(no subject)
Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [На першому засланню (червень 1847 - жовтень 1850), стор. 8]
Таким чином, бачимо, що Шевченка, з одного боку, гризла нудьга і скорботи, а з другого - геть чисто нічим і ні з ким було розважити йому тугу. Куди б він не повернувся, до чого не взявся, замість розваги зазнавав ще більшої туги. Далека чужина, смердяча казарма, барабан, муштри, темне і п’яне товариство, сварка, лайка, бійка... Без краю голий степ, киргизи, спокуса писати й малювати - і заборона чинити те і друге! Яких ще гірших обставин пекельних можна було примірковати задля поета-художника!
Є ще одна річ, що під таку тяжку годину стає іноді розвагою: се щоденні записки, куди й Тарасові можна б було виливати хоч одну краплю гіркої трути з течії щоденного життя жовніра-засланця. Виливаючи в ті записки болі отруєної душі, - поет-художник був би лишив нам найкоштовніший матеріал життєписний. Чи захожувався біля сієї розваги Шевченко? Питання цікаве, важне і занадто темне. З листа його до Рєпніної 513, писаного 27 лютого р. 1848, знати, що він начебто й брався за щоденні записки. «З того дня, як прибув я до Орської фортеці, - пише він, - я пишу свій дневник. Я думаю переслати до Вас хоч одну сторінку з його. Але ж таке одноманітне, сумне, що я сам злякався і спалив свої записки на свічці. Не гаразд я зробив: потім жаль мені стало моїх записок, наче нені своєї дитини, хоч би та дитина і каліка була». Десять років після сього, коли Шевченко запевне вже знав, що цар звелів визволити його з заслання, він дійсно взявся з нудьги писати свої щоденні записки і там на першій стороні (12 червня р. 1857) написав: «Записки мої годилося б мені розпочати з того часу, коли мене висвячено в новий сан, себто з року 1847. Досі був би вельми здоровий і вельми нудний зшиток. Згадуючи про ті минулі сумні десять років, я вельми радію, що тоді не прийшла до мене думка завести зшиток на записки. І про що б я записував туди? Воно правда, що впродовж отих десяти років я дурно бачив те, що не всякому доведеться побачити. Але як я дивився на все те? Так, як з острожного вікна через грати дивиться узник на веселий поїзд весільний. Самі споминки про те минуле, що бачив я за десять отих років, кидають мене в жар! А що ж би було, якби я списав оту темрявну декорацію і розповів про тих грубіянських лицедіїв, з якими судилося мені справляти монотонну драму десятилітню?»
Таким чином, з одних тих самих уст маємо дві діаметрально супротилежні звістки, написані тією ж самою рукою. Яку ж з них треба прийняти за певну? Чи року 1847 Шевченко, перебуваючи в Орську, писав чи не писав свій «дневник»?
Коло сього питання спинявся і професор М. І. Стороженко 514 і став на тому, «що трудно йняти віри, щоби поет в сьому разі зовсім забув про свої перші записки щоденні, щоб пам’ять не нагадала йому такого значного вчинку з його скорботного життя. Можна гадати, що він свідомо потаїв правду, бажаючи не підводити своїх добрих начальників; бо їм запевне дісталось би, коли б дійшла звістка, що у Шевченка, наперекір забороні, була спроможність що-небудь творити («сочинять»)». Гадки і виводи проф. Стороженка мене не вдовольняють; жодним чином не можна мені з ними згодитися, бо маємо факти, що супротилежно стоять проти них. Перш за все Шевченко був людина правдива, і найменшого приводу не було йому «таїти правду» в записках р. 1857 і таїти її перед самим собою. Стерегтися йому, як гадає д. Стороженко, зовсім нічого було: він в червні р. 1857 був визволений вже de jure, а de facto 515, дякуючи новопетровському комендантові І. О. Ускову, перебував за такими обставинами, що годі було сподіватися йому ревізії паперів в його, а коли б така й сталася, дак він зовсім був забезпечений, що записки його в руки ревізорів не попадуть. Доказом сього, опріч фактів, про які буде ще річ, стає нам зміст записок. Ганебні вирази в тих записках про своє начальство, про Перовського, Обручова, Орлова і навіть про царя Миколу свідчать, що Шевченко не вважав на обережність і зовсім не турбувався бажанням, щоб не підвести свого начальства. Та й не можна було йому й під вести? він добре тямив, що коли б навіть записки його р. 1857 і попались в небажані руки, дак згадка в них про записки р. 1847 ніяким чином не могла ні на зерно нашкодити нікому: раз, через те, що з того часу минуло вже 10 літ: земля прийняла старого царя, а новий дав амністію Шевченкові; а вдруге, що зрушення заборони писати і він, і начальство, яке було біля його р. 1847, - давно вже спокутовали. Та на заборону писати Шевченко на першому засланні не дуже й уважав, як се небавом побачимо, за що й заплатив вельми дорого.
Одначе ж з того, що думки й виводи д. Стороженка не оправдані, саме питання не перемінилося і стоїть, як і стояло.
Знаємо, що дійсно пам’ять у Шевченка була добра і зрадити йому в такому значному факті вона не могла Чи вже то не була правда, коли Тарас писав до Рєпніної, що писав записки і спалив їх?
Записки щоденні - за сім місяців нового життя, за новими обставинами в чужині - повинні бути великим, грубим зшитком; бо записувати було про що. Значить, і спалити їх серед ночі в казармі на свічці діло не легке. Палячи, не можна було не надиміти в казармі так, що дим шибонув би в ніс сонним жовнірам, розбудив би їх, і вони, певна річ, наробили б галасу, Тарас не минув би кари.
Але ж не можна гадати й того, щоб Шевченко в листі до Рєпніної писав неправду.
Таким чином, питання зістається без певної відповіді; а на мою гадку, було так: Шевченко не писав записок чи дневника р. 1847, а робив собі тільки коротенькі замітки і написав їх такий маленький зшиточок, що його легко було «спалити на свічці» і ще легше забути про його.
513 Киев[ская] стар[ина]. - 1893. - Кн. II. - С. 262.
514 Киев[ская] стар[ина]. - 1888. - Кн. X - С. 10.
515 Юридично, а фактично (латин.). - Ред.
Попередня Наступна
Таким чином, бачимо, що Шевченка, з одного боку, гризла нудьга і скорботи, а з другого - геть чисто нічим і ні з ким було розважити йому тугу. Куди б він не повернувся, до чого не взявся, замість розваги зазнавав ще більшої туги. Далека чужина, смердяча казарма, барабан, муштри, темне і п’яне товариство, сварка, лайка, бійка... Без краю голий степ, киргизи, спокуса писати й малювати - і заборона чинити те і друге! Яких ще гірших обставин пекельних можна було примірковати задля поета-художника!
Є ще одна річ, що під таку тяжку годину стає іноді розвагою: се щоденні записки, куди й Тарасові можна б було виливати хоч одну краплю гіркої трути з течії щоденного життя жовніра-засланця. Виливаючи в ті записки болі отруєної душі, - поет-художник був би лишив нам найкоштовніший матеріал життєписний. Чи захожувався біля сієї розваги Шевченко? Питання цікаве, важне і занадто темне. З листа його до Рєпніної 513, писаного 27 лютого р. 1848, знати, що він начебто й брався за щоденні записки. «З того дня, як прибув я до Орської фортеці, - пише він, - я пишу свій дневник. Я думаю переслати до Вас хоч одну сторінку з його. Але ж таке одноманітне, сумне, що я сам злякався і спалив свої записки на свічці. Не гаразд я зробив: потім жаль мені стало моїх записок, наче нені своєї дитини, хоч би та дитина і каліка була». Десять років після сього, коли Шевченко запевне вже знав, що цар звелів визволити його з заслання, він дійсно взявся з нудьги писати свої щоденні записки і там на першій стороні (12 червня р. 1857) написав: «Записки мої годилося б мені розпочати з того часу, коли мене висвячено в новий сан, себто з року 1847. Досі був би вельми здоровий і вельми нудний зшиток. Згадуючи про ті минулі сумні десять років, я вельми радію, що тоді не прийшла до мене думка завести зшиток на записки. І про що б я записував туди? Воно правда, що впродовж отих десяти років я дурно бачив те, що не всякому доведеться побачити. Але як я дивився на все те? Так, як з острожного вікна через грати дивиться узник на веселий поїзд весільний. Самі споминки про те минуле, що бачив я за десять отих років, кидають мене в жар! А що ж би було, якби я списав оту темрявну декорацію і розповів про тих грубіянських лицедіїв, з якими судилося мені справляти монотонну драму десятилітню?»
Таким чином, з одних тих самих уст маємо дві діаметрально супротилежні звістки, написані тією ж самою рукою. Яку ж з них треба прийняти за певну? Чи року 1847 Шевченко, перебуваючи в Орську, писав чи не писав свій «дневник»?
Коло сього питання спинявся і професор М. І. Стороженко 514 і став на тому, «що трудно йняти віри, щоби поет в сьому разі зовсім забув про свої перші записки щоденні, щоб пам’ять не нагадала йому такого значного вчинку з його скорботного життя. Можна гадати, що він свідомо потаїв правду, бажаючи не підводити своїх добрих начальників; бо їм запевне дісталось би, коли б дійшла звістка, що у Шевченка, наперекір забороні, була спроможність що-небудь творити («сочинять»)». Гадки і виводи проф. Стороженка мене не вдовольняють; жодним чином не можна мені з ними згодитися, бо маємо факти, що супротилежно стоять проти них. Перш за все Шевченко був людина правдива, і найменшого приводу не було йому «таїти правду» в записках р. 1857 і таїти її перед самим собою. Стерегтися йому, як гадає д. Стороженко, зовсім нічого було: він в червні р. 1857 був визволений вже de jure, а de facto 515, дякуючи новопетровському комендантові І. О. Ускову, перебував за такими обставинами, що годі було сподіватися йому ревізії паперів в його, а коли б така й сталася, дак він зовсім був забезпечений, що записки його в руки ревізорів не попадуть. Доказом сього, опріч фактів, про які буде ще річ, стає нам зміст записок. Ганебні вирази в тих записках про своє начальство, про Перовського, Обручова, Орлова і навіть про царя Миколу свідчать, що Шевченко не вважав на обережність і зовсім не турбувався бажанням, щоб не підвести свого начальства. Та й не можна було йому й під вести? він добре тямив, що коли б навіть записки його р. 1857 і попались в небажані руки, дак згадка в них про записки р. 1847 ніяким чином не могла ні на зерно нашкодити нікому: раз, через те, що з того часу минуло вже 10 літ: земля прийняла старого царя, а новий дав амністію Шевченкові; а вдруге, що зрушення заборони писати і він, і начальство, яке було біля його р. 1847, - давно вже спокутовали. Та на заборону писати Шевченко на першому засланні не дуже й уважав, як се небавом побачимо, за що й заплатив вельми дорого.
Одначе ж з того, що думки й виводи д. Стороженка не оправдані, саме питання не перемінилося і стоїть, як і стояло.
Знаємо, що дійсно пам’ять у Шевченка була добра і зрадити йому в такому значному факті вона не могла Чи вже то не була правда, коли Тарас писав до Рєпніної, що писав записки і спалив їх?
Записки щоденні - за сім місяців нового життя, за новими обставинами в чужині - повинні бути великим, грубим зшитком; бо записувати було про що. Значить, і спалити їх серед ночі в казармі на свічці діло не легке. Палячи, не можна було не надиміти в казармі так, що дим шибонув би в ніс сонним жовнірам, розбудив би їх, і вони, певна річ, наробили б галасу, Тарас не минув би кари.
Але ж не можна гадати й того, щоб Шевченко в листі до Рєпніної писав неправду.
Таким чином, питання зістається без певної відповіді; а на мою гадку, було так: Шевченко не писав записок чи дневника р. 1847, а робив собі тільки коротенькі замітки і написав їх такий маленький зшиточок, що його легко було «спалити на свічці» і ще легше забути про його.
513 Киев[ская] стар[ина]. - 1893. - Кн. II. - С. 262.
514 Киев[ская] стар[ина]. - 1888. - Кн. X - С. 10.
515 Юридично, а фактично (латин.). - Ред.
Попередня Наступна