник Годзіллі - цілком реальному крокодилу, що влітку 2007 року утік в море й наводив шереху аж до холодів, поки не задубів, був нарешті спійманий, та все одно скоро здох.
42. Місць у приморських кафешках не було взагалі, довелось повертатися в центр, та й там не з першого разу знайшов де присісти на вечерю - святкувати шаббат тут уміють… Наостанок покажу трохи фото нічного Маріуполя.
43.
44. Театр. До усіх цих споруд повернуся і при денному світлі.
45.
46. Особливо до водонапірної вежі.
47. Залишалося ще раз побачити площу Свободи. Там має працювати величезний фонтан, і взагалі її світловий дизайн отримав якусь там міжнародну премію. Хоча на той момент майже нічого цього ще не працювало, чи через ремонт, чи просто не встигли відкрити сезон.
Як воно взагалі було вештатися вночі незнайомим містом у регіоні з гопницькою репутацією і за 20 км від фронту? Більш ніж спокійно. Принаймні в центральній частині Маріуполь видався куди безпечнішим за Київ, куди більш заможним, ніж деякі обласні центри, і це ще не в найкращі для себе часи у зв’язку з перекриттям Керченської протоки. У цьому контексті особливо прикро згадувати, що інформаційна політика на державному рівні у нас не те що провальна, а взагалі відсутня. Ось же він - головний символ мирного й квітучого українського Донбасу, і в принципі головний антипод вмираючого Донецька з його концтаборами, комендантськими годинами, чергами за гуманітаркою і владою кримінальних виродків. Але на цьому ніхто не акцентує увагу, а от агітація протилежної сторони працює на відмінно, і маріупольці й далі в який раз підуть голосувати за ригів і Шарія, а деякі за можливості знову спробують втягнути своє місто в гнійну смердючу клоаку «днр»…
48. Про різноманітний і цікавий Маріуполь буде ще дві частини. У наступній подивимось промислові панорами міста й ненадовго зганяємо на Лівий берег.