"Більмо"
Якщо ще хто не забув про судовий процес, з приводу якого з’явилася у нас Ліна Костенко власною персоною, то трапився цей процес у 1965 році в місті Львові, яке тоді аж до кінця радянських часів здобуло репутацію найбільш крамольного в усій величезній державі, а описав цю достопам’ятну судову справу Михайло Осадчий в повісті «Більмо». Він був одним із звинувачених, при обшуку в нього відібрали злочинницькі книжки - « «Чорну раду» П.Куліша, «Історію української літератури» М.Грушевського, кілька збірок Б.Лепкого та ще якісь книжечки старих видань», а в їх числі - «антисоветскую литературу «Договор Богдана Хмельницкого с царем Алексеем Михайловичем от 1654 года» (пізніше ласкаво змилувалися і «Договір» з антирадянської літератури вилучили).
А ось характерний епізод з самого процесу:
«…Білочка спинилася, перестало мерехтіти колесо. Прокурор саме робив «екскурс» у сиву давнину. Ні, скажімо, вдався не до такої вже й глибокої, а якраз до часів Австро-Угорщини.
- Ось ці отщепенци, товариші судді, не люблять приятного великого російського язика. Я как-то був у Львівському університеті, - я часто туди заходжу, - в цей, значить, храм науки, там мнє на одній кафедрі друзя запропонували стих Маркіяна Шашкевича, которого я, к статі, давно знав. В темному мороке Австро-Угорської імперії така светлая натура, їх земляк, - звінітє, хіба в таких отщєпєнцов може бути такий земляк, як Маркіян Шашкевич, - так і той, понімаєте, тягнувся своїми взорами до великого російського язика. Ось послушайте, як він писав про нього:
Руська мати нас родила,
Руська мати нас кормила -
Чому ж мова їй не мила?
Білочка здивовано видивилася на члена Спілки письменників України, прокурора Бориса Антоненка. Усі розсміялися, чим оприкрили промовця.
- Так це ж він не про російську мову писав, - сказала Мирослава Зваричевська, - а про українську. Колись же Україну називали Руссю…
Судді опустили голови, зачали перегортати перед собою папери, а прокурор вдався до своєї рятівної носової хустинки - бо ж лисина густо зарясніла горошинами поту. Він хвацько сіпнув головою.
- Товариші судді, - мовив відривчасто, - я не можу далі так вести промову. Наведіть порядок!..
А ось характерний епізод з самого процесу:
«…Білочка спинилася, перестало мерехтіти колесо. Прокурор саме робив «екскурс» у сиву давнину. Ні, скажімо, вдався не до такої вже й глибокої, а якраз до часів Австро-Угорщини.
- Ось ці отщепенци, товариші судді, не люблять приятного великого російського язика. Я как-то був у Львівському університеті, - я часто туди заходжу, - в цей, значить, храм науки, там мнє на одній кафедрі друзя запропонували стих Маркіяна Шашкевича, которого я, к статі, давно знав. В темному мороке Австро-Угорської імперії така светлая натура, їх земляк, - звінітє, хіба в таких отщєпєнцов може бути такий земляк, як Маркіян Шашкевич, - так і той, понімаєте, тягнувся своїми взорами до великого російського язика. Ось послушайте, як він писав про нього:
Руська мати нас родила,
Руська мати нас кормила -
Чому ж мова їй не мила?
Білочка здивовано видивилася на члена Спілки письменників України, прокурора Бориса Антоненка. Усі розсміялися, чим оприкрили промовця.
- Так це ж він не про російську мову писав, - сказала Мирослава Зваричевська, - а про українську. Колись же Україну називали Руссю…
Судді опустили голови, зачали перегортати перед собою папери, а прокурор вдався до своєї рятівної носової хустинки - бо ж лисина густо зарясніла горошинами поту. Він хвацько сіпнув головою.
- Товариші судді, - мовив відривчасто, - я не можу далі так вести промову. Наведіть порядок!..