Три різні палаци
Після відвідування Мурованих Курилівців, що на південному заході Вінниччини, у мене були плани глянути щось і в їх районі. Як майже скрізь на подільській периферії, цікавинок там багато, а з транспортом не дуже, тому за один день усе не подивишся. Зупинився на варіанті із трьох сіл, які лежать на одній лінії, перпендикулярно трасі до Вінниці. У кожному з них є по палацу, абсолютно несхожих між собою як по виду, так і по стану збереженості.
Перше село має назву Вищеольчедаїв (2,2 тис. мешканців). Майже цивілізація, усього 2,5 км від основної дороги; сюди навіть заходять автобуси на МурКур, щоправда не всі. Забігаючи наперед, тут же знаходиться і найцікавіший палац, що забрав у мене найбільше часу.
Але про все по порядку. Біля зупинки прямо голівуд якийсь.
Ну а що, Вищеольчедаїв Мурованокуриловецького району - як звучить!
Млин(?) на березі річки Лядова.
Палац (який потім став дитсадком) належав цукрозаводчику Нафтулу Когану. Шукати його треба на узвишші в колишньому панському парку.
Від зупинки продовжуємо рух прямо вглиб села, переходимо через річку, одразу за мостом поворот направо. Першим побачимо власне сам завод:
Хоча основний корпус цілком радянський, поруч звертає на себе увагу неоготична і явно старовинна сторожка:
Дорога тягнеться понад річкою, зрештою виходить на міст. Там треба перейти її вдруге, після чого потрапляємо у парк, що давно перетворився на густий ліс. В принципі якось я в ньому знайшов палац, з допомогою інтуїції, навігатора та матюків; а може просто всі стежки ведуть до нього.
Відомо про це місце малувато, і перше ж, що я побачив - дерев’яна веранда - збиває з пантелику. Як для «рідної» частини палацу вона дуже відрізняється по стилю, а як для радянської прибудови виглядає занадто витончено.
Дитячий садок займав будівлю до 2011 року, коли її пошкодила пожежа. В принципі там тільки горище встигло згоріти, але для аварійного стану цього було достатньо. Дітей перевели навчатись в інше місце, і покинута споруда від того почала тільки швидше руйнуватись.
Найбільше понищена якраз веранда, де уже провалились і стеля, і підлога. Рештою будинку поки що можна спокійно ходити.
Кімнати першого поверху нічим не примітні і призначалися, очевидно, для обслуги. Але варто потрапити нагору, як потрапляєш у якесь ліплене безумство:
Це зараз подільські цукрові заводи стоять переважно покинуті й нерентабельні, а сто з лишком років назад то було ох яке прибуткове діло. Те що власник заводу обзавівся справжнім палацом - природно й очікувано, от тільки як він вирішив «виразити» своє багатство…
Перша кімната, у яку я потрапив, не має вікон, і навіть зі спалахом витягнути щось було складно. А жаль, бо яка ж там стеля!
Звідти можна перейти в бальну залу (із виходом на балкон без перил), а отут ліпниною засадили буквально все. Десятки чи сотні янголят, квіточок, завитків, амфор - цілі квадратні метри тотального хаосу на стелі, стінах та навіть дверях.
Якби це все нафігачили в наш час, таке однозначно засудили б за несмак і надмірний пафос. Такий собі Пшонка-стайл (хоча, підозрюю, далеко не тільки в його домі така дурь, просто ми не скрізь бачили…)
Але через наліт вікової давнини все сприймається якось інакше. І цей наївний пафос давно зниклого цукрозаводчика уже дійсно шкода.
Дитсадкові квіточки на підлозі, ляпота. Навіть не уявляю, як тут цілими днями могли знаходитись діти, щоб їм від безумства на стінах не паморочилося в голові.
Янголята-путті:
Після кількох років нищення часом та вандалами-металошукачами частина краси опинилася просто під ногами.
Цікаві і суміжні з бальною залою кімнати. Цю перефарбували певно в радянські часи: якою фарбою були багаті, тією і обмазали.
Кімната з порами року на стелі:
Тут якимось дивом уціліла навіть піч, адже їх нищили в першу чергу, в пошуках скарбів, чи й просто так.
«Мавританська» кімната:
Хтозна-скільки я ще нарізав кола приміщеннями цього дивного палацу, не в змозі відірватись від його бутафорської, але краси. На відновлення цього всього потрібні мільйони гривень, і з роками ця сума тільки зростатиме, а потенційних інвесторів на горизонті так і не видно.
Зовнішній вид пам’ятки відчутно контрастує з внутрішньою пишністю. Та й не роздивишся його вже толком, все потонуло в кущах та хащах.
У наступне село, Вінож, треба було йти ще 4 кілометри далі вглиб від траси. Дорога ґрунтова, навколо краса подільських пагорбів:
Суто місцеві географічні приколи, на навігаторі такі броди позначені як мости. Благо, мені йти не туди.
Вищеольчедаїв залишився позаду:
Хороше рішення для інтровертів:
Вінож, що вперше згадується ніби аж в 1295 році, є чудовим і сумним прикладом того, як все спливає. Ще сотню років тому тут було 1282 чоловіки населення, а зараз тільки 100, переважно пенсіонери.
Є в цих неасфальтованих селах, куди не ходять автобуси, якийсь особливий шарм застиглого часу.
Спершу пішов дивитись церкву, а натрапив на палац. Що мене спантеличило, бо стояти він повинен не тут.
Все прояснила дата «1966» на бічному фасаді, то виявився радянський клуб.
Церква Різдва Богородиці збудована в 1854 році на місці згорілої попередниці. Маленька і гармонійна, за рахунок віддаленості від цивілізації їй поки вдалося уберегтись від фальшивої позолоти й металопластикових вікон.
Палац же (поміщиці Колосовської, середина 19 ст.) виявився на тому місці, де я його і відмітив на навігаторі.
З часів СРСР і донедавна його приміщення займала початкова школа, нині недіюча (та й кого там вчити, з такої кількості населення). Будівля в пристойному стані, хоч і потроху обростає кущами, а на колишньому шкільному стадіоні кмітливі селяни влаштували городи.
Палац не надто ефектний ззовні, ще й толком не сфотографуєш: спереду його майже впритул закриває алея високих дерев.
Тому у Віножі не затримувався, швидко повернувся до Вищеольчедаєва. Там почекав автобуса, не дочекався і так само пішки двинув на інший бік траси, в останнє на той день село Котюжани.
Жодного котика в КОТюжанах мені так і не трапилося, але є й інші мешканці.
Село величеньке і за населенням (995), і за площею, розташовуючись на обох берегах Лядової. Час від часу видно протилежний берег за широкою і лісистою долиною маленької річки:
І про Котюжани інформації також дуже мало. Відомо, що в 1885 році воно дісталося відставному генералу Ценіну, і на той момент тут існував одноповерховий палац.
Палац спалили селяни під час повстання 1910 року. Два роки потому його відбудовують за проектом петербурзького архітектора Оскара Мунца на замовлення генеральші Катерини Ценіної, що десь у той же проміжок часу встигла стати вдовою.
Цей палац єдиний із трьох використовується, тому й перебуває у найкращому стані. Зараз у ньому діє інтернат для дітей із розумовими вадами.
Благословенна глибинка, куди не дісталися модні тенденції початку 20 ст. Нетипово для того часу, палац має якийсь неоренесансний, ледь не античний вигляд. Чого тільки барельєфи варті.
А надто гвинтові чавунні сходи:
Надворі не було ні персоналу, ні учнів інтернату, тільки надокучливі собаки, оминаючи яких я все ж більш-менш подивився все що хотів. Якийсь флігель:
Від палацу і аж до берегу Лядової тягнеться великий рельєфний парк, порізаний ярами та потічками. Цікаво, як то все виглядало після роботи ландшафтних дизайнерів, якщо навіть зараз він досить симпатичний.
У парку десь зберігся старовинний арковий міст, але я його не знайшов, тільки щось таке:
Назад вертався понад іншим берегом річки, через центр села. Стара дерев’яна церква згоріла в 1980-х роках. Наступницю на її місті звели з простої силікатної цегли, але формою вона точно відтворює типову подільську святиню з трьома верхами:
Дзвіниця в пожежі не постраждала, так і стоїть з середини 19 ст. та має охоронний статус.
Клуб виявився колишнім костьолом:
Ще пару будинків із центру Котюжан, які здалися мені цікавими.
Перше село має назву Вищеольчедаїв (2,2 тис. мешканців). Майже цивілізація, усього 2,5 км від основної дороги; сюди навіть заходять автобуси на МурКур, щоправда не всі. Забігаючи наперед, тут же знаходиться і найцікавіший палац, що забрав у мене найбільше часу.
Але про все по порядку. Біля зупинки прямо голівуд якийсь.
Ну а що, Вищеольчедаїв Мурованокуриловецького району - як звучить!
Млин(?) на березі річки Лядова.
Палац (який потім став дитсадком) належав цукрозаводчику Нафтулу Когану. Шукати його треба на узвишші в колишньому панському парку.
Від зупинки продовжуємо рух прямо вглиб села, переходимо через річку, одразу за мостом поворот направо. Першим побачимо власне сам завод:
Хоча основний корпус цілком радянський, поруч звертає на себе увагу неоготична і явно старовинна сторожка:
Дорога тягнеться понад річкою, зрештою виходить на міст. Там треба перейти її вдруге, після чого потрапляємо у парк, що давно перетворився на густий ліс. В принципі якось я в ньому знайшов палац, з допомогою інтуїції, навігатора та матюків; а може просто всі стежки ведуть до нього.
Відомо про це місце малувато, і перше ж, що я побачив - дерев’яна веранда - збиває з пантелику. Як для «рідної» частини палацу вона дуже відрізняється по стилю, а як для радянської прибудови виглядає занадто витончено.
Дитячий садок займав будівлю до 2011 року, коли її пошкодила пожежа. В принципі там тільки горище встигло згоріти, але для аварійного стану цього було достатньо. Дітей перевели навчатись в інше місце, і покинута споруда від того почала тільки швидше руйнуватись.
Найбільше понищена якраз веранда, де уже провалились і стеля, і підлога. Рештою будинку поки що можна спокійно ходити.
Кімнати першого поверху нічим не примітні і призначалися, очевидно, для обслуги. Але варто потрапити нагору, як потрапляєш у якесь ліплене безумство:
Це зараз подільські цукрові заводи стоять переважно покинуті й нерентабельні, а сто з лишком років назад то було ох яке прибуткове діло. Те що власник заводу обзавівся справжнім палацом - природно й очікувано, от тільки як він вирішив «виразити» своє багатство…
Перша кімната, у яку я потрапив, не має вікон, і навіть зі спалахом витягнути щось було складно. А жаль, бо яка ж там стеля!
Звідти можна перейти в бальну залу (із виходом на балкон без перил), а отут ліпниною засадили буквально все. Десятки чи сотні янголят, квіточок, завитків, амфор - цілі квадратні метри тотального хаосу на стелі, стінах та навіть дверях.
Якби це все нафігачили в наш час, таке однозначно засудили б за несмак і надмірний пафос. Такий собі Пшонка-стайл (хоча, підозрюю, далеко не тільки в його домі така дурь, просто ми не скрізь бачили…)
Але через наліт вікової давнини все сприймається якось інакше. І цей наївний пафос давно зниклого цукрозаводчика уже дійсно шкода.
Дитсадкові квіточки на підлозі, ляпота. Навіть не уявляю, як тут цілими днями могли знаходитись діти, щоб їм від безумства на стінах не паморочилося в голові.
Янголята-путті:
Після кількох років нищення часом та вандалами-металошукачами частина краси опинилася просто під ногами.
Цікаві і суміжні з бальною залою кімнати. Цю перефарбували певно в радянські часи: якою фарбою були багаті, тією і обмазали.
Кімната з порами року на стелі:
Тут якимось дивом уціліла навіть піч, адже їх нищили в першу чергу, в пошуках скарбів, чи й просто так.
«Мавританська» кімната:
Хтозна-скільки я ще нарізав кола приміщеннями цього дивного палацу, не в змозі відірватись від його бутафорської, але краси. На відновлення цього всього потрібні мільйони гривень, і з роками ця сума тільки зростатиме, а потенційних інвесторів на горизонті так і не видно.
Зовнішній вид пам’ятки відчутно контрастує з внутрішньою пишністю. Та й не роздивишся його вже толком, все потонуло в кущах та хащах.
У наступне село, Вінож, треба було йти ще 4 кілометри далі вглиб від траси. Дорога ґрунтова, навколо краса подільських пагорбів:
Суто місцеві географічні приколи, на навігаторі такі броди позначені як мости. Благо, мені йти не туди.
Вищеольчедаїв залишився позаду:
Хороше рішення для інтровертів:
Вінож, що вперше згадується ніби аж в 1295 році, є чудовим і сумним прикладом того, як все спливає. Ще сотню років тому тут було 1282 чоловіки населення, а зараз тільки 100, переважно пенсіонери.
Є в цих неасфальтованих селах, куди не ходять автобуси, якийсь особливий шарм застиглого часу.
Спершу пішов дивитись церкву, а натрапив на палац. Що мене спантеличило, бо стояти він повинен не тут.
Все прояснила дата «1966» на бічному фасаді, то виявився радянський клуб.
Церква Різдва Богородиці збудована в 1854 році на місці згорілої попередниці. Маленька і гармонійна, за рахунок віддаленості від цивілізації їй поки вдалося уберегтись від фальшивої позолоти й металопластикових вікон.
Палац же (поміщиці Колосовської, середина 19 ст.) виявився на тому місці, де я його і відмітив на навігаторі.
З часів СРСР і донедавна його приміщення займала початкова школа, нині недіюча (та й кого там вчити, з такої кількості населення). Будівля в пристойному стані, хоч і потроху обростає кущами, а на колишньому шкільному стадіоні кмітливі селяни влаштували городи.
Палац не надто ефектний ззовні, ще й толком не сфотографуєш: спереду його майже впритул закриває алея високих дерев.
Тому у Віножі не затримувався, швидко повернувся до Вищеольчедаєва. Там почекав автобуса, не дочекався і так само пішки двинув на інший бік траси, в останнє на той день село Котюжани.
Жодного котика в КОТюжанах мені так і не трапилося, але є й інші мешканці.
Село величеньке і за населенням (995), і за площею, розташовуючись на обох берегах Лядової. Час від часу видно протилежний берег за широкою і лісистою долиною маленької річки:
І про Котюжани інформації також дуже мало. Відомо, що в 1885 році воно дісталося відставному генералу Ценіну, і на той момент тут існував одноповерховий палац.
Палац спалили селяни під час повстання 1910 року. Два роки потому його відбудовують за проектом петербурзького архітектора Оскара Мунца на замовлення генеральші Катерини Ценіної, що десь у той же проміжок часу встигла стати вдовою.
Цей палац єдиний із трьох використовується, тому й перебуває у найкращому стані. Зараз у ньому діє інтернат для дітей із розумовими вадами.
Благословенна глибинка, куди не дісталися модні тенденції початку 20 ст. Нетипово для того часу, палац має якийсь неоренесансний, ледь не античний вигляд. Чого тільки барельєфи варті.
А надто гвинтові чавунні сходи:
Надворі не було ні персоналу, ні учнів інтернату, тільки надокучливі собаки, оминаючи яких я все ж більш-менш подивився все що хотів. Якийсь флігель:
Від палацу і аж до берегу Лядової тягнеться великий рельєфний парк, порізаний ярами та потічками. Цікаво, як то все виглядало після роботи ландшафтних дизайнерів, якщо навіть зараз він досить симпатичний.
У парку десь зберігся старовинний арковий міст, але я його не знайшов, тільки щось таке:
Назад вертався понад іншим берегом річки, через центр села. Стара дерев’яна церква згоріла в 1980-х роках. Наступницю на її місті звели з простої силікатної цегли, але формою вона точно відтворює типову подільську святиню з трьома верхами:
Дзвіниця в пожежі не постраждала, так і стоїть з середини 19 ст. та має охоронний статус.
Клуб виявився колишнім костьолом:
Ще пару будинків із центру Котюжан, які здалися мені цікавими.