День пташиний, частина 2
Розпрощавшись із Жабелівкою, покотив далі на південь, в сторону Степанівки - кілометрів шість чистого кайфу по польовій дорозі.
1.
2. Останній погляд на гостинне мальовниче село.
3. Геометрія опор ЛЕП.
4. Ну і пташки, як же без них. Плиска жовта:
5. Цього гражданіна не признав, багатим буде:
6. Але малявки, то нехай, от хижих птахів мені все ніяк не вдавалось упіймати в кадр хоч там як. А вони там теж були, хоч і тримались на поважній відстані. Та на ультразумі в режимі безперервної зйомки все ж зробив пару кадрів, із яких хоча б вирізані фрагменти можна показати - навіть такий суто міський житель, як я, бачив соколів у дикій природі:
7.
8. Кружляло їх там аж троє, чи то двоє мене надурили, намотуючи кола. Та все ж.
9. «Молочний» горизонт:
10. Поруч зі Степанівкою лежить село Побережне, яке було не по дорозі, але заїхав. Просто тому що можу, наприклад.
11. У Побережному фасад дитсадка прикрашений крутими мозаїками.
12.
13. Церква.
14. Строгий військовий меморіал не менш ефектний, ніж у Жабелівці.
15.
16. А це вже пам’ятник у Степанівці.
17. Власне, навіщо туди їхати - побачити одну з найгарніших церков району.
18. Храм Успіння Пресвятої Богородиці збудований близько 1914 року. Білосніжний колір йому личить, але краще б він був взагалі без фарби - збудований із нечастого для церков поєднання граніту та цегли, має бути красивим сам по собі. Ну й видно, що скоро і його позолотять.
19. Вмістити цю громадину в кадр із тісного дворика - ще той квест.
20.
21. У деталях:
22.
23. У цій церкві служба уже почалась, тому всередині не фотографував, тільки надбрамну ікону.
24. Дзвіничка стоїть осторонь:
25. Виглядає як невелика замкова вежа.
26.
27. Покидаю Степанівку. Не кожне село має власний герб…
28. На виїзді в сторону Вороновиці - чи то оповзень, чи покинутий кар’єр.
29. …який не надто цікавий сам по собі, якби в його стінах не наробили гнізд бжолоїдки.
30. І які ж вони метушливі та вертляві. Знов щось вийде показати тільки якщо нарізати фрагментів із кадрів.
31.
32.
33. Щоб менше їхати назад по магістралі, вдалось скосити кілометри три забутою стежкою понад залізницею, мимо станції «Вороновиця». На відміну від Гуменного, тут широка колія пройшла далеко від вузької і практично осторонь селища. Тим не менш, вокзал працює.
34. Далі залишалось догнатись додому по узбіччю траси і майже через все місто. Ця вилазка вийшла і найдовшою за дистанцією на цю весну заодно. З літа з’явились хоч які варіанти урізноманітнити то все поїздами-автобусами, та до того велосипед виручав неоціненно.
Від календарного травня лишався ще один тиждень, але там зарядили такі дощі, що навіть прогулятись біля дому було проблематично, не те щоб десь їхати. Кінчена, пропаща весна фінішувала дуже символічно. Одинокі яскраві дні, як описаний вище, доводилось буквально вигризати, всупереч обставинам, а не завдяки. На прощання такій весні залишалось побажати, щоб вона швидше здохла, і ніколи-ніколи не повторювалась.
Дощ лив чотири роки, одинадцять місяців і два дні. Часом він начебто вщухав, і тоді всі жителі Макондо, сподіваючись швидкого кінця непогоди, надягали святкову одежу, і на їхніх обличчях тепліли боязкі усмішки одужуючих, однак незабаром усе населення міста звикло до того, що після кожного такого просвітку дощ припускає ще дужче.
І так починався лише перший із ста років самотності.
1.
2. Останній погляд на гостинне мальовниче село.
3. Геометрія опор ЛЕП.
4. Ну і пташки, як же без них. Плиска жовта:
5. Цього гражданіна не признав, багатим буде:
6. Але малявки, то нехай, от хижих птахів мені все ніяк не вдавалось упіймати в кадр хоч там як. А вони там теж були, хоч і тримались на поважній відстані. Та на ультразумі в режимі безперервної зйомки все ж зробив пару кадрів, із яких хоча б вирізані фрагменти можна показати - навіть такий суто міський житель, як я, бачив соколів у дикій природі:
7.
8. Кружляло їх там аж троє, чи то двоє мене надурили, намотуючи кола. Та все ж.
9. «Молочний» горизонт:
10. Поруч зі Степанівкою лежить село Побережне, яке було не по дорозі, але заїхав. Просто тому що можу, наприклад.
11. У Побережному фасад дитсадка прикрашений крутими мозаїками.
12.
13. Церква.
14. Строгий військовий меморіал не менш ефектний, ніж у Жабелівці.
15.
16. А це вже пам’ятник у Степанівці.
17. Власне, навіщо туди їхати - побачити одну з найгарніших церков району.
18. Храм Успіння Пресвятої Богородиці збудований близько 1914 року. Білосніжний колір йому личить, але краще б він був взагалі без фарби - збудований із нечастого для церков поєднання граніту та цегли, має бути красивим сам по собі. Ну й видно, що скоро і його позолотять.
19. Вмістити цю громадину в кадр із тісного дворика - ще той квест.
20.
21. У деталях:
22.
23. У цій церкві служба уже почалась, тому всередині не фотографував, тільки надбрамну ікону.
24. Дзвіничка стоїть осторонь:
25. Виглядає як невелика замкова вежа.
26.
27. Покидаю Степанівку. Не кожне село має власний герб…
28. На виїзді в сторону Вороновиці - чи то оповзень, чи покинутий кар’єр.
29. …який не надто цікавий сам по собі, якби в його стінах не наробили гнізд бжолоїдки.
30. І які ж вони метушливі та вертляві. Знов щось вийде показати тільки якщо нарізати фрагментів із кадрів.
31.
32.
33. Щоб менше їхати назад по магістралі, вдалось скосити кілометри три забутою стежкою понад залізницею, мимо станції «Вороновиця». На відміну від Гуменного, тут широка колія пройшла далеко від вузької і практично осторонь селища. Тим не менш, вокзал працює.
34. Далі залишалось догнатись додому по узбіччю траси і майже через все місто. Ця вилазка вийшла і найдовшою за дистанцією на цю весну заодно. З літа з’явились хоч які варіанти урізноманітнити то все поїздами-автобусами, та до того велосипед виручав неоціненно.
Від календарного травня лишався ще один тиждень, але там зарядили такі дощі, що навіть прогулятись біля дому було проблематично, не те щоб десь їхати. Кінчена, пропаща весна фінішувала дуже символічно. Одинокі яскраві дні, як описаний вище, доводилось буквально вигризати, всупереч обставинам, а не завдяки. На прощання такій весні залишалось побажати, щоб вона швидше здохла, і ніколи-ніколи не повторювалась.
Дощ лив чотири роки, одинадцять місяців і два дні. Часом він начебто вщухав, і тоді всі жителі Макондо, сподіваючись швидкого кінця непогоди, надягали святкову одежу, і на їхніх обличчях тепліли боязкі усмішки одужуючих, однак незабаром усе населення міста звикло до того, що після кожного такого просвітку дощ припускає ще дужче.
І так починався лише перший із ста років самотності.