Шоа у Львові
Шоа у Львові - ч.2
Про деякі особливості співіснування різних етносів, особливо українського і єврейського, у передвоєнній Галичині.
Хтось влучно підмітив, що суспільно-політичне життя трьох громад довоєнного Львова - української, польської та єврейської - нагадувало орбіти віддалених планет, які дуже рідко між собою перетиналися. Стосовно взаємин української та єврейської громад таке образне порівнянн було, на жаль, більш ніж влучним. На непривабливий стан цих взаємин впливали розмаїті чинники, але найголовнішою причиною була свідома відчуженість самих євреїв від бездержавного, пригнобленого українства. Байдужість, за якою ховалася зневага до українства, яскраво проявлялася в ігноруванні євреями української мови. Небажання засвоювати мову навколишньої людності потягло за собою небажання мати культурно-політичні зв’язки з місцевим населенням. За свідченням відомої громадсько-політичної діячки Мілени Рудницької (єврейки по матері), обидва суспільства, українське і єврейське, в довоєнний період жили окремим життям, відгороджені муром взаємних невдоволень. Хоч як це не дивно, навіть політичні діячі, депутати польського сейму, що співпрацювали у Варшаві, не підтримували у Львові ні політичних, ні товариських взаємин. У драматичний час Катастрофи така недалекоглядна позиція дала свої гіркі плоди як для одних, так і для інших. Зберігалися ще етнічні стереотипи, за якими єврей виступав в образі хитрого підпанка-гнобителя та експлуататора, а у євреїв українець - в образі п’яниці та жорстокого погромника.
Мабуть, ніщо так не псувало (і не псує донині) українсько-єврейські взаємини, як саме проблема мови. Асимілятори постійно намагалися відібрати у українців рідну мову - основну ідентифікаційну прикмету, а це означало, що ставиться під сумнів саме право на існування етносу. Складалося враження, що єврейське суспільство, в кращому випадку, не бачить цієї боротьби або ж відкрито стає на бік асиміляторів. За переписом 1900 р. євреї Галичини своєю розмовною мовою визнали: польську - 76%, німецьку - 17% і заледве 5% - українську. Згодом відсоток україномовних євреїв ще знизився. Відомо, що євреї спілкуються мовою населення, серед якого живуть. Проте на українських землях вони користувалися мовою та культурою панівних народів, яких українське населення вважало окупантами. На східноукраїнських землях це була російська, в Галичині - польська, на Буковині - почасти німецька, почасти румунська, на Закарпатті - угорська мови.
У галичан, які з напруженням всіх сил боролися з утисками рідної мови, така постава «домашніх» євреїв викликала роздратування та почуття образи. Євреїв часто мали за посібників окупантів, хоча наївно було вимагати, щоб вони стали наперекір державній асиміліцяйній політиці і почали орієнтуватися на безправну мову гнобленого бездержавного люду. Знання української мови у більшості львівських євреїв обмежувалися тим мізерним запасом слів, які потрібні на ринку. Все ж зрідка траплялися винятки.
Відразу за Оперним театром, там, де зараз торговий центр «Добробут», раніше знаходився головний ринок міста - Краківський. Із західного боку до ринку прилягав квартал старих непривабливих будинків, розташованих так тісно, що створилися вузенькі вулички. Війна і час зруйнували десь третину з них, щоправда, без відчутної втрати для краси львівської архітектури. Перші поверхи тут займали суцільно, одна поруч з іншою, невеличкі мануфактурні крамниці, товар яких призначався, головним чином, для сільського споживача.
Після того, коли селянки продали або здали перекупкам свої продукти, вони полюбляли, як то жінки, заглянути сюди в текстильний квартал, щоб подивитися на якісь новомодні фасони або купити собі потрібні обнови. В ярмарковий день на порозі привітно відчинених крамничок стовбичили молоді єврейські хлопчаки, зазиваючи покупців. З безпардонною настирливістю вони азартно запрошували клієнток до своїх закладів. Бувало, чіплялися руками за тлумаки, які носили галицькі селянки за спинами, і силою втягували жінок до середини. А там досвідчений крамар блискавичним рухом, наче цирковий фокусник, розгортав перед розгубленим жіноцтвом щоразу інші та інші сувої різнокольорових тканин, палко розхвалюючи справді добротний лодзький чи белзький товар. Продавець божився, що таких дешевих тканин не знайдуть у всій Галичині. Як тільки простодушні селянки, спантеличені крамарським бідканням, буцімто він продає свій неперевершений крам за безцінь, майже даром, собі на збиток, лише зі щирого прагнення такій показній господині чимось прислужитися, брали до рук тканину, продавець тут же швидко кидався допомагати приміряти її перед дзеркалом. Він не скупився на похвали і жінці, і її вроді, і смакові вибору товару.
Ті енергійні бородаті євреї в ярмулках з крамниць текстильного товару вартували справжніх академічних дипломів за блискуче знання українських діалектів та української етнографії, не кажучи вже про менталітет. Це вони за малопомітними, дрібненькими фонетичними відхиленнями мовлення та деталями одягу навдивовижу точно вгадували, з якої конкретно місцевості походить та чи інша селянка, і починали жваву розмову з покупницею саме тією говіркою, яку вживали в її селі. Почувши з уст чужої людини слова рідної мови в звичній домашній артикуляції, вражені селянки втрачали прикметну їм пильність і витягали з-за пазухи гроші. На той випадок, коли жінка вже десь по дорозі розтратила зарібок і лишень сумно, споглядаючи на барвисті тканини, розводила руками, продавець не впадав у відчай. Визначивши безпомилкового, з якого підльвівського села походить клієнтка, крамар, щоб остаточно приголомшити селянку своєю обізнаністю, ще й називав їй прізвища тамтешніх парохів і без жодних формальностей відпускав товар у кредит на вагоме слово «бігме». Про дату повернення боргу домовлялися за прийнятим у селах церковним відліком часу: на Першу Пречисту, на Петра, на Спаса. Так у текстильному кварталі українсько-єврейські контакти набирали характеру правдивої мовної гармонії з обопільною вигодою. На жаль, лише там. В Галичині не витворився тип українського єврея, так як він утворився в польському, російському, німецькому, угорському чи румунському середовищах.
В якості примітки. До числа таких надзвичайно рідкісних українсько-єврейських подружніх пар відносилися Іван Рудницький та Іда Шпігель. Їх діти: Мілена Рудницька (політичний діяч,. лідерка феміністичного руху на Західній Україні), Антін Рудницький (композитор), Іван Рудницький-Кедрин (політик і журналіст), Михайло Рудницький (письменник і перекладач) вписали дуже яскраві сторінки в українську культуру. Ще згадаю сина Мілени Рудницької, філософа та історіографа Івана Лисяка-Рудницького. Далі - портрет Мілени Рудницької.
