d_desyateryk
in
ua
ПРО ТИХ, ХТО ЛИШИТЬСЯ ПОЗАДУ
ПРО ТИХ, ХТО ЛИШИТЬСЯ ПОЗАДУ
Окрім дурнів і доріг, в Україні (Україна - таки не Росія) дві проблеми - Юля і праворадикали. Ще є Путін як швидше зовнішня морока - сподіватимемося, такою і лишиться.
Тимошенко - свіжі телеефіри це доводять - нічого так і не зрозуміла, але анітрохи не втратила талант удавати напіввіртуального Капітана Очевидність, з переконливим блиском в очах повторюючи вже сто разів сказане до неї. Як завжди: ніякої програми, лише прагнення говорити те, що хочуть почути, тобто клясти попередників (з перспективою поповнити ними свою фракцію) і обіцяти все й одразу.
Юліє Володимирівно, вас дезінформували. Зараз у моді інакші пісні.
Тепер щодо непримиренних борців за все хороше проти всього поганого. Знаю, що серед читачів є палкі прихильники «Свободи», «Правого сектору» та інших подібних організацій. В жодному разі не бажаючи травмувати їхні почуття, хочу зауважити, що політична некомпетентність - біда, на жаль, у наших умовах поширена, немов природна радіація; а ось політична некомпетентність, поєднана з ексгібіціонізмом - це вже катастрофа. Поки Фаріон відстоювала брехню про свою біографію та обливала помиями людей, що зробили для революції набагато більше, ніж вона - це можна було списати на особливості характеру. Поки окремі «свободівські» депутати ображали студентів і захоплювали їхні мітинги - можна було сподіватися, що це поодинокі інциденти. Але, зрештою, ковбойський наскок на офіс Національної телерадіокомпанії, як зайва порошинка у перенасиченому розчині, кристалізував цілком чітке розуміння: професійні українці завжди активні там, де не треба, і їх не дошукаєшся, коли кожна людина на вагу золота. Пригадується Тягнибок, котрий кожний свій виступ на Майдані перетворював на рекламу власної партії і розказував винятково про своїх постраждалих активістів. Так само спадають на думку спроби «Свободи» приписати собі навіть тих поранених, які жодного стосунку до партії не мали. У тому ж списку - «свободівці», що в моменти найбільших загострень зникали з Майдану разом зі своїм гучним вождем, але під час затишшя залюбки влаштовували скандальні розборки з іншими політсилами, організовували гітлерюгендівські ходи зі смолоскипами і вивішували портрети Бандери на видних місцях на потіху собі й російським каналам. Туди ж - Ярош, котрий вже встиг пообіцяти підірвати газопроводи та заявити, що нам не треба ані в НАТО, ані в ЄС, малолітки з «Правого сектору», котрі продовжують красуватися зі зброєю замість того, щоб зайнятися бодай чимсь корисним, криваві вихватки «Патріота України» в Харкові та, нарешті, квінтесенція: професійне хамло і погромник Ігор Мирошниченко зі «Свободи», котрий прямо на камеру лупцює журналіста і потім подає це як невинний перепад настрою. Це офіційно, а неофіційно можу додати, що від людини, якій довіряю, маю ще одне свідчення про Мирошниченка: вийшовши з Ради вдень 18 лютого після кривавого побоїща, влаштованого на Інститутській «Беркутом» і тітушками, цей любитель помахати кулаками хвилювався лише за власний автомобіль, і, знайшовши його неушкодженим, поїхав геть, повз поранених і вбитих, серед яких були і його виборці в тому числі.
Для шанувальників ультраправих автолюбителів ще раз пояснюю: журналіст може бути тричі продажним, студенти - тричі наївними, маніфестанти - тричі необережними, але якщо ми вибачаємо такі дії обраним нами політикам, то:
- Небесна Сотня загинула даремно;
- Лютнева революція була даремною;
- Весь протест з самого початку був даремним.
Якщо ще треба щось пояснювати, то особисто автор цих рядків безсилий.
Власне, що ще, окрім безвідповідальності, об’єднує таких різних персон, як ЮВТ, Тягнибок, Ярош, Фаріон тощо?
В них проблеми зі сприйняттям. Вони не розуміють, що прямо зараз міняється дещо більше, ніж влада: руйнується звична цивілізаційна матриця - чого не було ані в 2004, ані в 1991-у. Україна, після століть відсутності, повертається в Європу, незважаючи на біль і втрати. Це в повітрі, в думках, це те, що навіть чітко не сформулюєш одразу, але відчувають усі, й тому виникає геологічна метафора - тектонічний зсув. Наче цілий материк зірвався з місця.
Як використати енергію цього руху - кожний вирішує по-своєму. У когось земля тікає з-під ніг, і тоді починається відчайдушне чіпляння за старі слова і старий спосіб дій, наче базіканням та імітаціями можна заклясти стихію. А хтось просто йде вперед.
Патетично, але правда.
Дмитро Десятерик
Окрім дурнів і доріг, в Україні (Україна - таки не Росія) дві проблеми - Юля і праворадикали. Ще є Путін як швидше зовнішня морока - сподіватимемося, такою і лишиться.
Тимошенко - свіжі телеефіри це доводять - нічого так і не зрозуміла, але анітрохи не втратила талант удавати напіввіртуального Капітана Очевидність, з переконливим блиском в очах повторюючи вже сто разів сказане до неї. Як завжди: ніякої програми, лише прагнення говорити те, що хочуть почути, тобто клясти попередників (з перспективою поповнити ними свою фракцію) і обіцяти все й одразу.
Юліє Володимирівно, вас дезінформували. Зараз у моді інакші пісні.
Тепер щодо непримиренних борців за все хороше проти всього поганого. Знаю, що серед читачів є палкі прихильники «Свободи», «Правого сектору» та інших подібних організацій. В жодному разі не бажаючи травмувати їхні почуття, хочу зауважити, що політична некомпетентність - біда, на жаль, у наших умовах поширена, немов природна радіація; а ось політична некомпетентність, поєднана з ексгібіціонізмом - це вже катастрофа. Поки Фаріон відстоювала брехню про свою біографію та обливала помиями людей, що зробили для революції набагато більше, ніж вона - це можна було списати на особливості характеру. Поки окремі «свободівські» депутати ображали студентів і захоплювали їхні мітинги - можна було сподіватися, що це поодинокі інциденти. Але, зрештою, ковбойський наскок на офіс Національної телерадіокомпанії, як зайва порошинка у перенасиченому розчині, кристалізував цілком чітке розуміння: професійні українці завжди активні там, де не треба, і їх не дошукаєшся, коли кожна людина на вагу золота. Пригадується Тягнибок, котрий кожний свій виступ на Майдані перетворював на рекламу власної партії і розказував винятково про своїх постраждалих активістів. Так само спадають на думку спроби «Свободи» приписати собі навіть тих поранених, які жодного стосунку до партії не мали. У тому ж списку - «свободівці», що в моменти найбільших загострень зникали з Майдану разом зі своїм гучним вождем, але під час затишшя залюбки влаштовували скандальні розборки з іншими політсилами, організовували гітлерюгендівські ходи зі смолоскипами і вивішували портрети Бандери на видних місцях на потіху собі й російським каналам. Туди ж - Ярош, котрий вже встиг пообіцяти підірвати газопроводи та заявити, що нам не треба ані в НАТО, ані в ЄС, малолітки з «Правого сектору», котрі продовжують красуватися зі зброєю замість того, щоб зайнятися бодай чимсь корисним, криваві вихватки «Патріота України» в Харкові та, нарешті, квінтесенція: професійне хамло і погромник Ігор Мирошниченко зі «Свободи», котрий прямо на камеру лупцює журналіста і потім подає це як невинний перепад настрою. Це офіційно, а неофіційно можу додати, що від людини, якій довіряю, маю ще одне свідчення про Мирошниченка: вийшовши з Ради вдень 18 лютого після кривавого побоїща, влаштованого на Інститутській «Беркутом» і тітушками, цей любитель помахати кулаками хвилювався лише за власний автомобіль, і, знайшовши його неушкодженим, поїхав геть, повз поранених і вбитих, серед яких були і його виборці в тому числі.
Для шанувальників ультраправих автолюбителів ще раз пояснюю: журналіст може бути тричі продажним, студенти - тричі наївними, маніфестанти - тричі необережними, але якщо ми вибачаємо такі дії обраним нами політикам, то:
- Небесна Сотня загинула даремно;
- Лютнева революція була даремною;
- Весь протест з самого початку був даремним.
Якщо ще треба щось пояснювати, то особисто автор цих рядків безсилий.
Власне, що ще, окрім безвідповідальності, об’єднує таких різних персон, як ЮВТ, Тягнибок, Ярош, Фаріон тощо?
В них проблеми зі сприйняттям. Вони не розуміють, що прямо зараз міняється дещо більше, ніж влада: руйнується звична цивілізаційна матриця - чого не було ані в 2004, ані в 1991-у. Україна, після століть відсутності, повертається в Європу, незважаючи на біль і втрати. Це в повітрі, в думках, це те, що навіть чітко не сформулюєш одразу, але відчувають усі, й тому виникає геологічна метафора - тектонічний зсув. Наче цілий материк зірвався з місця.
Як використати енергію цього руху - кожний вирішує по-своєму. У когось земля тікає з-під ніг, і тоді починається відчайдушне чіпляння за старі слова і старий спосіб дій, наче базіканням та імітаціями можна заклясти стихію. А хтось просто йде вперед.
Патетично, але правда.
Дмитро Десятерик