Шоа у Львові
Євген Наконечний - Шоа у Львові
Про автора - народився 18 червня 1931 року у м.Львові - саме міг би відсвяткувати день народження. Закінчив Львівський університет, завідував відділом україністики Львівської бібліотеки. Автор численних публікацій з бібліотекознавства та історії. Книжку “Шоа у Львові”, видану в 2006 році агенцією “Піраміда”, присвятив своїм “сусідам-євреям, які загинули у місті Львові під час гітлерівського лихоліття”.
Походив з робітничої родини, батько його працював друкарем. Щоб все подальше було зрозумілішим: в роки, коли відбувається дія книги - 1939-1944, сім’я Наконечних мешкала у типовому для бідних районів Львова будинку з дворем-колодязем, в якому разом бавилися діти всіх мешканців, де господині ділилися кулінарними рецептами і ледве не заглядали одна одній в горщики, а чоловіки у своїй компанії курили і розмовляли про футбол чи політику. Більшість мешканців будинку становили євреї, а взагалі в тодішньому Львові їх була десь третина від всього населення (точніше - 120 тис., для порівняння - поляків 170 тисяч, українців - близько 40 тисяч, останні складали не тільки меншість, а й найбіднішу верству населення).
Далі - Євген Наконечний.
“Здаю собі справу, що з боку єврейських кіл можу отримати закид у антисемітизмі, а з боку деяких моїх краян - у філосемітизмі, проте я намагався передати все так, як бачив, запам’ятав і зрозумів.
Похмурого дощового вечора, пізньої осені 1941 року, в оселі кравця-полатайка Самуеля Валаха на вулиці Клепарівській, номер п’ять, якось мимохіть зійшлися близькі сусіди і стали ділитися невеселими думками. Сподівання “галіціянтів”, що з теплим сентиментом любили згадувати старі добрі порядки “небіжки Австрії”, ані на крихту не збулися. Замість чіткої німецької раціональної дисципліни і впорядкованого адміністративного ладу запанував у галицькому краї жорстокий, нелюдський гітлерівський “орднунг”. На місто насувалася примара голоду і холоду. Становище євреїв з кожним днем катастрофічно погіршувалося. З Києва, незважаючи на старий відновлений Збручанський кордон, долинула страхітлива звістка про масові розстріли цивільного єврейського населення в Бабиному яру.
Цього смутного дощового вечора на квартирі кравця Валаха була серед нас й Іда Штарк. Дівчина належала до всіма в будинку шанованої інтелігентної родини. Один брат - лікар, другий - доцент університету. Сама Іда - студентка торгового інституту. Мешканці любили цю вродливу, повну життя та енергії дівчину. В певний момент загальної розмови Іда Штарк звичайним спокійним голосом, ніби про щось буденне, сказала:
- Знаєте, скоро німці винищать всіх євреїв.
У гомінкому помешканні Самуеля Валаха зависла драматична тиша. Іда повторила:
- Кажу вам, скоро всіх євреїв повбивають.
- Як усіх? - опам’яталися присутні.
- А діти? - перепитала жінка кравця Фріда, мати п’ятьох ще малих дітей.
- Вимордують усіх без винятку.
- Америка до такого не допустить, - висловив хтось надію.
- Америка далеко, - відказала Іда, - поки схаменеться, буде по нас.
- Ось так усі пропадемо, і ніхто, ніхто на світі не дізнається про нашу загибель? - спитала тремтливим голосом середуща донька кравця Туська.
- Ні, чому не взнає? Дізнаються - заперечила Іда Штарк і раптом вказала пальцем на мене.
- Він про це напише і читатимуть це євреї по цілому світі, - з тими словами вона дістала з торбинки сріблясту авторучку і вручила її мені, додавши, - Затям, маєш про все докладно написати.
У воєнну завірюху срібляста ручка десь затратилася, але віщування Іди Штарк запало мені в душу. (...)
Треба зазначити, що я пишу спогади, а не істричне дослідження. Пропоную тепер повнішу версію спогадів про львівську Катастрофу, якою я її бачив і запам’ятав. Звичайно, мої спогади не читатимуть євреї по всьому світі, проте сподіваюся на певну категорію україномовних читачів, які цікавляться українсько-єврейськими відносинами загалом і під час Другої світової війни у Львові зокрема.”
Початок дії книжки припадає на вересень 1939 року.
“Першого вересня 1939 року, замість, як належиться школяреві, піти до школи, я під несамовито нестерпне завивання фабричних сирен і вибухи бомб, від яких жахливо двигтіла земля, опинився у темному підвалі. Цього дня розпочалася Друга світова війна, яка тривала довгих шість років і яка брутально перегорнула сторінку львівської історії, повністю змінивши устояну віками демографічну картину міста: майже кожен другий львів’янин загинув насильницькою смертю, а більшість тих, хто вцілів, змушена була покинути рідні оселі. (...)
Одного дня мешканців будинку переполошила німецька листівка. Авіація люфтваффе розкинула листівки зі зверненням до жителів Львова з вимогою капітуляції. Інакше погрожувалося нещадним загальним штурмом міста. Цивільному населенню пропонувалося залишити місто. В пивниці відбулася коротка нарада. Блязер (один із мешканців, неформальний лідер маленької громади сусідів) виступив проти втечі з міста. Його одностайно підтримали всі глави сімейств. Однак знайшлися львів’яни, які послухали німецьке командування. Клепарівською вулицею у напрямку Збоїськ йшли літні чоловіки й жінки з дітьми. Одяглися вони як в туристичний похід: наплечники, чоботи, в руках - ціпки. Євреїв серед утікачів не було видно. Вони не піддалися німецьким обіцянкам. І мали рацію. Основну групу цивільних утікачів, зібраних у лісі, німецькі літаки знищили з повітря, закидавши бомбами. Облога міста тривала.
Мусьо першим звідкись приніс несподівану вістку, що Червона армія перейшла польський кордон і прямує до Львова. На ту пору газети до нас не доходили, а тодішні примітивні детекторні радіоприймачі на кристалах мали обмежений діапазон, а дорогі лампові апарати ще становили велику рідкість. Просте населення живилося чутками і плітками. Відомість про несподіваний похід Червоної армії сприйняли львів’яни неоднозначно. Позаяк між Річчю Посполитою і Совєтським Союзом існував урочисто підписаний пакт про ненапад, то деякі поляки стали логічно припускати, що більшовики йдуть як союзники Польщі на допомогу. Хутко настало протверезіння. Неминучий мілітарний крах Польщі ставав очевидним для всіх.
Від річки Збруч, що слугувала кордоном, до міських рогачок Львова Червона армія підійшла за три дні. Наші непосидющі польські сусіди в будинку - брати Роман і Владислав Желязні - дісталися у той же день личаківської рогачки і принесли звідти небачену досі совєтську грошову купюру. Брати розповіли, що на личаківській рогачці стоять вже червоноармійські патрулі, а Львів має відійти під панування большевиків. Їм не відразу повірили. За свої пов’язання з кримінальним світом брати мали серед нас лиху славу нечесних людей. Але цього разу брати говорили правду.
Польський гарнізон Львова капітулював 22 вересня 1939 року. Опівдні у день капітуляції тривожне затишшя на вулицях та площах міста змінилося справжнім гармидером. Польські жовніри, серед яких було чимало українців та білорусів, радо жбурляли свої рушниці, боєприпаси, шоломи та інший військовий обладунок і довгими колонами тягнулися здаватися у полон. У той трагічний для польських патріотів день траплялося, що офіцери з розпачу стрілялися.
У нашому кварталі з початку облоги Львова розмістили штаб з’єднання, і в будинку квартирувало кілька штабістів. Один із них, молодий білявий красень, який упадав за Ідою Штарк (казали, не без взаємності); затягнув до брами станковий кулемет на коліщатках і став вигукувати, що большевикам він живим у руки не дається, відстрілюватиметься до останку. Колеги-офіцери, повторюючи: “Янек, в тому немає сенсу”, ледве його вгамували. Коли Янек трохи оговтався, товариші повели його до Іди Штарк. У ті години розгардіяшу і безголов’я вона виказала неабияку притомність і практичне розуміння ситуації. Іда привела свого красеня до нашого помешкання і попрохала мого батька, який мав схожий зріст, переодягти Янека у поношений цивільний одяг. Скоряючись її наказам, офіцер скинув новенький вовняний мундир і нап’яв на себе старі пом’яті лахи. Іда, мов режисер, усебіч розглядала свого красеня, поправляючи на ньому одяг, вказувала, як йому необхідно горбитися, щоб не проступала офіцерська виправка. Моделювала вона польського офіцера на затурканого сільського хлопця. Коли йому стало шкода добротних офіцерських чобіт, Іда різко гримнула:
- Не корч з себе недоумка! По лискучих чоботях тебе відразу впізнають!
Переодягнутий у цивільне, в старих шкарбанах, у дірявому, засмальцьованому капелюсі Янек сів на ровер (велосипед), який йому теж роздобула Іда, і від’їхав бічними вуличками на південь. Він, як і більшість польських офіцерів, мав намір дістатися до Румунії, а звідти - до союзної Франції. Якщо йому це вдалося, то своїм спасінням мусив завдячувати кмітливості єврейської дівчини.
Характеризуючи тодішні галицькі звичаї, треба додати, що логічне завершення роману між польським офіцером та єврейською дівчиною було принципово неможливим. Євреї затято і категорично виступали проти змішаних шлюбів, оберігаючи чистоту крові, а поляки вимагали від іновірців обов’язкового вихрещення. Проте якщо польсько-єврейські шлюби траплялися, то про винятково рідкісні випадки українсько-єврейських шлюбів газети розписували як про надзвичайну подію.