Галат. П’янкий подих свободи
На завершення розповіді про південний Іран залишилося зганяти на пару годин в село Галат, що кілометрів за тридцять на північ від Ширазу. Галат має вік близько п’яти тисяч років і непогано збережені стародавні квартали, котрі мають давати уявлення про те, як виглядали перські села кілька віків назад. Ну і так склалося, що ми мали якраз достатньо часу до поїзду, аби встигнути його подивитися.
2. Знайомство з Галатом почалося неочікувано з кладовища (просто там туалет є). Не міг пройти повз місцеву дічь у виді моторошних надгробних фото жінок в паранджах, у яких навіть очей не видно. Можна кілька фоток шаблонних зробити і на всі камені штампувати під копірку, підміни все одно ніхто не помітить.
3. Далі саме село. Наперед здавалося, що воно виявиться точною копією Аб’яне. Тільки будинки тут не з червоної глини, а з більш звичної за кольором.
4. Сувенірні магазинчики й таке інше.
5. Але набагато більше руїн та суцільного дестроя.
6.
7. На одній з вулиць зберіглася коробка старої церкви, покинутої і сплюндрованої.
8.
9. Бога в цих стінах давно немає.
10.
Незважаючи на стан будівель, Галат виглядає куди перспективніше за Аб’яне насправді. Бо там здебільшого доживають віку старики, а тут основний контингент - молодь. Більше того, після консервативного всього в Ірані одразу впадає у вічі нетиповий дух села. Народ тут збирається потусити й пожити в палатках, там чи деінде лунає музика, переважно жива, а в дівчат можна помітити таку диковинку як дреди, кепки замість хусток, а зрідка навіть відкрите волосся. У підсумку виходить такий собі хіпстерський острівець свободи, загублений і забутий на гігантських просторах ісламської республіки. Людей я не фотографував майже, не було як, та і мало там шо, з урахуванням того, що цього всього за їхніми законами існувати не повинно.
11. Пройшлися трохи лісом.
12. І натрапили на водоспад. Так і руйнуються міфи про Іран, що на відстані всім уявляється суцільною пустелею.
13. Він же більш крупним планом (скучив я за водоспадами, можу собі дозволити).
14.
15. Затримались біля однієї з великих тусовок з живою музикою, про щось там навіть поспілкувались, і пофіг, що при цьому майже не розуміли один одного.
16. Та іншою стороною, понад горами, пішли назад в село.
17.
18. Водоспад здалеку, зовсім крихітний:
19. Голі гори домінують, але біля самого села місцевість лісиста.
20.
21. Був час ще трохи поблукати вулицями.
22.
23. Декор одного з будинків.
24. У такому й мікроселфі зробити не гріх.
25. Кока-кола гарно вписалася.
26.
27.
28. Вітраж у кафе, де зупинились на обід.
29. Та прискіпливий абориген, як і більшість кошаків в Ірані, зовсім не ручний.
І все, далі на нас чекало повернення у Шираз. Залізничний вокзал тут тупиковий, колії починаються одразу від фасаду, як в Одесі, а от рівень контролю безпеки як у аеропортах. До Тегерану нам треба було подолати близько 900 кілометрів, які поїзд розтягнув на більш як 15 годин, переважно за рахунок невиправдано довгих і частих зупинок на проміжних станціях. А за вікном пролітали невідомі глиняні й піщані міста та одвічні гори, над якими згасав черговий день.
30.
31.
2. Знайомство з Галатом почалося неочікувано з кладовища (просто там туалет є). Не міг пройти повз місцеву дічь у виді моторошних надгробних фото жінок в паранджах, у яких навіть очей не видно. Можна кілька фоток шаблонних зробити і на всі камені штампувати під копірку, підміни все одно ніхто не помітить.
3. Далі саме село. Наперед здавалося, що воно виявиться точною копією Аб’яне. Тільки будинки тут не з червоної глини, а з більш звичної за кольором.
4. Сувенірні магазинчики й таке інше.
5. Але набагато більше руїн та суцільного дестроя.
6.
7. На одній з вулиць зберіглася коробка старої церкви, покинутої і сплюндрованої.
8.
9. Бога в цих стінах давно немає.
10.
Незважаючи на стан будівель, Галат виглядає куди перспективніше за Аб’яне насправді. Бо там здебільшого доживають віку старики, а тут основний контингент - молодь. Більше того, після консервативного всього в Ірані одразу впадає у вічі нетиповий дух села. Народ тут збирається потусити й пожити в палатках, там чи деінде лунає музика, переважно жива, а в дівчат можна помітити таку диковинку як дреди, кепки замість хусток, а зрідка навіть відкрите волосся. У підсумку виходить такий собі хіпстерський острівець свободи, загублений і забутий на гігантських просторах ісламської республіки. Людей я не фотографував майже, не було як, та і мало там шо, з урахуванням того, що цього всього за їхніми законами існувати не повинно.
11. Пройшлися трохи лісом.
12. І натрапили на водоспад. Так і руйнуються міфи про Іран, що на відстані всім уявляється суцільною пустелею.
13. Він же більш крупним планом (скучив я за водоспадами, можу собі дозволити).
14.
15. Затримались біля однієї з великих тусовок з живою музикою, про щось там навіть поспілкувались, і пофіг, що при цьому майже не розуміли один одного.
16. Та іншою стороною, понад горами, пішли назад в село.
17.
18. Водоспад здалеку, зовсім крихітний:
19. Голі гори домінують, але біля самого села місцевість лісиста.
20.
21. Був час ще трохи поблукати вулицями.
22.
23. Декор одного з будинків.
24. У такому й мікроселфі зробити не гріх.
25. Кока-кола гарно вписалася.
26.
27.
28. Вітраж у кафе, де зупинились на обід.
29. Та прискіпливий абориген, як і більшість кошаків в Ірані, зовсім не ручний.
І все, далі на нас чекало повернення у Шираз. Залізничний вокзал тут тупиковий, колії починаються одразу від фасаду, як в Одесі, а от рівень контролю безпеки як у аеропортах. До Тегерану нам треба було подолати близько 900 кілометрів, які поїзд розтягнув на більш як 15 годин, переважно за рахунок невиправдано довгих і частих зупинок на проміжних станціях. А за вікном пролітали невідомі глиняні й піщані міста та одвічні гори, над якими згасав черговий день.
30.
31.