Тимотей Бордуляк
Татаре
Уривки з оповідання (за публікацією в журналі «Дзвін», №2 за 2003 р.)
Року Божого 1914, дня 24 серпня, перший раз переходила росийська армія через наше село (Ходачків Великий) гостинцем, що йде з Тернополя до Бережан. І як зачало йти росийське військо ранним ранком того дня, то йшло воно майже непереривно цілий тиждень як день, так ніч. Ішов полк за полком, піхота, кавалерія, артилерія, їхали гармати, їхали ящики з амуніцією, їхали фіри з харчами, авта, велосипеди, все напереміну як в калейдоскопі. Люди з села вибігали на дорогу, ставали край гостинця і дивилися з зачудуванням, бо ще такого дива не бачили.
Перейшли обози і стало спокійніше. В селі осіла російська жандармерія, осів якийсь російський урядник, вже все добре… «Тепер, - кажуть москалі до нас, - ви вже наші, а ми ваші, і тепер буде всім нам добре. Коби тільки найскоріше дістатися до Відня і старому Франц-Йосифові осмалити вуса і бакенбарди, то вже тоді війна скінчиться, і вже всюди буде Росія, всюди запанує росийський цар…»
А наші люди слухають, що москалі белендять про Россію та про свого царя, та й в нічім не спротивляються: «То все не наші вради, тільки воля Божа».
Ми обоє з жінкою сиділи звичайно в покоях, а наші мама завше мало що не цілий день перебували в кухні. Там вони займалися цілим господарством, там вони приймали солдатів і ставили чоло всім можливим і неможливим випадкам, які могли зайти в часі війни в нашій кухні і на обійстю, - одним словом, стояли на фронті і йшли на перший огонь. Наші мама були людина із старшого покоління, з природи і з виховання вони були дуже боязливі, але дивна річ: коли прийшла війна, мама нагло змінили свою вдачу і стали дуже відважні і перестали боятися. Вони собі застерегли, що будуть сидіти в кухні і пильнувати цілого господарства і приймати солдатів, а я, їх зять, мав лише заглядати до кухні, промовити до солдат кілька слів, щоби солдати знали, що в кухні є мужчина»
(Зять, однак, теж особливо слухняним не був, а, оскільки непогано знав російську мову, принаймні на рівні розуміння, то охоче спілкувався з солдатами різних народностей. Особливо цікавою була зустріч з татарами. Трапилося це в середині жовтня, коли становище на фронті і в краю більш-менш устабілізувалося, солдати, хоч формально окупанти, непогано зжилися з місцевим населенням, нікого не кривдили, а навіть охоче ділилися харчовими припасами, бо, мовляв, ще невідомо, як піде далі і коли та кара Божа - війна - закінчиться. Але раптом до гостинної сільської кухні заявилася група гостей, які неабияк перелякали господиню, насамперед тому, що з ними вона вже рішуче не могла знайти спільної мови. Були то татари. Зять заспокоїв тещу, запевняючи, що теперішні татари - люди мирні і йому навіть цікаво було б з ними поговорити. Однак зустріч і справді виглядала незвичайно).
«Я отворив двері, ми увійшли досередини, і ось яку сцену ми побачили. Мама стояли біля кухні, перелякані і бліді, а перед ними два солдати клячали на колінах, а два другі солдати також клячали на колінах, але свої голови похилили перед мамою аж до самої землі і всі щось мурликали з таким виразом, мов би о щось дуже просили і благали.
Коли татари зобачили мене і мою жінку, то они всі разом повставали на ноги, обернулися всі до нас лицем, всі нараз поклонилися в пояс, а потім всі разом зачали говорити протяжним і пискливим голосом, зачали всі лебедіти.
Они, розумієся, намагалися говорити по-росийськи, але по-росийськи они дуже мало уміли, і для того мама не могли їх добре зрозуміти. Ось що можна було зрозуміти з їх лебедіння:
-О, ми татаре, ми бєдни салдати. Ми очін дальока, ми очін галодна, ми очін кушат.
Я глянув на них з-під лоба, прибрав суворого виразу і крикнув:
- Малчать! - вони всі нараз замовкли.
- Чого ви хочете? - спитав я. Чого вам нада? Оден нехай говорить, а не всі нараз.
Они випхали одного з-помежи себе наперед і стали промовляти:
-Ета Ібрагім, он рускі гаваріт. Ібрагім рус, настаяща рус…
-Ну добре, - кажу, - нехай Ібрагім говорить. Кажи, Ібрагім, чого вам «нада».
А Ібрагім до мене каже:
-Барін, я не русс, я татарин, я па-рускі гіваріт очін плоха… А ми всі хочем очін кушать, вот што…
-Кушать хочете? - закликав я до всіх татарів.
-О да, кушать, кушать, очін кушать, - лебеділи татари знов всі разом.
-Харашо, - сказав я, - вам дадуть кушать, тілько ви мусите трохи почекати…
Я показав на маму.
-Отсе наша мати, значить: мамаша, она дає нам кушать, - я показав на жінку і на себе, - она всім дає кушать, і вас нагодує, тілько мусите трохи почекати.
Я говорив до них по-росийськи поволі і виразно кожне слово, щоби они мене зрозуміли.
А они всі закликали нараз:
-Мамаша! А ти - барін, а се - твоя жена, бариня!
-Ні, - кажу до них, - я не барін, я священник, то єсть батюшка, розумієте?
І они всі знову нараз хляпнули перед мамою на коліна і похилили голови. «Мамаша, мамаша, - лебеділи они оден за другим з найбільшою пошаною і з якоюсь набожністю, - дай нам кушать».
Мені видалася смішною та їх занадто велика покірливість, і я на їх крикнув: «Вставайте!» - і они повставали.
І я зачав на них кричати і їх ганьбити.
-По якому ви кланяєтесь? - кажу до них. - Так не слід кланятися солдатам.
А они кажуть.
-Ми так кланяємося по-татарськи. У нас так всі кланяються перед старшими в Казанській губернії, навіть русскі.
І я їм зачав толкувати, що тепер они не в Казанській губернії, і що царським солдатам не випадає в той спосіб кланятися.
-Ну, і як же ми маєм кланятися? - питають мене татаре.
-Отак по-військовому, - сказав я, - три пальці до козирка і трохи похилити голову. - І я приложив три пальці до голови і показав, як се робиться.
Та они зачали сміятися.
-Е, барін, ми се знаємо, - кажуть татаре. - Так треба поздоровляти старшого, офіцера, а перед мамашею треба кланятися по-татарськи, бо мамаша старша, як офіцер.
Та ось і мама зрозуміли, що татаре говорять, і собі зачали сміятися».
(В якості перекуски «татаре» пропросили «малака, лєба й іцо», господарі з певним зусиллям зрозуміли, що йдеться про молоко, хліб та яйця. Яйця гості розколотили в киплячому молоці і з великим задоволенням з’їли одержану саламаху. А вже запропонований чай і зовсім викликав у них блаженне почуття)
-О мамаша, о чай, как етта аррашо! -Та ще й при тім хитали головами і щось приспівували по-татарськи.
(Гості попросилися переночувати в січкарні і зранку тихенько собі пішли. За численними новими враженнями, господарі майже про них і забули. Однак через кілька днів четвірка татар повернулася і радісно привіталася)
-О мамаша, о здравіє, ти наша родная матір, ти наша корміліца, - кланяються мамі до самої землі, цілують руки.
(Як насилу здогадався оповідач, татари, слабо розуміючи мову наказів, попросту загубилися і блукали, шукаючи свого полку. Оскільки ніхто не міг їм нічого порадити, вони зрештою вирішили йти до «города Тернополя, де наш штаб». Але, поки вони туди зібралися, цікавий господар намагався побільше довідатися про їх життя дома, в Казанській губернії, в татарських селах).
-І ви маєте там свою татарську церкву?
-О да, маємо.
-І маєте свого батюшку?
-Да у нас батюшки нема, тілько мула.
-А школа у вас є?
-Школа? О, да, є школа і учителі.
-А учителя у вас рускі чи татаре?
-Учителя у нас рускі.
-А як він учить ваші діти, - по-руски чи по-татарски?
-Ну так, конечно, що по-руски.
-А по-татарски у вас не вчат?
-Учат і по-татарски, але всего оден день на тиждень, а більше не вільно.
І тут я поневолі затиснув зуби і подумав собі: о, що за подла, яка лайдацка царска політика!.. То навіть татаре мають оден день в тиждень, коли їм вільно вчитися по-татарськи, а нам, українцям, ані одного дня, ані одної години не вільно вчитися по-українськи… Чекай, царю, може прийде час незадовго, коли і ти, і всі твої дорадники запорете носами в землю і відпокутуєте за всі ваші лайдацтва, за всі наші кривди.
-Ну і що, - питаю, - уміють ваші діти по-рускі?
-Та де там уміют, - сказав татарин і махнув рукою. - Поки ходят до школи, то щось трохи уміют, а потім все забувают і позостає лише се, що навчаться по-татарськи. Хіба хто піде до войска.
-А ви всі грамотні? - питаюся.
-О да, грамотні, - відповіли татаре, але тільки по-татарски, і ми дома доучуємо свої діти по-татарски.
-Ну, то добре, так треба, - сказав я. -А чи у вас печатають татарські книжки і чи виходять татарські газети?
-О да у нас і книги, і газети - все по-татарски.
І я сидів так аж до вечора з татарами. Я розпитував їх про много більше річий, про їх релігію, про їх богослуження , про їх господарство, ремесло, про спосіб життя, і хоч се були цілком прості люди і необразовані, і тяжко було з ними порозумітися, то все-таки я настілько довідався від них, що міг собі яко-тако виробити образ їх житя.
(Черговий етап квесту до Тернополя і звідти до Львова знову привів громадку татар на подвір’я сільського священника. Цього разу вони скористалися тимчасовим перепочинком, щоб написати листи додому - як відмітив автор, «гарним рівним письмом», хоч і незрозумілим йому, а ще порадилися з господарем, як з людиною духовною, чи можна їм, мусульманам, молитися до св.Миколая і Богоматері, щоби вернутися додому з війни. Той, звичайно, запевнив, що хто як хто, а Божа Мати опікується всіма людьми на землі, хоч би й мусульманами. Сердечно попрощавшись, насамперед з «мамашею», татари пішли собі, на цей раз надовго. Війна тривала, фронт раз-по-раз перекочувався через багатостраждальну галицьку землю, врешті, настав 1917 рік. Почалися заразні хвороби, було дуже багато поранених, австрійське командування розпорядилося навіть церкву реквізувати під госпіталь. Головний лікар, німець, виявився людиною високоосвіченою і культурною, господар швидко здобув собі його приязнь, особливо запропонувавши свої послуги як помічника і перекладача, останнє при спілкуванню з полоненими - пораненими солдатами російської армії. І серед цих поранених автор несподівано побачив свого давнього знайомого з перших місяців війни, того самого Ібрагіма, що керував громадкою татар. Всі його колеги, добрі татари, загинули ще в 1915 році під час страшних боїв у Карпатах. Сам Ібрагім був тяжко поранений. Хоча оповідач негайно ж попросив приятеля-лікаря заопікуватися хворим, виявилося, що вже пізно. «Вірте мені, Herr Pfarrer, що я для вас зробив би все. І даю вам слово чести, що, якби тут операція була можлива, то я сейчас взявся би до операції. Але, на жаль, операція неможлива, він є сказаний на смерть і тої ночи він умре». Так і сталося, а ще перед смертю бідний Ібрагім згадував «мамашу» і жалів, що не може з нею попрощатися…)
UPD - кому було б цікаво, яким вийшов російський переклад тексту, може заглянути сюди
А ось повідомлення Книгогризки про вихід у світ "Вибраного" Т.Бордуляка
Уривки з оповідання (за публікацією в журналі «Дзвін», №2 за 2003 р.)
Року Божого 1914, дня 24 серпня, перший раз переходила росийська армія через наше село (Ходачків Великий) гостинцем, що йде з Тернополя до Бережан. І як зачало йти росийське військо ранним ранком того дня, то йшло воно майже непереривно цілий тиждень як день, так ніч. Ішов полк за полком, піхота, кавалерія, артилерія, їхали гармати, їхали ящики з амуніцією, їхали фіри з харчами, авта, велосипеди, все напереміну як в калейдоскопі. Люди з села вибігали на дорогу, ставали край гостинця і дивилися з зачудуванням, бо ще такого дива не бачили.
Перейшли обози і стало спокійніше. В селі осіла російська жандармерія, осів якийсь російський урядник, вже все добре… «Тепер, - кажуть москалі до нас, - ви вже наші, а ми ваші, і тепер буде всім нам добре. Коби тільки найскоріше дістатися до Відня і старому Франц-Йосифові осмалити вуса і бакенбарди, то вже тоді війна скінчиться, і вже всюди буде Росія, всюди запанує росийський цар…»
А наші люди слухають, що москалі белендять про Россію та про свого царя, та й в нічім не спротивляються: «То все не наші вради, тільки воля Божа».
Ми обоє з жінкою сиділи звичайно в покоях, а наші мама завше мало що не цілий день перебували в кухні. Там вони займалися цілим господарством, там вони приймали солдатів і ставили чоло всім можливим і неможливим випадкам, які могли зайти в часі війни в нашій кухні і на обійстю, - одним словом, стояли на фронті і йшли на перший огонь. Наші мама були людина із старшого покоління, з природи і з виховання вони були дуже боязливі, але дивна річ: коли прийшла війна, мама нагло змінили свою вдачу і стали дуже відважні і перестали боятися. Вони собі застерегли, що будуть сидіти в кухні і пильнувати цілого господарства і приймати солдатів, а я, їх зять, мав лише заглядати до кухні, промовити до солдат кілька слів, щоби солдати знали, що в кухні є мужчина»
(Зять, однак, теж особливо слухняним не був, а, оскільки непогано знав російську мову, принаймні на рівні розуміння, то охоче спілкувався з солдатами різних народностей. Особливо цікавою була зустріч з татарами. Трапилося це в середині жовтня, коли становище на фронті і в краю більш-менш устабілізувалося, солдати, хоч формально окупанти, непогано зжилися з місцевим населенням, нікого не кривдили, а навіть охоче ділилися харчовими припасами, бо, мовляв, ще невідомо, як піде далі і коли та кара Божа - війна - закінчиться. Але раптом до гостинної сільської кухні заявилася група гостей, які неабияк перелякали господиню, насамперед тому, що з ними вона вже рішуче не могла знайти спільної мови. Були то татари. Зять заспокоїв тещу, запевняючи, що теперішні татари - люди мирні і йому навіть цікаво було б з ними поговорити. Однак зустріч і справді виглядала незвичайно).
«Я отворив двері, ми увійшли досередини, і ось яку сцену ми побачили. Мама стояли біля кухні, перелякані і бліді, а перед ними два солдати клячали на колінах, а два другі солдати також клячали на колінах, але свої голови похилили перед мамою аж до самої землі і всі щось мурликали з таким виразом, мов би о щось дуже просили і благали.
Коли татари зобачили мене і мою жінку, то они всі разом повставали на ноги, обернулися всі до нас лицем, всі нараз поклонилися в пояс, а потім всі разом зачали говорити протяжним і пискливим голосом, зачали всі лебедіти.
Они, розумієся, намагалися говорити по-росийськи, але по-росийськи они дуже мало уміли, і для того мама не могли їх добре зрозуміти. Ось що можна було зрозуміти з їх лебедіння:
-О, ми татаре, ми бєдни салдати. Ми очін дальока, ми очін галодна, ми очін кушат.
Я глянув на них з-під лоба, прибрав суворого виразу і крикнув:
- Малчать! - вони всі нараз замовкли.
- Чого ви хочете? - спитав я. Чого вам нада? Оден нехай говорить, а не всі нараз.
Они випхали одного з-помежи себе наперед і стали промовляти:
-Ета Ібрагім, он рускі гаваріт. Ібрагім рус, настаяща рус…
-Ну добре, - кажу, - нехай Ібрагім говорить. Кажи, Ібрагім, чого вам «нада».
А Ібрагім до мене каже:
-Барін, я не русс, я татарин, я па-рускі гіваріт очін плоха… А ми всі хочем очін кушать, вот што…
-Кушать хочете? - закликав я до всіх татарів.
-О да, кушать, кушать, очін кушать, - лебеділи татари знов всі разом.
-Харашо, - сказав я, - вам дадуть кушать, тілько ви мусите трохи почекати…
Я показав на маму.
-Отсе наша мати, значить: мамаша, она дає нам кушать, - я показав на жінку і на себе, - она всім дає кушать, і вас нагодує, тілько мусите трохи почекати.
Я говорив до них по-росийськи поволі і виразно кожне слово, щоби они мене зрозуміли.
А они всі закликали нараз:
-Мамаша! А ти - барін, а се - твоя жена, бариня!
-Ні, - кажу до них, - я не барін, я священник, то єсть батюшка, розумієте?
І они всі знову нараз хляпнули перед мамою на коліна і похилили голови. «Мамаша, мамаша, - лебеділи они оден за другим з найбільшою пошаною і з якоюсь набожністю, - дай нам кушать».
Мені видалася смішною та їх занадто велика покірливість, і я на їх крикнув: «Вставайте!» - і они повставали.
І я зачав на них кричати і їх ганьбити.
-По якому ви кланяєтесь? - кажу до них. - Так не слід кланятися солдатам.
А они кажуть.
-Ми так кланяємося по-татарськи. У нас так всі кланяються перед старшими в Казанській губернії, навіть русскі.
І я їм зачав толкувати, що тепер они не в Казанській губернії, і що царським солдатам не випадає в той спосіб кланятися.
-Ну, і як же ми маєм кланятися? - питають мене татаре.
-Отак по-військовому, - сказав я, - три пальці до козирка і трохи похилити голову. - І я приложив три пальці до голови і показав, як се робиться.
Та они зачали сміятися.
-Е, барін, ми се знаємо, - кажуть татаре. - Так треба поздоровляти старшого, офіцера, а перед мамашею треба кланятися по-татарськи, бо мамаша старша, як офіцер.
Та ось і мама зрозуміли, що татаре говорять, і собі зачали сміятися».
(В якості перекуски «татаре» пропросили «малака, лєба й іцо», господарі з певним зусиллям зрозуміли, що йдеться про молоко, хліб та яйця. Яйця гості розколотили в киплячому молоці і з великим задоволенням з’їли одержану саламаху. А вже запропонований чай і зовсім викликав у них блаженне почуття)
-О мамаша, о чай, как етта аррашо! -Та ще й при тім хитали головами і щось приспівували по-татарськи.
(Гості попросилися переночувати в січкарні і зранку тихенько собі пішли. За численними новими враженнями, господарі майже про них і забули. Однак через кілька днів четвірка татар повернулася і радісно привіталася)
-О мамаша, о здравіє, ти наша родная матір, ти наша корміліца, - кланяються мамі до самої землі, цілують руки.
(Як насилу здогадався оповідач, татари, слабо розуміючи мову наказів, попросту загубилися і блукали, шукаючи свого полку. Оскільки ніхто не міг їм нічого порадити, вони зрештою вирішили йти до «города Тернополя, де наш штаб». Але, поки вони туди зібралися, цікавий господар намагався побільше довідатися про їх життя дома, в Казанській губернії, в татарських селах).
-І ви маєте там свою татарську церкву?
-О да, маємо.
-І маєте свого батюшку?
-Да у нас батюшки нема, тілько мула.
-А школа у вас є?
-Школа? О, да, є школа і учителі.
-А учителя у вас рускі чи татаре?
-Учителя у нас рускі.
-А як він учить ваші діти, - по-руски чи по-татарски?
-Ну так, конечно, що по-руски.
-А по-татарски у вас не вчат?
-Учат і по-татарски, але всего оден день на тиждень, а більше не вільно.
І тут я поневолі затиснув зуби і подумав собі: о, що за подла, яка лайдацка царска політика!.. То навіть татаре мають оден день в тиждень, коли їм вільно вчитися по-татарськи, а нам, українцям, ані одного дня, ані одної години не вільно вчитися по-українськи… Чекай, царю, може прийде час незадовго, коли і ти, і всі твої дорадники запорете носами в землю і відпокутуєте за всі ваші лайдацтва, за всі наші кривди.
-Ну і що, - питаю, - уміють ваші діти по-рускі?
-Та де там уміют, - сказав татарин і махнув рукою. - Поки ходят до школи, то щось трохи уміют, а потім все забувают і позостає лише се, що навчаться по-татарськи. Хіба хто піде до войска.
-А ви всі грамотні? - питаюся.
-О да, грамотні, - відповіли татаре, але тільки по-татарски, і ми дома доучуємо свої діти по-татарски.
-Ну, то добре, так треба, - сказав я. -А чи у вас печатають татарські книжки і чи виходять татарські газети?
-О да у нас і книги, і газети - все по-татарски.
І я сидів так аж до вечора з татарами. Я розпитував їх про много більше річий, про їх релігію, про їх богослуження , про їх господарство, ремесло, про спосіб життя, і хоч се були цілком прості люди і необразовані, і тяжко було з ними порозумітися, то все-таки я настілько довідався від них, що міг собі яко-тако виробити образ їх житя.
(Черговий етап квесту до Тернополя і звідти до Львова знову привів громадку татар на подвір’я сільського священника. Цього разу вони скористалися тимчасовим перепочинком, щоб написати листи додому - як відмітив автор, «гарним рівним письмом», хоч і незрозумілим йому, а ще порадилися з господарем, як з людиною духовною, чи можна їм, мусульманам, молитися до св.Миколая і Богоматері, щоби вернутися додому з війни. Той, звичайно, запевнив, що хто як хто, а Божа Мати опікується всіма людьми на землі, хоч би й мусульманами. Сердечно попрощавшись, насамперед з «мамашею», татари пішли собі, на цей раз надовго. Війна тривала, фронт раз-по-раз перекочувався через багатостраждальну галицьку землю, врешті, настав 1917 рік. Почалися заразні хвороби, було дуже багато поранених, австрійське командування розпорядилося навіть церкву реквізувати під госпіталь. Головний лікар, німець, виявився людиною високоосвіченою і культурною, господар швидко здобув собі його приязнь, особливо запропонувавши свої послуги як помічника і перекладача, останнє при спілкуванню з полоненими - пораненими солдатами російської армії. І серед цих поранених автор несподівано побачив свого давнього знайомого з перших місяців війни, того самого Ібрагіма, що керував громадкою татар. Всі його колеги, добрі татари, загинули ще в 1915 році під час страшних боїв у Карпатах. Сам Ібрагім був тяжко поранений. Хоча оповідач негайно ж попросив приятеля-лікаря заопікуватися хворим, виявилося, що вже пізно. «Вірте мені, Herr Pfarrer, що я для вас зробив би все. І даю вам слово чести, що, якби тут операція була можлива, то я сейчас взявся би до операції. Але, на жаль, операція неможлива, він є сказаний на смерть і тої ночи він умре». Так і сталося, а ще перед смертю бідний Ібрагім згадував «мамашу» і жалів, що не може з нею попрощатися…)
UPD - кому було б цікаво, яким вийшов російський переклад тексту, може заглянути сюди
А ось повідомлення Книгогризки про вихід у світ "Вибраного" Т.Бордуляка