Как же вот ты выразишь “рідною мовою”: квартира, аппартаменты? А? хата и только!
Русифікований українець розказує герою оповідання «Хатнє лихо» (що ходить і випрошує пожертви на пам'ятник Шевченку) про обмеженість української мови:
Обстанова в кватирі була багата й розкішна, панська на всю губу.
- Добре живеш, товаришу, - мовив я, оглядаючись.
- Да ничего себе устроил... “хату”! Ха-ха-ха! - зареготав Палій. - Как же вот ты выразишь “рідною мовою”: квартира, аппартаменты? А? хата и только! Так-то брат! Фантазер ты у меня, утопист! Простой, хотя и симпатичный, язык, “рідну мову” - хочешь во что бы то ни стало культурным сделать!
- Чого ж “утопист”? - спитав я. - Така сама була колись і російська мова, й всяка инша.
- Ну-у!
- Що ну? Хіба кватиря й апартаменти - се російські слова?
- Ну, да все-таки оно к русскому языку как-то прививается скорее, не так режет ухо.
- Прив’ється воно й у нас і не буде різати вухо!
- Ну, положим! Вот купил я себе автомобиль, бензиномотор, держу к нему шоффера. Ну - как эти слова? Автомобыль?
- Чого ж: “автомобыль”? Так і буде: автомобіль, шофер, бензіномотор. Слово: “мотор” навіть рідніше українській мові, ніж російській. Моторний - наше слово.
- Да, да! Правда. “Еней був парубок моторний”.
- А бачиш?
- Ну, как себе хочешь, а я никак не могу себе представить “дядька”, который говорит: “сідайте, куме, в оцей моторний автомобіль”. Ха-ха-ха! Чудак ты, брат! - додав він, плеснувши мене долонею по коліні.
- Всяку річ можна на сміх підняти. І Хам з батька насміявся, і з Ісуса Христа насміхались перед тим, як розіп’яти.
- Да ну, полно! Что ты? Обижаешься?
- Та вже кому-кому, а тобі не слід би глумитись з рідної мови. Ти ж потомок...
- Знаю, брат. Даже мысль твою сокровенную знаю. Хочешь, скажу?
- Кажи.
- “Славних прадідів великих - правнуки погані”. Правда, подумал это?
- Правда.
- Вот видишь, а я не обижаюсь.
- Слухай, Палію, - почав я. - Ти ж знаєш, чиї се слова ти сказав?
- Ну, еще бы!
- А знаєш, що через три роки мине 50 літ, як він умер, а через шість літ, - сто літ, як народився.
- Ну? - Пам’ятник у Київі думають ставити.
- Слыхал.
- Грошей треба. - Понимаю. Только теперь, брат, у меня “финансовый кризис”. Понимаешь: ни копейки!
Закінчується оповідання в стилі новел О. Генрі - ніхто із українців та українофілів не дав ні копійки на пам'ятник Шевченку, а лише один кацап пожертвував рубля:
М. Левицький, «Хатнє лихо», ст. 232