Франик із присмаком Середньої Азії і не тільки
Мабуть, у кожного, хто подорожує, поступово з’являється список особливо улюблених місць, куди хотілося б повертатись. Та не завжди таке можливо із багатьох причин, основна з яких, певно, - той факт, що життя коротке, а побачити хочеться побільше.
1. Із основною частиною українських обласних центрів у мене в цьому плані все простіше, бо в них я зупиняюся на ночівлю чи хоча би роблю пересадки, коли їду кудись у глибинку. Особливо приємно, коли з часом у місті знаходиться що подивитись із пропущеного у попередні візити. Так було і з Івано-Франківськом цього разу.
2. Одним з головних упущень до цього дня залишалася вулиця Тарнавського. Вона трохи осторонь центру і мало потрапляє в об’єктиви туристів. У той же час майже повністю забудована віллами початку 20 ст. (хоча он і явно міжвоєнний функціоналізм приклеївся).
3. Один з будинків стереже скам’яніла панянка.
4.
5. Єдиного стилю у вілл немає, і в цьому їх чарівність. Такий собі естетичний хаос сторічної давнини, який творили для себе люди з вірою в довгі десятиліття щасливого тихого життя у власному гніздечку, не підозрюючи про дві світові війни й купу іншого гівна, що натомість чекало на них попереду.
6.
7. Варто визнати, з першого разу вулиця мені не здалась. Контрастні тіні, низьке сонце й листя дерев добряче обмежили мене у прагненні показати на фото те, що я бачив наживо.
8.
9.
10. Тому, можливо, варто буде сюди повернутися зимового хмарного дня. Такого ж, як у мій найперший приїзд до Франика, з котрого на цій вулиці я запримітив лише крайній будинок зі зміями.
11.
12. По ходу діла не втримався сфотографувати і трохи звичної попси в центрі.
13.
14. Вуличні тумби на площі Міцкевича обзавелися власними обличчями, причому одразу багатьма.
15.
16.
Та поступово просуватимусь до головної мети візиту, а саме Вовчинецьких гір (хоч насправді то просто пагорби). Знаходяться вони за селом Вовчинець, що північніше Франика, хоча перехід у сільську місцевість не відчувається ніяк, сам Вовчинець підпорядковується міськраді, до нього ходить купа міських автобусів, зокрема 32 і 34 - майже впритул до гір (і не треба пертись приватним сектором зайві два кілометри, як я).
17. Пагорби майже одразу переростають у чудовий ліс, що тягнеться на багато кілометрів на північ уздовж правого берега Бистриці. У ньому можна знайти скельний монастир (далеченько, до нього не дійшли) і печеру. А вона ось:
18. Без спорядження туди не спуститись.
19. Травневий ліс наповнювався голосами птахів, у траві шастали ящірки, а жаби оселилися просто у великій калюжі на дорозі.
20. Весна, все таке.
21. Із краю пагорбів мали би відкриватися види на сам Франківськ та околиці, заради яких найперше сюди і видерся.
22. Гігантський цементний завод контрастує із сільськими краєвидами.
23. Та найцікавіше там було побачити саме місто…
24. Малоповерховий історичний центр я не сподівався розгледіти з такої відстані, але тим більше не сподівався розгледіти гори. До Карпат звідси щонайменше кілометрів 60, тому їх поява в такому чіткому виді стала шоком. Ще й зі снігом, без якого то було б не так ефектно, ну і погода порадувала чудовою видимістю.
25. Подібне у своєму житті я вже бачив, у Алмати та Бішкеку, над якими здіймаються п’ятитисячники Тянь-Шаню. Думаю, насправді подібний фон для міст не рідкість у світі, але від України такого не очікував.
26. Хай і для цих ракурсів треба трохи піднятися над містом, в той час як у середній Азії засніжені вершини видно просто з рядових вулиць.
27. 50 відтінків новітніх мікрорайонів. Масштаби будівництва чєловєйників у Франику не дотягують до київських, але цілком співрозмірні з вінницькими.
28.
29. Дорога через Вовчинець до найближчих мікрорайонів Позитрон і Каскад.
30. У самому селі майже не виділяється дерев’яна церква Святого Архистратига Михаїла (1861), до якої колись їздив спеціально, але про пагорби зовсім поруч тоді не знав.
31. І ще трохи казкових навіть з 60-кілометрової відстані Карпат:
32. З цієї висоти достеменно має бути видно Говерлу, Петрос і Хом’як, але угадувати вершини на відстані - точно не моє.
33.
34. Із міських споруд неочікувано найбільше виділилась Галицька академія, що займає колишній 13-поверховий корпус заводу «Позитрон».
35. Пагорби помітно користуються популярністю у містян, та це і заслужено.
36. Привіт із кінцевої автобусної зупинки.
37. Наостанок трохи пробіжуся по муралах міста, із яких побачив далеко не всі (але в той день був привід взагалі мало ходити й фотографувати, і я якось не проти). Ще одна тумба у сквері «на Валах»:
38. Ставлення до муралів у суспільстві вцілому неоднозначне, хоча для мене то завжди цікавинка й окраса міста (не рахуючи беззмістовних тегів і написів, звісно).
39.
40. Останні картинки знімав уже в темпі на шляху до вокзалу. Дуже сподіваюся, що то не останнє моє побачення з цим містом.
41.
42.
43.
1. Із основною частиною українських обласних центрів у мене в цьому плані все простіше, бо в них я зупиняюся на ночівлю чи хоча би роблю пересадки, коли їду кудись у глибинку. Особливо приємно, коли з часом у місті знаходиться що подивитись із пропущеного у попередні візити. Так було і з Івано-Франківськом цього разу.
2. Одним з головних упущень до цього дня залишалася вулиця Тарнавського. Вона трохи осторонь центру і мало потрапляє в об’єктиви туристів. У той же час майже повністю забудована віллами початку 20 ст. (хоча он і явно міжвоєнний функціоналізм приклеївся).
3. Один з будинків стереже скам’яніла панянка.
4.
5. Єдиного стилю у вілл немає, і в цьому їх чарівність. Такий собі естетичний хаос сторічної давнини, який творили для себе люди з вірою в довгі десятиліття щасливого тихого життя у власному гніздечку, не підозрюючи про дві світові війни й купу іншого гівна, що натомість чекало на них попереду.
6.
7. Варто визнати, з першого разу вулиця мені не здалась. Контрастні тіні, низьке сонце й листя дерев добряче обмежили мене у прагненні показати на фото те, що я бачив наживо.
8.
9.
10. Тому, можливо, варто буде сюди повернутися зимового хмарного дня. Такого ж, як у мій найперший приїзд до Франика, з котрого на цій вулиці я запримітив лише крайній будинок зі зміями.
11.
12. По ходу діла не втримався сфотографувати і трохи звичної попси в центрі.
13.
14. Вуличні тумби на площі Міцкевича обзавелися власними обличчями, причому одразу багатьма.
15.
16.
Та поступово просуватимусь до головної мети візиту, а саме Вовчинецьких гір (хоч насправді то просто пагорби). Знаходяться вони за селом Вовчинець, що північніше Франика, хоча перехід у сільську місцевість не відчувається ніяк, сам Вовчинець підпорядковується міськраді, до нього ходить купа міських автобусів, зокрема 32 і 34 - майже впритул до гір (і не треба пертись приватним сектором зайві два кілометри, як я).
17. Пагорби майже одразу переростають у чудовий ліс, що тягнеться на багато кілометрів на північ уздовж правого берега Бистриці. У ньому можна знайти скельний монастир (далеченько, до нього не дійшли) і печеру. А вона ось:
18. Без спорядження туди не спуститись.
19. Травневий ліс наповнювався голосами птахів, у траві шастали ящірки, а жаби оселилися просто у великій калюжі на дорозі.
20. Весна, все таке.
21. Із краю пагорбів мали би відкриватися види на сам Франківськ та околиці, заради яких найперше сюди і видерся.
22. Гігантський цементний завод контрастує із сільськими краєвидами.
23. Та найцікавіше там було побачити саме місто…
24. Малоповерховий історичний центр я не сподівався розгледіти з такої відстані, але тим більше не сподівався розгледіти гори. До Карпат звідси щонайменше кілометрів 60, тому їх поява в такому чіткому виді стала шоком. Ще й зі снігом, без якого то було б не так ефектно, ну і погода порадувала чудовою видимістю.
25. Подібне у своєму житті я вже бачив, у Алмати та Бішкеку, над якими здіймаються п’ятитисячники Тянь-Шаню. Думаю, насправді подібний фон для міст не рідкість у світі, але від України такого не очікував.
26. Хай і для цих ракурсів треба трохи піднятися над містом, в той час як у середній Азії засніжені вершини видно просто з рядових вулиць.
27. 50 відтінків новітніх мікрорайонів. Масштаби будівництва чєловєйників у Франику не дотягують до київських, але цілком співрозмірні з вінницькими.
28.
29. Дорога через Вовчинець до найближчих мікрорайонів Позитрон і Каскад.
30. У самому селі майже не виділяється дерев’яна церква Святого Архистратига Михаїла (1861), до якої колись їздив спеціально, але про пагорби зовсім поруч тоді не знав.
31. І ще трохи казкових навіть з 60-кілометрової відстані Карпат:
32. З цієї висоти достеменно має бути видно Говерлу, Петрос і Хом’як, але угадувати вершини на відстані - точно не моє.
33.
34. Із міських споруд неочікувано найбільше виділилась Галицька академія, що займає колишній 13-поверховий корпус заводу «Позитрон».
35. Пагорби помітно користуються популярністю у містян, та це і заслужено.
36. Привіт із кінцевої автобусної зупинки.
37. Наостанок трохи пробіжуся по муралах міста, із яких побачив далеко не всі (але в той день був привід взагалі мало ходити й фотографувати, і я якось не проти). Ще одна тумба у сквері «на Валах»:
38. Ставлення до муралів у суспільстві вцілому неоднозначне, хоча для мене то завжди цікавинка й окраса міста (не рахуючи беззмістовних тегів і написів, звісно).
39.
40. Останні картинки знімав уже в темпі на шляху до вокзалу. Дуже сподіваюся, що то не останнє моє побачення з цим містом.
41.
42.
43.