Ліна Костенко
Знаю, знаю, що вже всі небайдужі особи якось відмітили такий знаменний ювілей, найчастіше - цитуванням улюбленого вірша, написаного ювілянткою. Я, однак, спробую проявити оригінальність і поміщу в себе прозовий уривок з повісті М.Осадчого «Більмо», в якому Ліна Костенко є однією з дійових осіб. Дія повісті відбувалася в кінці 60-х років, поетеса вийшла тоді зі своєї яскині. Як зробила це і тепер, коли вона нам особливо потрібна…
«- Слава..слава.. слава! - кричав натовп, що заполонив цілу Пекарську (таке було всі п’ять днів). Нам кидали квіти, вони падали на металевий дах машини, крізь щілину у дверях, до нас. Коли ми йшли в приміщення суду, йшли по килимі з живих весняних квітів, нам жаль було їх нівечити, але ми не могли опуститися - нас вели міцно, аж до болю стиснувши лікті. Я згадав собі одного типа, якому впала на картуз квітка. То був череватий військовий, що озирався навколо, мовби зацькований заєць. Йому хтось вказав на квітку, і він струсив її з картуза з такою ненавистю і ляком, начебто там була маленька бомба.
-Михайле, тримайся! - крикнув з гурту Іван Дзюба до Гориня. -Тримайся! - крикнув він.
Я лише встиг побачити його обличчя, побачив на якусь мить, як Ліна Костенко пробилася крізь стрій охоронців і спритно вклала в руку Мирославі Зваричевській плитку шоколаду. Начальник ізолятора, мов навіжений, метнувся до Мирослави і вихопив плитку назад.
- Чорт єво знаєт, может, она отравлена?..
(…)
Ліна Костенко… З нею тут теж нічого не могли зробити, як і з її поезією. Вони обоє жили на цьому безглуздому процесі. Вони обоє обурювалися, як можуть обурюватися лише чесні люди, сміливі і справжні громадяни. Її застерігали … лякали, вмовляли, натякали, їй, може, вперше знайомі і незнайомі говорили про її великий талант, якому ще треба розквітнути, їй казали, що її місце не тут, на Пекарській, а вдома, в кімнатці, де спокій і затишок. А вона сміялася їм у вічі, а вона лютувала, як можуть лютувати лише поети. Але вона забула зараз про це, що вона поет. Інші, малі й великі графомани, в цей час лякливо замикалися в свої конури-душі і клепали «стіхі». Вона дивилася людям у вічі, вона шукала в них совісті, і хай вони пробачать їй це…"
«- Слава..слава.. слава! - кричав натовп, що заполонив цілу Пекарську (таке було всі п’ять днів). Нам кидали квіти, вони падали на металевий дах машини, крізь щілину у дверях, до нас. Коли ми йшли в приміщення суду, йшли по килимі з живих весняних квітів, нам жаль було їх нівечити, але ми не могли опуститися - нас вели міцно, аж до болю стиснувши лікті. Я згадав собі одного типа, якому впала на картуз квітка. То був череватий військовий, що озирався навколо, мовби зацькований заєць. Йому хтось вказав на квітку, і він струсив її з картуза з такою ненавистю і ляком, начебто там була маленька бомба.
-Михайле, тримайся! - крикнув з гурту Іван Дзюба до Гориня. -Тримайся! - крикнув він.
Я лише встиг побачити його обличчя, побачив на якусь мить, як Ліна Костенко пробилася крізь стрій охоронців і спритно вклала в руку Мирославі Зваричевській плитку шоколаду. Начальник ізолятора, мов навіжений, метнувся до Мирослави і вихопив плитку назад.
- Чорт єво знаєт, может, она отравлена?..
(…)
Ліна Костенко… З нею тут теж нічого не могли зробити, як і з її поезією. Вони обоє жили на цьому безглуздому процесі. Вони обоє обурювалися, як можуть обурюватися лише чесні люди, сміливі і справжні громадяни. Її застерігали … лякали, вмовляли, натякали, їй, може, вперше знайомі і незнайомі говорили про її великий талант, якому ще треба розквітнути, їй казали, що її місце не тут, на Пекарській, а вдома, в кімнатці, де спокій і затишок. А вона сміялася їм у вічі, а вона лютувала, як можуть лютувати лише поети. Але вона забула зараз про це, що вона поет. Інші, малі й великі графомани, в цей час лякливо замикалися в свої конури-душі і клепали «стіхі». Вона дивилася людям у вічі, вона шукала в них совісті, і хай вони пробачать їй це…"