З Городенки в Товсте велосипедом повз два замки. Частина 2
Отже, я дістався мосту через Дністер, який у цьому місці виступає межею між Івано-Франківською та Тернопільською областями.
На тернопільській стороні понад берегом річки лежить файне село Устечко.
В селі є церква кінця 19 ст.
І костел, старший на кілька років. Схоже, недіючий.
Водопій.
Устечко отримало таку назву, бо в межах села в Дністер впадає річка Джурин, але з мосту її не видно.
Це мало хто знає, але насправді дністровська вода відмиває каструлі набагато краще, ніж оті всі Фейрі і Гали:)
Івано-Франківський берег геть дикий.
Річкова долина тут глибочезна.
Рослинність на пагорбах навколо добряче пожовкла, що дивно - була лише середина літа.
А далі я підібрався до найголовнішого призу того дня. Заховане між селами Нагоряни і Нирків урочище Червоне, з водоспадом і замком у місті, якого нема. Містичне й забуте, це місце по праву може називатись одним із найгарніших в Україні. Безумовно, воно було варте цього всього.
Джуринський водоспад - найбільший рівнинний в Україні - має висоту 16 метрів. Він утворений штучно. За однією із версій його прорубали турки, щоб змінити течію річки, яка виступала природним ровом навколо замку. За іншою, його створили під час закладання тут ландшафтного парку у 19 ст.
Якщо раніше це місце було геть дике, зараз цивілізація в тій чи іншій формі наступає. В’їзд в урочище платний, а навколо водоспаду зведено купу генделиків і наметове містечко, є навіть роздягальня. У вихідний тут було повно народу, особливо на верхньому каскаді. І я не втримався, занурився.
На нижніх каскадах ще можна зробити фото без людей у кадрі.
Але серцем урочища, безумовно, є місто-привид Червоногород (або Червоногруд). Стародавнє руське поселення, куди більше оповите легендами, ніж фактами, колишня столиця Червоної Русі. Місто, якого вже немає, але яке усе одно з величезною незбагненною силою притягує до себе туристів з усієї України.
Мурований замок був зведений на початку 17 ст. В різні часи його брали козаки і турки. Від початку був квадратний в основі і мав 4 вежі. З 1778 року опинився у власності родини Понінських, які розібрали дві вежі, а з іншої частини зробили собі палац.
Будівля сильно постраждала під час Першої Світової і більше не відбудовувалась. Дорогу до замку перекриває дитячий табір. У квітні 2013 року обвалилась половина однієї із веж…
Костел був зведений у 1615 році, зараз також є руїною.
Перед Другою Світовою Червоногород залишався маленьким польським поселенням. На початку 1945 року його трошки покошмарило УПА з сусіднього Ниркова, а пізніше радянська влада узагалі відіслала поляків на їх історичні землі. Відмирання селища на якийсь час призупинилось із-за будівництва по сусідству ГЕС, але проект був невдалим. ГЕС закрили, люди роз’їхались. У 1970 році мертве місто зникло з адміністративних карт…
Синя будівля між замком і костелом - православна церква, також зруйнована. Схоже, життя назавжди покинуло ці місця і аж ніяк не хоче повертатись. Спроби відновити замок, звісно ж, є, але все як завжди упирається у відсутність грошей. Раз на рік тут проводиться фест, покликаний звернути увагу на це забуте місце.
І я розумію, що мій крик душі ніхто не почує, але чи не найбільше тут потрібна нормальна дорога! Нинішня - таке ж жахіття, як шлях між Городенкою і Чернелицею, тільки ще й уходить вниз під великим кутом. Навіть не знаю, як мій велик, непридатний для гір, витримав її.
Вид на село Нагоряни понад урочищем.
Сільська церква.
Майже на виїзді з урочища до дороги примикає кладовище Ниркова. На ньому знаходиться фамільна усипальниця Понінських.
Звіддаля клацнув іще одну будівлю за кладовищем. Пізніше по карті розібрав, що це теж усипальниця - княгині Іоанни Понінської. Стилістично вона неймовірно схожа на костел в урочищі.
Через Нагоряни вертаюсь на трасу. Коники…
Траса виводить мене на ще більшу магістраль Чернівці - Тернопіль, якою я мав дістатись Товстого - кінцевого пункту подорожі. Так як у мене виявилось ще вдосталь часу, звернув із великої дороги, аби попетляти пригородами.
Село Солоне.
Церква номер раз.
Церква номер два. Вікімапія говорить, що 1860 року, але чомусь не вірю.
За Солоним починається Рожанівка. Статуетки тут якісь специфічні.
Долина у Рожанівці.
У долині - чудовий старовинний костел.
І, як я уже не раз бачив того дня, до нього впритул збудували новіший храм.
Вид на село з пагорба.
Товсте починається майже одразу за Рожанівкою і одразу балує красивими будиночками.
Зараз це смт Заліщицького району. Відоме з 1414 року. Раніше називалось Тлусте, а в квитках Укрзалізниці пробивається так і досі. Для мене воно важливе перш за все тим, що тут стає поїзд, але і без того це містечко варте уваги.
Олень перед музеєм.
Ратуша?
Нинішня селищна рада засідає в ось такому скромному будиночку.
Костел Святої Анни зведений у 1910-15 роках. Він втратив дзвіницю під час Другої Світової, але виглядає усе одно солідно.
За костелом сховався ставочок, настільки чепурний, що захотілось його запанорамити.
Від ставочку мене накрило дощем і всі наступні оглядини Товстого були, по суті, боротьбою зі стихією по дорозі до вокзалу, а аборигени могли того дня спостерігати дивну постать у дощовику, що хаотично швендяла їхнім селищем з фотоапаратом та велосипедом.
Єврейське кладовище.
Величезне і занедбане.
Церква Святого Архістратига Михаїла - найкрасивіший храм містечка.
Старовинна вілла.
У Товстому теж була фортеця. До наших днів дійшли фрагменти фортів у сильно перебудованому вигляді. В Інтернеті кажуть, що це один із них.
І ще одна церква, це вже дуже близько до вокзалу. І дуже вчасно, бо косий сильний дощ умудрявся атакувати мого об’єктива з будь-якої позиції.
Попереду у мене було очікування під вузеньким навісом (вокзал закрито на ремонт) і весела пробіжка за своїм вагоном із 18-кілограмовим одороблом під боком. Ця подорож була виснажливою, в першу чергу, психологічно, і навіть не знаю, коли мені знову захочеться чогось подібного.
Весь маршрут того дня.
На тернопільській стороні понад берегом річки лежить файне село Устечко.
В селі є церква кінця 19 ст.
І костел, старший на кілька років. Схоже, недіючий.
Водопій.
Устечко отримало таку назву, бо в межах села в Дністер впадає річка Джурин, але з мосту її не видно.
Це мало хто знає, але насправді дністровська вода відмиває каструлі набагато краще, ніж оті всі Фейрі і Гали:)
Івано-Франківський берег геть дикий.
Річкова долина тут глибочезна.
Рослинність на пагорбах навколо добряче пожовкла, що дивно - була лише середина літа.
А далі я підібрався до найголовнішого призу того дня. Заховане між селами Нагоряни і Нирків урочище Червоне, з водоспадом і замком у місті, якого нема. Містичне й забуте, це місце по праву може називатись одним із найгарніших в Україні. Безумовно, воно було варте цього всього.
Джуринський водоспад - найбільший рівнинний в Україні - має висоту 16 метрів. Він утворений штучно. За однією із версій його прорубали турки, щоб змінити течію річки, яка виступала природним ровом навколо замку. За іншою, його створили під час закладання тут ландшафтного парку у 19 ст.
Якщо раніше це місце було геть дике, зараз цивілізація в тій чи іншій формі наступає. В’їзд в урочище платний, а навколо водоспаду зведено купу генделиків і наметове містечко, є навіть роздягальня. У вихідний тут було повно народу, особливо на верхньому каскаді. І я не втримався, занурився.
На нижніх каскадах ще можна зробити фото без людей у кадрі.
Але серцем урочища, безумовно, є місто-привид Червоногород (або Червоногруд). Стародавнє руське поселення, куди більше оповите легендами, ніж фактами, колишня столиця Червоної Русі. Місто, якого вже немає, але яке усе одно з величезною незбагненною силою притягує до себе туристів з усієї України.
Мурований замок був зведений на початку 17 ст. В різні часи його брали козаки і турки. Від початку був квадратний в основі і мав 4 вежі. З 1778 року опинився у власності родини Понінських, які розібрали дві вежі, а з іншої частини зробили собі палац.
Будівля сильно постраждала під час Першої Світової і більше не відбудовувалась. Дорогу до замку перекриває дитячий табір. У квітні 2013 року обвалилась половина однієї із веж…
Костел був зведений у 1615 році, зараз також є руїною.
Перед Другою Світовою Червоногород залишався маленьким польським поселенням. На початку 1945 року його трошки покошмарило УПА з сусіднього Ниркова, а пізніше радянська влада узагалі відіслала поляків на їх історичні землі. Відмирання селища на якийсь час призупинилось із-за будівництва по сусідству ГЕС, але проект був невдалим. ГЕС закрили, люди роз’їхались. У 1970 році мертве місто зникло з адміністративних карт…
Синя будівля між замком і костелом - православна церква, також зруйнована. Схоже, життя назавжди покинуло ці місця і аж ніяк не хоче повертатись. Спроби відновити замок, звісно ж, є, але все як завжди упирається у відсутність грошей. Раз на рік тут проводиться фест, покликаний звернути увагу на це забуте місце.
І я розумію, що мій крик душі ніхто не почує, але чи не найбільше тут потрібна нормальна дорога! Нинішня - таке ж жахіття, як шлях між Городенкою і Чернелицею, тільки ще й уходить вниз під великим кутом. Навіть не знаю, як мій велик, непридатний для гір, витримав її.
Вид на село Нагоряни понад урочищем.
Сільська церква.
Майже на виїзді з урочища до дороги примикає кладовище Ниркова. На ньому знаходиться фамільна усипальниця Понінських.
Звіддаля клацнув іще одну будівлю за кладовищем. Пізніше по карті розібрав, що це теж усипальниця - княгині Іоанни Понінської. Стилістично вона неймовірно схожа на костел в урочищі.
Через Нагоряни вертаюсь на трасу. Коники…
Траса виводить мене на ще більшу магістраль Чернівці - Тернопіль, якою я мав дістатись Товстого - кінцевого пункту подорожі. Так як у мене виявилось ще вдосталь часу, звернув із великої дороги, аби попетляти пригородами.
Село Солоне.
Церква номер раз.
Церква номер два. Вікімапія говорить, що 1860 року, але чомусь не вірю.
За Солоним починається Рожанівка. Статуетки тут якісь специфічні.
Долина у Рожанівці.
У долині - чудовий старовинний костел.
І, як я уже не раз бачив того дня, до нього впритул збудували новіший храм.
Вид на село з пагорба.
Товсте починається майже одразу за Рожанівкою і одразу балує красивими будиночками.
Зараз це смт Заліщицького району. Відоме з 1414 року. Раніше називалось Тлусте, а в квитках Укрзалізниці пробивається так і досі. Для мене воно важливе перш за все тим, що тут стає поїзд, але і без того це містечко варте уваги.
Олень перед музеєм.
Ратуша?
Нинішня селищна рада засідає в ось такому скромному будиночку.
Костел Святої Анни зведений у 1910-15 роках. Він втратив дзвіницю під час Другої Світової, але виглядає усе одно солідно.
За костелом сховався ставочок, настільки чепурний, що захотілось його запанорамити.
Від ставочку мене накрило дощем і всі наступні оглядини Товстого були, по суті, боротьбою зі стихією по дорозі до вокзалу, а аборигени могли того дня спостерігати дивну постать у дощовику, що хаотично швендяла їхнім селищем з фотоапаратом та велосипедом.
Єврейське кладовище.
Величезне і занедбане.
Церква Святого Архістратига Михаїла - найкрасивіший храм містечка.
Старовинна вілла.
У Товстому теж була фортеця. До наших днів дійшли фрагменти фортів у сильно перебудованому вигляді. В Інтернеті кажуть, що це один із них.
І ще одна церква, це вже дуже близько до вокзалу. І дуже вчасно, бо косий сильний дощ умудрявся атакувати мого об’єктива з будь-якої позиції.
Попереду у мене було очікування під вузеньким навісом (вокзал закрито на ремонт) і весела пробіжка за своїм вагоном із 18-кілограмовим одороблом під боком. Ця подорож була виснажливою, в першу чергу, психологічно, і навіть не знаю, коли мені знову захочеться чогось подібного.
Весь маршрут того дня.