"Мі рюсскій язік на первій место ставім, мі знаєм не так, как на Україні", - ЦК КПРС, 1965 р.
Я вже цитував ці спогади першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста російською мовою. Тепер процитую його інтерв'ю де він оповідає цю історію українською. Тут він розповідає дещо більше про кінець цього інциденту на засіданні ЦК КПРС, про це я ще не писав. Все почалось з того, що Шелест написав листа проти неузгодженого з ним рішення Москви продати українські корми на експорт (або тоді діліться з Україною валютною виручкою):
У 1965 р. на засіданні політбюро ЦК КПРС Шелест увійшов у відкритий конфлікт із М.Сусловим та іншими тодішними партійними керівниками. Причина: свавільні дії Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР, яке вирішило продати Швейцарії 450 тис. т соняшникової макухи, навіть формально не запитавши згоди українського керівництва. Шелест не просто протестував, а написав записку з пропозицією, щоб УРСР вийшла з-під опіки Зонішторгу СРСР і всіх зовнішньоторговельних відомств Москви. Джерело.
Тут йому згадали і українську мову, і «роз'єднання народі»в і «націоналізм»:
Раптом Брежнєв витягає з кишені якийсь пожмаканий папірець і каже: «Так, тут є ще одне питання - про листа товариша Шелеста. Ми одержали ось такого листа. Комісія, яку створили, розглянула все, розібралася... Петро Юхимович не має рації».
Перше слово взяв Суслов. «Я вважаю, що товариш Шелест узагалі, в цілому не має рації, бо він вторгається у межі ленінської зовнішньої торгівлі. Підриває її. І так не можна себе поводити - це роз'єднує народи, розумієте: роз'єднує». І зиркає злостиво у мій бік.
Я питаю: «Причому тут роз’єднання народів? Питання ж у нас конкретне».
Суслов знов: «А взагалі я повинен сказати вам, що на Україні далеко не все гаразд, - уся Україна говорить українською мовою!»
Я аж сторопів: «А що ж вона має - турецькою розмовляти чи як?» Тут підключається Демичев, секретар ЦК КПРС: «І взагалі там, у Шелеста, українізацією займаються!».
Знову не витримую: «Де в Шелеста? Як українізацією? Ніякою українізацією не займаються. Є і російські школи, є і українські школи - на великий жаль, українських шкіл меншає».
Демичев: «А Шевченко в них - кумир!» І на Суслова дивиться.
Тут мене прорвало: «Так, Шевченко в нас - кумир. Його і в нашій країні, й за кордоном вважають великим демократом, геніальним поетом».
Демичев почав заперечувати: «Так, але ж у вас він - кумир молоді! У Шевченка там квіти завжди, щорічно вінки приносять. У вас...».
Я, відчуваючи, що остаточно втрачаю самоконтроль: «Ну так це і добре. А як ти помреш, хто тебе згадає, хто квіти віднесе?»
Суслов втручається: «І потім у вас вивіски всі українською мовою. Що це таке?».
«Ну, а якою мовою вони мають бути? Якою? Є українською, є і російською».
Суслов тоді використав свій найголовніший козир: «Узагалі там, у вас на Україні, чимало проявів націоналізму!». Я сторопів, стримався, але голос підвищив, мабуть, таки добряче:
«У чому, Михаиле Андрійовичу, прояви націоналізму? Це ж звичайні сталінські ярлики!». А Демичев так незворушно: «А в тому, що багато говорять українською мовою, і в тому, що Шевченка надмірно шанують». І Суслов його підтримав.
А тут ще підкотився Рашидов: «У нас рюській язык в большом почьоте, мі рюській язык уважаєм, любім, ізучаєм. Мі єго на первій место ставім, мі знаєм не так, как на Україні...».
Я не витримав: «Та хоч ти замовкни, ти його не знаєш: коли виступаєш - нічого зрозуміти не можна».
Парили мене добряче. Потім ще виступив, підло так, Шелепін - він очолював тоді Комітет партійно-державного контролю, писав окремого листа, мовляв, на Україні місництво, порушують під крилом і керівництвом Шелеста та Казанця планову державну господарську дисципліну. То була нісенітниця, але це вже інша історія...
...Леонід Ілліч вирішив змінити трохи тему, пожартувати: «Ось у нас при Скрипникові українізацію проводили. Так це була скрипниківщина! При Скрипнику, ви знаєте, я працював на заводі, коли українізацію проводили, - що це було, це був абсурд, сміх. Та й узагалі українська мова - це ж... це суржик російської мови». Підгорний сидів поруч і мовчав, але почав закипати.
Питає: «Ви так вважаєте?». І знов почав Леонід Ілліч: «Так, щодо українізації».
«Ось це так! Це новина! Договорився, Леоніде Іллічу! Тоді й культура українська - суржикова, штучна. Як же це так: український народ, українська мова, українська культура існують століттями, і їх суржиком назвати?» (А Суслов сидить і всі мої «крамоли» занотовує).
Брежнєв не вгамовується: «От пригадую, коли ми проводили українізацію, так дехто не знав - йому підказували відповіді. Питають, як називається українською мовою місяць «декабрь»? А він не знає, йому шепочуть, потім показують - груди, грудень. А він: «Місяць-цицкень!» Ха-ха-ха...».
Я аж зуби зціпив, та мовчу, лише думаю: «І це керівник держави! Це людина, яка народилася, виросла і більше половини життя прожила на Україні».
Ось це вже дещо нове із цієї історії:
Підгорний мовчав, мовчав, а потім таки виступив! Гостро й різко надзвичайно. Дав і Демичеву, і Шелепіну, і Леоніду Іллічу, говори», довго, дуже сильно, а закінчив так:
«Як же ви думаєте, що йому (тобто мені) робити, як йому працювати, коли металургійні комбінати зупиняються, коли травматизм росте; а ви металу не даєте. Ми все зацентралізували до безглуздя і самі звинувачуємо. Правильно він зробив, спасибі вам, Петре Юхимовичу, і Казанцю передайте.
Що ж стосується Миколи Олексійовича Скрипника, то, товаришу Демичев, і Ви, товаришу Суслов, дай боже, як кажуть, щоб усі ми були такими комуністами, як був Скрипник! А вам, Леоніде Іллічу, соромно з такими промовами, ганьба таке казати на український народ. Я такого ніколи не чекав од тебе, земляка, почути».
Але Шелепін, а він був людиною надзвичайно вольовою і рішучою, ще додав наприкінці, останнім: «Може, нам поїхати з комісією ЦК КПРС на Україну, скликати пленум та й зробити оргвисновки?» Я відповів, хоча, може, треба було б промовчати:
«Давайте. Приїздіть. Хоч усі разом - саме вчасно приїдете. Скликаємо пленум. Вислухаєте, що вам скажуть про суржик - мову українську, про культуру, про український народ».
Ось яка розмова була в мене ще наприкінці 1965-го - вона і почала прокладати мені дорогу у 1972-й. А слова ті: «Так, Шевченко в нас кумир!» Михайло Андрійович Суслов записував недаремно - він узагалі ніколи й нічого не забував. Згадав їх мені, але вже пізніше.
Тут нема чого коментувати - 100% душок русского міра та русского шовінізму. Продовження.
Джерело: Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду», 2004 р., ст. 653-656.
В тему: В УССР преследуют за цветы к памятнику Т. Шевченку, 1973 г.
Как Москва запретила УССР торговать на внешних рынках, 1965 г. Ч1.
Очередное подтверждение украинофобии Политбюро и Суслова, 1989 г.